Керуючись подібними настановами, Д. Юм [10] пішов іще далі у намаганні спрямувати політику на створення механізму розв’язання та пом’якшення політичних конфліктів.
Пояснення політичних феноменів і процесів з позиції раціоналізму з часом сприяло утвердженню методології аналізу суспільно-політичних явищ щодо можливості дослідити все і вся в політичній сфері суспільства з точністю, яка не поступається, скажімо, тій, що досягається в математиці чи фізиці.
Унаслідок цього в соціальних науках стають популярними методи, напрацьовані у природничих науках. Водночас активно використовуються формально-правовий і порівняльно-правовий аналіз, юридична логіка, утверджується парадигма необхідності дослідження політики за допомогою конкретних методів (А. Сен-Сімон [196], О. Конт [106] та ін.).
XIX ст. стало часом не лише історичної, а й державно-правової науки, яка відчутно вплинула на формування та розвиток політології.
Початок XX ст. ознаменувався спершу тріумфом, а згодом і занепадом позитивізму [103; 106], і зокрема біхевіоризму [353].
Якщо раніше політологія здебільшого зосереджувалася в дослідженнях на формально-юридичних аспектах державних і суспільно-політичних інституцій, то об’єктом біхевіористської політології стають різноманітні аспекти поведінки людей як учасників політичного процесу.
Домінування позитивістської та сцієнтистської методології означало орієнтацію на кількісні, формально-математичні методи відображення політичного життя суспільства.
Вважалося, що політологія має відокремитися від політичної філософії й теорії і звільнитися від ціннісного підходу. З методологічного погляду це допомогло політології досить швидко висунутися на “перехрестя” міждисциплінарних досліджень, що охопили майже всі суспільні науки.
Водночас надзвичайної популярності набула теорія раціонального вибору, що ґрунтувалася на методологічному індивідуалізмі. Останній стверджував, що всі суб’єкти політики (виборці, політики, бюрократи) мають на меті максимізувати власні матеріальні інтереси, а отже, е підстави виводити соціальні феномени з поведінки окремих людей.
Під цю методологію підлаштовувалися моделі з використанням математичних методів, таких, наприклад, як метод групового врахування аргументів, який дае змогу досліджувати зв’язки між певними параметрами, що впливають на об’єкт дослідження, а також встановлювати ієрархічну вагу їх впливу.
Розвиток методології опитувань та інших прийомів біхевіоризму й неопозитивізму дав потужний поштовх до розвитку політології. Але за всієї доволі розвиненої наукової бази позитивізму він не досяг певного теоретичного рівня узагальнення, оскільки був спрямований на здобуття емпіричної інформації, відкидаючи висновки світоглядного, ціннісного й ідеологічного характеру.
Отже, відігравши свого часу свою роль у боротьбі з академічною політологією [49], якій були притаманні абстрактні політи- ко-філософські та формально-правові концепції та ігнорування політичної конкретики, позитивізм сприяв заміні реальних політичних процесів на нежиттєздатні, абстрактні (тепер уже емпіричні) моделі [353].
У намаганні усунути вади позитивізму, які спричинені надмірним захопленням емпіричними дослідженнями за рахунок обмеження ролі політичної теорії, виникли постбіхевіоризм і постпозитивізм.
Основні положення постбіхевіоризму сформулював Д. Істон [275].
1. Зміст дослідження соціальних проблем є важливішим, аніж найбездоганніше володіння технікою дослідження.
2. Надмірне захоплення дослідженням лише поведінки призводить до втрати зв’язків з реальністю.
3. Вивчення та розробка цінностей є невід’ємною частиною вивчення політики.
4. Політологи мають бути відповідальними перед суспільством і захищати людські цінності.
5. Знати означає діяти, втручатися в реальне життя.
З огляду на кризу позитивізму та біхевіоризму робилися спроби відродити в нових модифікаціях традиційні підходи до цих напрямів.
Нової теоретичної орієнтації завдяки Ж. Лакану набув психоаналіз. Ю. Хабермас та інші члени Франкфуртської школи намагаються поєднати теорії К. Маркса і 3. Фрейда [16; 89]. Наприкінці 70-х років XX ст. відбувається реідеологізація політології як реакція на надмірну технізацію суспільного життя.
Однак це зовсім не означає, що методологія позитивізму себе абсолютно вичерпала. Йдеться лише про корекцію курсу, і не більше.
Водночас набуває популярності досить продуктивний політи- ко-культурний підхід, запропонований Г. Алмондом, С. Вербою [6; 246; 247; 248] та іншими представниками цієї методологічної течії. Її можна схарактеризувати як поєднання методів соціології, соціокультурології, етнопсихології та новітніх методів дослідження соціальних і політичних настанов людей з метою досягти єдиного міждисциплінарного підходу.
3акінчуючи аналіз провідних методологічних ліній, що домінували й донині існують у сучасній політології, назвемо класово-корпоративну (марксистську) концепцію та концепцію методологічного індивідуалізму. Перша з них спрямована на дослідження масових явищ, друга — на атомізований підхід (раціональний вибір) [257; 308; 312; 316; 321; 322; 323; 324; 336; 356].
Напевне, істина перебуває на перехресті цих методологій, у поєднанні позитивних аспектів цих напрямів дослідження політичної сфери суспільства.
4.5. Метоли політологічних лослілжень
^)знайомившись з методологічними принципами політології (див. підрозд. 4.1.), перш ніж перейти до питань методики політологічного дослідження, маємо з’ясувати, чим же відрізняються поняття “методика” й “методологія”.
І хоча нерідко принципової різниці між ними не помічають, вона все ж таки є, і досить істотна. А спільного між ними приблизно стільки ж, скільки між поняттями “техніка” та “технологія”.
Отже, під методикою політологічного дослідження розумітимемо арсенал аналітичних методів вивчення й аналізу певних аспектів функціонування політичної сфери суспільства. А під методологією — сукупність пізнавальних принципів дослідження, що е фактично технологією використання цих методів. Ця технологія має бути концептуально та ідеологічно вибудованою, об’єднувати методи політологічних досліджень з методами, процедурами й процесами, технічними прийомами та засобами дослідження, аналізу, перевірки й оцінювання здобутих даних.
Отже, методологія політичної науки є, по суті, певним способом організації дослідження на базі використання конкретно визначеної політологічної техніки [73; 126; 206].
Методика й методологія політологічних досліджень визначаються, з одного боку, складністю об’єкта і предмета дослідження (політичної сфери та її компонентів), з другого — міждисциплінарним характером самої політичної науки.
З огляду на складність об’єкта та предмета політології, “родинних” зв’язків науки про політику із суміжними суспільними дисциплінами (правом, політичними філософією, соціологією, психологією, економією, географією, історією, герменевтикою, етнографією, екологією, антропологією, демографією та ін.), достатньо логічним виглядає висновок щодо використання політологією майже всіх методів з широкого арсеналу суспільних наук [49].
Умовно методи політології можна поділити на такі групи.
I. Загальнологічні: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, моделювання [137; 150].
II. Теоретичні: мислений (у думці) експеримент, математична формалізація, аксіоматичний метод, гіпотетичний перехід від абстракції до конкретності та ін. [26; 46; 138; 150; 339].
III. Соціологічні: соціально-політичний експеримент, вивчення документів (контент-аналіз), анкетування (очне і заочне — поштове, пресове, аудіовізуальне, електронне), інтерв’ю, експертне опитування, спостереження (польове, лабораторне, випадкове), вивчення соціальних настанов [43; 130; 131; 160; 329].
IV. Соціально-психологічні: соціально-психологічний експеримент, спостереження, вивчення документів (контент- аналіз), соціометричне опитування, тестування, шкаліру- вання [88; 109; 146; 241; 316].
V. Порівняльно-історичні: історичного опису, конкретного аналізу, порівняльний, періодизації, хронологічний, ретроспективний, прогностичний та ін. [60; 246; 279; 317; 343].
VI. Емпіричні (біхевіористичні): практичний експеримент, аналіз статистичного матеріалу, конкретне моделювання [41; 126; 321; 329; 356].
VII. Системно-функціональні: декомпозиція, композиція, інс- титуціональний та функціональний методи, структурно- функціональний аналіз [30; 73; 150; 157; 333; 334].
VIII. Діяльнісні (теорії політичних рішень): раціональний, послідовних порівнянь, змішано-скануючий, теорії груп [285; 293; 296; 304; 306; 307; 356].
Зрозуміло, що загальнологічні та теоретичні методи використовуються на рівнях насамперед політико-філософського та конкретно-теоретичного аналізу, решта — переважно на емпіричному й певною мірою — на конкретно-теоретичному рівні політологічних досліджень.
Розглянемо особливості використання деяких із цих методів у сучасних політологічних дослідженнях.
До них належать такі методи, як ЗАГАЛЬНОЛОГІЧНІ аналіз, синтез, абстрагування, уза-
МЕТОДИ гальнення, дедукція, аналогія, моде
лювання. Вони є універсальним інструментарієм дослідження політичних явищ, суб’єктів і об’єктів політики.
До них належать передусім уявний ТЕОРЕТИЧНІ МЕТОДИ експеримент, математична форма
лізація, аксіоматичний метод, гіпотетичний перехід від абстракції до конкретності, метод історичного опису і т. ін.
Напевне, надзвичайно важко створити політичну науку, яка містила б узагальнення універсальної значущості. Отже, говорити, зокрема, про повну математичну формалізацію політичних процесів було б некоректно. Правомірно лише робити вірогідні, стохастичні узагальнення, певні прогнози на кшталт: деякий політичний феномен може існувати з певною вірогідністю за наявності певних конкретних умов.