Політичний розвиток — це перехід від певного політичного стану до якіснішого на базі вдосконалення політичних інститутів і підвищення рівня політичної культури суспільства.
Якщо суспільство в політичному плані не розвивається, це призводить до політичної стагнації — застою, відсутності змін, окостенінню організаційних форм, розпаду політичних структур, а внаслідок цього — до краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу загалом.
Такі негативні процеси супроводжуються політичною нестабільністю, соціальними конфліктами, кризами тощо.
Традиційні суспільства (переважно в країнах, що розвиваються) мають жорстко регламентоване традиціями та звичками політичне життя. Водночас функції політичних інститутів недостатньо диференційовані, що є передумовою неадекватного реагування на економічні, соціальні та технологічні зміни в суспільстві.
Сучасні політичні системи, які сформувалися в розвинених країнах світу, характеризуються більшим ступенем сприйняття нових умов, низьким рівнем політичного підкорення та конфліктності внаслідок високої спеціалізації та диференціації
функцій політичних інститутів, їх здатності ефективно реагувати на вимоги соціальних груп.
Перехід від традиційної політичної системи до сучасної почали називати “політичний розвиток” і “політична модернізація”.
Передумовою активної розробки теорії політичного розвитку було намагання перенести модель британської або американської систем, які вважалися зразком політичного розвитку, до країн, що розвиваються. Однак цей широкомасштабний експеримент з упровадження західних політичних цінностей в інше соціокультурне середовище не дав очікуваних результатів.
Проте теорія політичного розвитку (модернізації) істотно вплинула на розвиток сучасної політичної науки.
Саму ідею детермінації політичного розвитку висловлював ще Арістотель, який відзначав залежність політичної сфери суспільства від соціальних чинників (соціальної нерівності) [15].
Ця традиція детермінації політики зовнішніми чинниками (економічними, соціокультурними тощо) довго домінувала в політології. Її підтримували вже згадувані К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін і прихильники детерміністської теорії Д. Лернер, У.Рос- тоу, М. Ліпсет, К.Дойч [16]. Вони розглядали політику як наслідок економічного розвитку, хоча ті самі ортодоксальні марксисти — більшовики намагалися довести пріоритет політики над економікою. Чим закінчився цей експеримент, усім відомо: розпадом системи “реального соціалізму” і крахом радянської імперії — СРСР.
Але існувала й інша традиція аналізу політичного розвитку, яку започаткував Н. Макіавеллі [122], а з ним і його співвітчизники й послідовники — В. Парето, Г. Моска [227], Р. Міхельс [329], які декларували ідею самостійності політики й навіть її першості щодо інших сфер суспільного життя.
На їхню думку, політичний розвиток визначає прогрес суспільства загалом, а ефективність впливу є результатом якості політичної еліти.
Водночас наприкінці 50-х років XX ст. у межах порівняльної політології виник уже згадуваний напрям — теорія політичної модернізації (політичного розвитку).
Найбільший внесок у цю теорію зробили праці Г. Алмонда і Д. Пауелла “Порівняльна політологія. Підхід з позиції “концепції розвитку” (1966), Д. Ептера “Політика модернізації” (1965), Л.Пая “Аспекти політичного розвитку. Аналітичне дослідження” (1966), С. Ейзенштадта “Модернізація: протест і вимір” (1966), С. Хантінгтона “Політичний порядок у суспільствах, що змінюються” (1968).
На думку представників цієї течії, політична модернізація є процесом зміни системних якостей політичного життя й функцій політичних інститутів з переходом від традиційного суспільства до сучасного.
Г. Алмонд і Л. Пай, яких вважають найбільшими авторитетами серед прихильників теорії політичної модернізації [61], на основі функціонального підходу встановили, що зміни системних якостей і функцій політичних інститутів охоплюють три процеси:
1) структурну диференціацію інститутів політичної системи і спеціалізацію їхніх функцій;
2) підвищення здатності політичної системи до мобілізації й виживання (Л. Пай);
3) тенденцію до рівноправ’я.
Структурна диференціація інститутів політичної системи потрібна для здійснення “розподілу праці” між політичними структурами (законодавчою, виконавчою, судовою гілками влади). У політично нерозривних суспільствах цього немає.
Мобілізаційні можливості політичної системи розглядаються як здатність до мобілізації ресурсів для забезпечення порядку соціального прогресу, врегулювання конфліктів. У традиційних суспільствах це здійснюється через насильство.
Про здатність політичної системи до виживання свідчить її намагання модернізуватися. Системи з різними формами комунікації та соціалізації (мас-медіа, школи, вузи, церкви, армія тощо) культивують певні зразки політичної поведінки, підтримують віру в легітимність влади, її справедливість і т. ін.
Тенденція до рівноправ’я полягає у знятті будь-яких обмежень (партійних, кастових, племінних, релігійних) щодо участі в політичному житті.
Але С. Хантінгтон додержується іншої думки. Він вважає, що тільки сильні й стабільні державні інститути, а також правовий порядок можуть забезпечити адекватність реагування політичної системи на зміну ситуації (тобто потрібні інституціона- лізація та відповідні процедури).
Для вимірювання ступеня модернізованості політичної системи Г. Алмонд та Д. Пауелл запровадили такі критерії:
□ диференціацію політичних ролей — інтереси кожної соціальної групи мають лобіюватися;
□ спеціалізацію політичних інститутів — лобіюють інтереси своїх груп на основі взаємодії;
□ культурну секуляризацію — перехід від ірраціональних (емоції, традиції, звички) чинників політичної поведінки до раціональних (право, факти, точна інформація).
Насамкінець наголосимо, що в чистому вигляді традиційних і сучасних політичних систем не існує (і це розуміють автори розгляданої теорії). А перевага того чи іншого компонента відбиває ступінь розвитку системи. Із цим не можна не погодитися, відзначаючи корисність для практики цієї теорії, яку, втім, не варто абсолютизувати.
5.4. Керівні групи суспільства.
Політична і правляча еліта
^)знайомлюючись із базовими поняттями політичної сфери та політичного життя суспільства, не можна обминути такий надзвичайно важливий тип суб’єктів політики, як керівні групи суспільства і зокрема його еліта.
Керівні групи суспільства — це елі- ПОНЯТТЯ І ФУНКЦІЇ тарні об’єднання людей, які визна- КЕРІВНИХ ГРУП чають мету політичної діяльності,
СУСПІЛЬСТВА ухвалюють рішення про її форми та
засоби, керують колективною політичною діяльністю, а також реалізують певні владні функції.
Керівні групи є об’єктивними виразниками інтересів окремих великих суспільних груп, хоча вони й нав’язують свою волю цим суспільним групам і суспільству загалом.
Виокремлюють такі типи керівних груп у суспільстві.
1. Керівні центри суспільних рухів і формальних інституцій (партій, об’єднань, блоків).
2. Групи лобіювання інтересів великих спільнот.
3. Транснаціональні формальні керівні групи (комуністичний, соціалістичний, християнсько-демократичний інтернаціо- нали, церковні об’єднання та ін.).
4. Транснаціональні неформальні керівні групи (“Велика сімка”, “Тристороння комісія”, “Римський клуб”, об’єднання ма- сонів, які контролюються керівними колами сіонізму та ін.).
Керівні центри суспільних рухів і формальних політичних інституцій формуються великими суспільними групами на основі волі, активної чи пасивної підтримки цієї спільноти. Вони мають певні завдання та повноваження, сфери діяльності, спрямовані на реалізацію планів та сподівань своєї спільноти, і пев- ною мірою підконтрольні їй, а в межах законодавства — державі.
У межах керівних центрів можуть виокремлюватись і неформальні керівні групи (фракції, угруповання), які необов’язково збігаються з формальними керівними органами цих керівних центрів.
Скажімо, у формально обраному правлінні партії чи суспільної організації можуть з’явитися внутрішні групи, пов’язані особистими або іншими зв’язками. Такі внутрішні групи можуть мати певний авторитет у суспільстві й даній спільноті, здатність мобілізовувати свою спільноту, нав’язувати їй свою волю, соціальні стандарти, регулювати та контролювати поведінку нижчих рангом.
Існують й інші неформальні керівні групи. Такі, скажімо, як “Велика сімка” (об’єднання найбільших країн Заходу, лідери яких регулярно зустрічаються задля обговорення нагальних проблем розвитку перспектив). Це неформальна керівна група формальних, легітимно обраних лідерів країн.
А “Тристороння комісія”, що була створена свого часу з метою координації дій капітанів великого бізнесу капіталістичних країн (США, Європи і Японії), є об’єднанням неформальних лідерів світу — бізнесменів, науковців, політиків, громадських діячів переважно масонського напряму.
До найвпливовіших керівних центрів належать і церковні структури, масонські ложі тощо, вплив яких на суспільне життя важко переоцінити, оскільки вони генерують керівні імпульси своїм прихильникам у багатьох країнах світу.
Узагалі керівні центри виконують такі функції:
1. Згуртовують свої спільноти, створюють внутрішні зв’язки задля реалізації їх цілей.
2. Маніпулюють структурними підрозділами спільноти, обмежують їх свободу дій або самореалізацію з метою збереження єдності структури та досягнення їх вищих інтересів.