Політологія для політика і громадянина (стр. 30 из 82)

У межах соціальної конфліктології (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) влада розглядалася в контексті відносин підкорення одного класу іншим. Природа такого панування з погляду марксистської концепції зумовлена економічною нерівністю. Але соціальна нерівність доповнюється ще й статевими, етнічними, віковими, культурними, регіональними та професійними відмінностями. Отже, логічним є висновок: влада є скрізь, де є нерівність. К. Маркс і Ф. Енгельс першими навели поняття “соціальна влада”, а згодом зазначили, що основне місце в системі соціальної влади посідає державна, політична влада [20; 33].

М. Дюверже (Франція) розглядав владу в комплексі: на основі насильства (фізичного, економічного, морально-психологічного) і авторитету (добровільного підкорення). Це йому належить визначення влади як “дволикого Януса”. Вона є інструментом панування одних груп над іншими, а водночас — засобом інтеграції та забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства [273; 274].

3. Поведінковий (біхевіористичний) підхід тлумачить владу як особливий тип поведінки, коли одні командують, а інші — підкоряються.

Ця концепція влади пов’язана з іменами Ч.Мерріема [328], Г.Лассуелла (США) [315; 316] та Дж. Кетліна (Великобританія) [338]. Вони виводили відносини влади з природи людини, відмовляючись від моральних оцінок політики. Основним мотивом політичної активності особистості вони вважали її бажання підкорити своїй волі інших. Баланс політичних сил має забезпечуватися системою політичних інститутів.

Однак правових (легальних) форм регулювання поведінки виявилося замало. Увага до несвідомих компонентів у політичній свідомості (а отже, і до політичної поведінки) зумовила розвиток психоаналітичних і неофрейдистських концепцій влади в межах поведінкового підходу. Провідна теза цих концепцій полягає в розумінні влади як способу панування несвідомого над людською психікою.

Так, К. Хорні (США) виводив мотивацію політичної поведінки зі страху, що породжується ворожим для людини соціальним середовищем [188; 263]. Л. Дюгі (Франція) пов’язував владу одних людей над іншими з фізичним, моральним, релігійним, інтелектуальним та економічним домінуванням. Велич влади, на його думку, пов’язана з її обожненням (політичний міф традиційних суспільств) або “суспільною волею”, яка мусить підкорятися “індивідуальній волі” “найсильніших” (у передсучас- них і сучасних суспільствах) [26].

4. Психологічний підхід ґрунтується на розумінні витоків влади у свідомості та підсвідомості людей. 3. Фрейд (Австрія) вважав потяг до влади трансформацією сексуальної енергії [285], Г. Юнг (Німеччина) — психічної енергії взагалі [46]. С. Моско- вісі та Б. Едельман причинами психологічного підкорення вважають гіпнотизм у взаєминах вождя та юрби [38], а Ж. Лакан — в особливому підсвідомому сприйнятті символів, що висловлюються через мову [26].

5. Системний підхід характеризується розумінням влади як похідної від політичної системи, а не від індивідуальних відносин (біхевіористичний та психологічний підходи).

У межах системного підходу виокремлюються такі концепції:

□ макрорівень — влада як властивість або атрибут макросо- ціальних систем (Т. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організації, умовою функціонування та засобом ухвалення рішень і розподілу цінностей [157; 275; 333; 334];

□ мезорівень — влада на рівні конкретних систем — сім’ї, виробничих груп, організацій (М. Крозье [266; 267], К.Дойч [46], Н. Луман [338]). Розглядається в контексті відносин з організаційними структурами суспільства;

□ мікрорівень — влада як взаємодія індивідів у межах специфічної соціальної системи (Т. Кларк [264], М. Роджерс [347]). Отже, роллю індивіда в суспільстві, у мікросистемі визначається його влада, суб’єктом якої він є.

Проте існує й комунікативна версія системного підходу (К.Дойч, Н.Луман). Вона тлумачить владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дає змогу регулювати групові конфлікти та забезпечувати інтеграцію суспільства.

6. Реляціоністський підхід (від лат. relatio — донесення) розглядає владу як стосунки між особами, що дають змогу одному суб’єкту (індивіду або групі) змінювати поведінку іншого. Тут наголошується на рольових відносинах, асиметрії владних відносин між суб’єктом і об’єктом влади.

У межах цього підходу виокремлюють такі теорії:

□ опору (Д. Картрайт [38], Дж. Френч, Б. Рейвен [284]), яка аналізує форми та ступені опору в системі владних відносин;

□ обміну ресурсами (П.Блау [254; 255], Д.Хіксон [299], Б. Рейвен), яка за основу владних відносин бере нерівний розподіл ресурсів між володарем і підвладним, тобто влада розглядається як функція залежності індивіда від розподілу ресурсів;

□ розподілу зон впливу (Д. Ронг [38]), яка стверджує, що особи в системі владних відносин постійно обмінюються ролями володаря влади та її об’єкта.

Дослідивши різні концепції політичної влади, перейдемо до поняття структури влади (рис. 5).

Загалом слід зазначити, що марксистська концепція влади тлумачить останню з погляду масових явищ і боротьби станів, залишаючи осторонь людину з її спрямованістю, волею, діяльністю [20; 35; 89].

Ліберальні та інші близькі до них концепції, навпаки, йдучи від особистості, екстраполюють внутрішні психічні особливості останньої на діяльність політичних інститутів і структур, забуваючи про системний ефект, що виникає під час взаємодії індивідів у процесі спільної діяльності у сфері політики [25; 30; 332; 336; 359].

На нашу думку, аналізуючи суспільні явища, бажано використовувати всі методологічні підходи з урахуванням конкретної

Рис. 5. Структура влади

специфіки суспільства, що вивчається, його політичної культури та ментальності.

Ступінь і сила політичного та суспільного впливу, форми діяльності та структури великою мірою визначаються суспільно- економічними чинниками. Вони впливають на зміст і форми реалізації політики центрами влади (президентом, парламентом, урядом) переважно опосередковано, хоча за певних умов можуть виходити на перший план.

Засоби політичної діяльності (зокрема, примус, оволодіння комунікаціями) пов’язані із суттєвими матеріальними витратами. Зрозуміло, що за таких умов суспільні групи, які можуть фінансувати політику, утримувати організаційну структуру, транспорт, зброю, засоби масової інформації, монополізують або принаймні максимізують свій політичний вплив у суспільстві.

Водночас влада має певну автономію, яка обмежується ще й такими чинниками:

□ об’єктивними довготерміновими інтересами панівного стану;

□ вимогами суспільної рівноваги, єдності суспільства, економічної та політичної систем і т. ін.;

□ масштабом і силою суспільної підтримки, рівнем опору владі, кількістю суспільних витрат, необхідних для форсування ухвалення певних рішень і т. ін.

Отже, завдання безпосередніх суб’єктів влади такі:

□ забезпечити панування правлячої еліти через оптимізацію форм управління та підвищення його ефективності;

□ гарантувати суспільну рівновагу та інтеграцію як наслідок погодження інтересів привілейованих суспільних груп з усім загалом громадян;

□ прогнозувати та розробити напрями, форми й методи дій.

Коли ці вимоги виконуються, гарантується еволюційний розвиток суспільства зі стабільним функціонуванням політичної, економічної, соціокультурної та інших сфер суспільства.

Термін “ресурси влади” використовують РЕСУРСИ ВЛАДИ як у широкому, так і у вузькому розумінні.

У широкому розумінні ресурси влади є всім, що суб’єкт (індивід, група) може використати для впливу на інших (Р. Дал [268], М. Роджерс [347]).

У вузькому розумінні — це засоби, використання яких забезпечує вплив суб’єкта на об’єкт влади.

Ресурси влади можуть застосовуватися для примусу, заохочення або переконання. Відповідно до цих способів досягнення політичних цілей можна виокремити й такі антропологічні ресурси влади, як страх, інтерес, переконання.

Згідно з характером і сферою впливу розрізняють нормативні, примусові та утилітарні ресурси (А. Етціоні [279]).

Нормативні ресурси — засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини.

Примусові ресурси — заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи “переконання” через так звані силові структури (суд, поліцію, армію тощо).

Утилітарні ресурси пов’язані з матеріальними та соціальними благами, повсякденними інтересами людей. За їх допомогою влада, особливо державна, може купувати не тільки окремих політиків, а й соціальні групи, верстви населення. Ці ресурси можуть застосовуватися й для покарання (наприклад, зменшенням заробітної плати недобросовісним працівникам).

Залежно від життєдіяльності ресурси влади поділяються на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові та демографічні.

Економічні ресурси — матеріальні цінності, гроші, техніка, землі, корисні копалини.

Соціальні ресурси — соціальний статус (ранг), посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування.

Культурно-інформаційні ресурси — інформація, знання, що отримуються та поширюються через науково-освітні заклади, мас-медіа як з метою об’єктивної комунікації, так і маніпулювання суспільною свідомістю.

Визначаючи важливість перших двох видів ресурсів, останнім часом фахівці фіксують зростання впливу культурно- інформаційних ресурсів. Скажімо, соціолог-футуролог О. Тоф- флер (США) переконаний, що в постіндустріальних країнах знання вже підкорили силу й багатство, ставши визначальним чинником функціонування влади [141].

Силові (спонукальні) ресурси — інститути фізичного примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.