Політологія для політика і громадянина (стр. 29 из 82)
Техніка опитування полягає в тому, що респондентам пропонуються заздалегідь розроблені анкети, які складаються із закритих і відкритих запитань.
Основну проблему, яку доводиться розв’язувати під час проведення опитувань громадської думки, становить правильна побудова респондентського масиву — вибірки. Остання має бути репрезентативною, тобто відповідати структурі населення в цьому об’єкті дослідження (країні, області, місті, районі, селі). Як контрольні параметри вибірки беруть стать, вік, освіту, соціально-професійний статус опитаних, їхні політичні уподобання (у разі потреби).
Досвід показує, що за умов правильної побудови вибірки помилка у прогнозах, скажімо, під час голосування на виборах не перевищує 2 %.
Нерідко в політичній практиці використовують так звані експертні опитування, коли респондентів береться не широкий загал (від кількох сотень до кількох тисяч опитаних), а лише кілька фахівців з проблем політики. За належного добору експертів і відповідного рівня їхньої кваліфікації результати таких опитувань можуть бути дуже корисні.
Лабораторні експерименти
Лабораторні експерименти використовують під час моделювання політичних ситуацій, щоб розробити правдоподібний сценарій можливих політичних подій та відповідних політичних рішень.
Суть експерименту полягає, як правило, в тому, щоб знайти зв’язки між психологічними, політичними та іншими якостями людей, котрі ухвалюють політичні рішення, з їхньою ймовірною політичною поведінкою.
Системні методи використовують запозиче- СИСТЕМНІ ний з теорії систем і кібернетики систем-
МЕТОДИ ний аналіз, що характеризується цілісним
сприйняттям об’єкта дослідження й комплексним аналізом зв’язків елементів у межах усієї політичної системи.
У цьому контексті важливе значення має поняття системи, що характеризується наведеними далі ознаками.
1. Система складається з елементів, що різняться.
2. Елементи перебувають у взаємозв’язках і загалом створюють структуру системи.
3. Система має видимі кордони з навколишнім середовищем.
4. Вплив середовища на систему визначається як вхід.
5. Вплив системи на середовище визначається як вихід.
6. Між реакціями системи (виходами) та вхідними імпульсами відбувається певна взаємодія.
7. Характер впливу на входах модифікується через зворотний зв’язок на виходах.
Модель політичної системи унаочнює рис. 4.
 |
Під елементами політичної системи можна розуміти державні інститути (представницьку, виконавчу, судову владу), суспільно- політичні структури (партії, організації, рухи, стани, спільноти, суспільні групи), політичну діяльність, політичну культуру суспільства, громадян, систему масової комунікації і т. ін.
Вхід системи — потреби, інтереси, вимоги, побажання та ін. Вихід системи — політичні рішення, що ухвалюються з метою підтримки функціональних характеристик системи.
Системний аналіз можна проводити на трьох рівнях.
1. Політичні системи як ціле: Організація Об’єднаних Націй, Рада Європи, Північно-Атлантичний блок (НАТО), окрема країна.
2. Субсистеми: система місцевої влади, партійна система, судова система та ін.
3. Елементи політичної системи: партії, рухи, уряд, парламент, громадянин, у тому числі вхід і вихід політичної системи (політичні інтереси, рішення, дії, акти виборів, голосування на референдумах, опитування тощо).
Використання системного методу потребує пошуку й аналізу:
□ критеріїв виокремлення систем, субсистем, елементів;
□ чинників, які встановлюють ієрархію та впорядковують функціонування системи;
□ критеріїв класифікації елементів за функціональними ознаками;
□ ролі зовнішніх імпульсів та імпульсів, що генеруються на виході системи.
Урахування зазначених аспектів сприяє адекватності картини відображення політичних процесів, що відбуваються в суспільстві.
Структурно-функціональний метод
Цей метод спирається на концепцію політичної системи, що належить Д. Істону [275]. Зазначена концепція оперує такими поняттями, як політична система, субсистеми, структура, культура, а також поняттями, що використовуються під час описування функціональних аспектів політичної системи.
У цьому контексті привертає увагу концепція розвитку, яка базується на поняттях структурної диференціації та культурної секуляризації. Якщо перше поняття віддзеркалює процес функціональної спеціалізації й автономізації політичних та інших структур, то друге полягає в раціоналізації політичної діяльності людей, розвитку аналітичного мислення та емпіричних нахилів останніх. Спираючись на згадані концепції, можна виконувати порівняльний аналіз різних політичних систем, які мають певні загальні споріднені характеристики.
Стимули політичного розвитку, на думку прихильників цієї концепції, походять із таких джерел:
□ міжнародного середовища (загроза або ведення війни);
□ внутрішнього середовища (поява нових політичних сил, які претендують на перерозподіл влади);
□ політичної еліти (перебуває всередині самої політичної системи).
Г. Алмонд, зокрема, вказував на такі типи стимулів політичного розвитку:
□ створення державності;
□ національне становлення;
□ участь у суспільних справах, особливо у процесі прийняття рішень;
□ розподіл цінностей, його регулювання та контроль за ним [246].
У концептуальному плані структурно-функціональний аналіз доповнив і розвинув системний підхід, оскільки досліджує чинники, що діють не тільки всередині політичної системи, а й поза її межами. Однак існують і недоліки, передусім загроза захоплення аналізом загальної соціальної системи за рахунок неможливості розібратися, який же чинник є вирішальним і найважливішим.
■ Розділ 5
Політична сфера та політичне життя суспільства
прирола, ресурси, легітимність
Під владою розуміють здатність і можливість реалізовувати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства і т. ін.
По суті влада — це вид суспільних відносин, що являє собою:
□ вираження потреб складної соціальної системи в організації та саморегуляції (незалежно від типу суспільства);
□ наслідок виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними.
Виокремлюють владу економічну, політичну, державну, сімейну та ін.
Політична влада є одним із найважливіших її видів. Під політичною владою вбачають реальну спроможність певного стану, групи, індивіда реалізовувати свою волю в політиці й правових нормах. Вона характеризується соціальним пануванням і керуванням тих чи інших станів, соціальних груп та ін. Останні мають у своєму розпорядженні засоби фізичного, економічного, психологічного примусу, санкціоновані системою ідеологічних і правових норм.
Основним видом політичної влади є державна влада, яку докладніше розглянемо нижче.
Воля та підтримка керівної групи є умовою й джерелом спроможності певних інститутів нав’язувати суспільству рішення, зразки поведінки і т. ін. і в такий спосіб здійснювати керування. Виходячи з цього стає зрозумілим, що правлячі стани е кінцевими суб’єктами влади.
У свою чергу безпосередніми суб’єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які реалізують процес керування різними сферами суспільного життя, мають засоби влади (координація, примус, контроль, насильство, репресії тощо), обирають цілі й способи їх використання.
Практично всі теорії та концепції політики побудовані на розумінні того, що саме відносини влади між великими суспільними групами, діяльність держави, боротьба за владу в державі, а також за спосіб її функціонування визначають характер політичної сфери суспільства. Проте представники різних наукових напрямів мають принципові відмінності щодо тлумачення суспільного змісту та суспільних коренів влади, інтерпретації процесу боротьби за владу.
Розрізняють такі основні підходи до тлума- ПРИРОДА чення природи політичної влади:
ВЛАДИ 1. Телеологічний підхід (з погляду до
сягнення певної мети) характеризує владу як здатність досягти поставлених цілей, пов’язаних з міфами про владу, і намічених результатів (Б. Рассел) [38; 127].
Таке визначення тлумачить владу не тільки як відносини між людьми, а й у контексті взаємодії людини з довкіллям (влада над природою).
2. Соціологічний підхід базується на аналізі влади в контексті соціальних умов її виникнення й функціонування з урахуванням панівних у суспільстві цінностей, традицій, політичної культури і т. ін.
М. Вебер (Німеччина) розумів владу як здатність одного індивіда реалізовувати свою волю навіть у разі спротиву іншого.
Отже, в основі відносин влади лежать відносини панування та підкорення [43; 361; 362].
Засновник структурно-функціонального аналізу Т. Парсонс (США) у контексті теорії соціальної дії розглядав суспільство як цілісну систему, елементи якої інтегруються саме соціальною дією. Під останньою він розумів поведінку суб’єктів політики (людини, групи, організації тощо) залежно від природних (біологічна природа людини, клімат) і соціальних (соціум) чинників.
Згідно з функціональним принципом влада зобов’язує суб’єктів виконувати суспільні обов’язки та мобілізує ресурси задля досягнення загальних цілей [157; 333; 334].