На відміну від брахманізму, який ігнорує права особистості, розширюючи натомість права держави та влади, буддизм гуманістично зорієнтований і має психологічне та етичне підґрунтя. Його мета — перетворити кожну людину на доброзичливу, звільнену від страждань, а також від бажань і пристрастей особистість.
Будда відкинув теорію божественного походження каст і царської влади. Він проповідував рівність між людьми, але не в соціальній, а в духовній сфері (хоча й це був доволі революційний на той час крок).
Характерно й те, що ранній буддизм у переліку варн перше місце відводив кшатріям, а не брахманам, чітко розмежовуючи світське та церковне життя.
Зрозуміло, що це об’єктивно догоджало світській владі, сприяючи формуванню великих державних утворень.
Проте й брахманізм не загинув. Він не боровся з “єретичними вченнями”, а поступово модернізувався, використовуючи елементи доарійських культів місцевих племен. Так, на рубежі старої та нової ери виник індуїзм, у якому збереглися всі священні тексти брахманізму.
Що ж до буддизму, то він не втримався на висоті своїх філософсько-етичних принципів. Образ Будди обожнювався, оповивався забобонами та ритуалами, а через це різниця між двома системами вірувань ставала дедалі меншою. Буддизм був поглинений індуїзмом, але перш ніж його громади зникли з території Індії (XIII ст. н. е.), він поширився в Південній та Східній Азії і став першою (за часом) світовою релігією.
Індійська політична думка того часу, надзвичайно релігійна й міфологічна, збагатила, проте, і світську політичну науку. Йдеться про твір “Артхашастра” (IV-III ст. до н. е.), автором якого вважається Чанак’я, міністр засновника імперії Маур’їв Чандра- гупти. У цьому творі загальне благо розглядається як збереження суспільного порядку, заснованого богом. Намісник бога — цар, котрий силою тримає підданих у покорі.
У цій книзі наведено й методи політики та управління, ретельно розроблено систему шпигунства, стеження й контролю.
Привертає увагу й етична основа політики — владу й багатство треба зберігати та примножувати будь-якими засобами (згодом цю саму тезу висуватиме європеєць Н. Макіавеллі).
Однак найвідомішим джерелом давньоіндійської політичної думки є збірник “Закони Ману”, авторство якого приписують міфологічному прабатьку людей Ману. Насправді ж цю книгу писали, як стверджують експерти, починаючи з II ст. до н. е. аж до II ст. н. е.
Писали до того ж вельми майстерно, оскільки майже два тисячоліття “Закони Ману” проіснували як кодекс соціального життя Стародавньої Індії. Там є все: і елементи цивільного та кримінального права, і міркування щодо життя, шлюбу, правил очищення, покаяння, прийняття їжі тощо.
Нас же цікавить насамперед політика. I тут починається найцікавіше. Політичний аналіз показує, що в тогочасній Індії перемогу здобув усе-таки брахманізм як влада (церковна над світською) і як провідна релігія (над єретичними вченнями).
Основні тези: влада й варни (касти) — від бога, цар — божественного походження, порядок, встановлений Брахмою, — вічний.
Амінь!..
Перші дані про базові політичні міфи Стародав-
КИТАЙ нього Китаю припадають на II тисячоліття до
н. е. [79; 92].
У басейні річки Хуанхе правила династія !нь (Шан), яка отримала владу від своїх божественних предків. Засновником династії вважалося небо — Шанді. Але наприкінці XII ст. до н. е. і воно їй не допомогло. Вожді племені Чжоу (гуни) завоювали ці землі, встановивши свою династію, яка керувала аж до III ст. до н. е.
Владу взяли, а як її утримати, коли місцевий люд переконаний, що вона має бути від бога?
Отже, потрібно було обґрунтувати зміну династії.
Сказано — зроблено. Вихователь і радник другого царя династії Чен Вана — Чжоу Гун написав з цього приводу книгу “Чжоу Лі”. У ній стверджується, що небо (бог) — господар сво- го слова: хоче — надає право на владу (тянь-мінь), а хоче — забирає. Зміна мандата — не вибір особи, а вибір правлячої династії.
Засновник династії, якому небо вручає мандат, — особа, безперечно, достойна. Проте коли влада передається з рук у руки, ці добродійні якості поступово втрачаються. Відтак і глибока думка: жодна система влади не є вічною.
Так і сталося. І справді, династія Чжоу в IX ст. до н. е. втратила владу.
Слід віддати належне стародавнім китайцям: на відміну від схильних до міфотворення індійців вони були справжніми раціоналістами.
Звичайно, вони не заперечують зв’язків між небом і піднебесною твердю (щось тут точно є!), однак у центрі китайської політичної думки не Всесвіт, а людина та суспільство, проблеми організації держави.
Ось тут і постає Конфуцій (551-479 до н. е.), найвідоміший китайський філософ, котрий нібито стверджував, що у світі немає речей, які б не можна було пояснити.
Це вже справжня позиція гностицизму!
Конфуцій (Кун Фуцзи означає мудрець, учитель) — людина розумна, енергійна й бездоганно порядна. Але в чиновницькому середовищі ці якості не в пошані. Навіть дослужившись до посади міністра у князівстві Лу, більшої “апаратної кар’єри” учений так і не зробив. Проте створив власну школу та назбирав чимало класичних книг і записав безліч народних звичаїв.
До нас дійшла збірка “Лунь-юй” (“Бесіди та висловлювання”), складена учнями цього видатного філософа в V ст. до н. е.
Основа вчення Конфуція — принцип доброчинності, що має поширюватися на всіх управлінців. Чи реально це? Напевне, не завжди.
Загалом же він висунув патріархально-патерналістську концепцію держави. Він трактував її як велику родину, де влада імператора (“сина неба”) подібна до влади батька, а відносини правителів і підданих схожі на родинні стосунки старших і молодших.
Конфуціанство заперечувало участь народу в управлінні державою, проте пропагувало громадянський мир і злагоду, стверджуючи, що сенс і мета державної політики полягають у тому, щоб впроваджувати етичні принципи вчителя в життя. Поступово це вчення стало впливовою політичною течією, а в II ст. до н. е. — офіційною ідеологією та державною релігією, яка створила ідеологічну базу для виправдання східної деспотії в її китайському варіанті.
Як противага конфуціанству виникли даосизм і моцзизм.
Засновником школи даосів став Лао Цзи (VI ст. до н. е.), який вважав, що цивілізація, ускладнюючи й удосконалюючи життя, призводить до конфліктів і загибелі. Ідеал даосизму — відхід від реального життя та суспільства.
Лао Цзи — один із перших анархістів, який засудив державу як штучну структуру. Якщо Конфуцій впевнений, що держава забезпечує загальне благо, Лао Цзи вважає, що “народ голодує через те, що влада бере надто багато податків”.
Основні ідеї його політичної доктрини:
1) держава — штучний організм, апарат насильства й пригнічення;
2) потрібна децентралізація державності аж до рівня села;
3) найкращий уряд той, який найменше керує;
4) головне — ігнорувати політику, тобто не перейматися справами держави та суспільства.
Цікаво, чи знайомі ці тези сучасним анархістам? Якщо так, то вони, напевне, мали б поставити Лао Цзи пам’ятник як своєму провідному ідеологові.
Мо Цзи (479-400 рр. до н. е.) — випускник школи Конфу- ція — першим у Китаї висловив ідею виборності першого правителя, яка дуже схожа на договірну теорію.
У нього, як і в даосів, дуже сильні ідеї соціальної рівності, присутня критика соціальної несправедливості. Його концепція всеосяжної та рівновеликої любові надто близька до євангельського “Усі люди — брати”.
Управління, на думку Мо Цзи, має здійснюватися за допомогою нагород і покарань, а також запровадженням нових законів (що заперечував Конфуцій).
У цьому розумінні він є предтечею ідеології легізму.
Засновником легізму вважають Шен Яна (390-338 рр. до н. е.) — прем’єр-міністра царства Цинь (Шан). Його думки викладені в трактаті “Книга правителя області Шан”. Суть цієї доктрини, що й донині користується чималою популярністю на Сході, полягає у відкиданні гуманності й справедливості в політиці за рахунок абсолютизації інтересів держави. “Слабкий народ — сильна держава. Ослаблення народу — головне завдання держави”— наріжний постулат легізму.
По суті, легізм — теоретична схема східної деспотії, самодостатньої державної інституції, що є сенсом і метою існування суспільства.
Тим часом конфуціанство під впливом обставин змінювалося й уже беззастережно не відмовлялося від законів і покарань.
Зрештою Сюнь Цзи (313-238 рр. до н. е.) доходить висновку, що між легізмом і конфуціанством серйозних суперечностей немає і ці вчення прекрасно доповнюють одне одного.
З IV ст. до н. е. у китайській державній практиці панує легізм. Проте на відміну від Індії з її кастовим поділом у Китаї поділ здійснюється на тих, хто при владі, і тих, ким керують.
Але згодом політики реанімують конфуціанство, яке органічно вбере в себе основи легізму. Це виразний приклад використання традицій для зміцнення нової держави.
І ще одне, трохи цинічне. Звід правил під назвою “Лі Цзи” з відвертістю, характерною для стародавніх джерел, декларував: для верхів — правила (“Лі”), для низів — покарання.
Вам це нічого не нагадує?
Насамкінець наведемо такий небуденний факт: з невеликими перервами конфуціанство до 1949 р. лишалося в Китаї офіційною ідеологією. Безприкладне довголіття! Чи не так?
1.2. Політична лумка Старолавнього Захолу
У розвиток політичної думки Заходу найвизначніший внесок зробила Стародавня Греція. Мислителі античної Еллади досить швидко подолали шлях від міфу до теорії [18; 197].
Та це й не дивно, оскільки форми правління тут швидко змінювалися: монархія — аристократизм — рабовласницька демократія. Бурхливе й мінливе політичне життя сприяло розвитку теоретичної думки та постійним пошукам досконалішої політичної системи.