За Гегелем, ідеальна держава, визначаючи громадянське суспільство та утримуючи його під своїм контролем (при забезпеченні його свободи), спрямовує його на побудову високорозвине- ного суспільства, яке зорганізоване політично [51].
Особливий підхід до громадянського суспільства був у марксистів. У цій доктрині політична держава віддзеркалює політичний інтерес, а громадянське суспільство — приватний [20]. По суті К. Маркс та його послідовники спростили структуру гегелівської моделі громадянського суспільства до сфери праці, виробництва й обміну. Що ж стосується відносин між державою й громадянським суспільством, то їх марксизм практично не досліджував, бо декларував побудову комуністичного суспільства, де не буде держави. Відтак у царстві свободи немає сенсу говорити про свободи.
Чим це закінчилося в тоталітарній комуністичній державі — ми вже знаємо.
За Марксом, у комуністичному суспільстві не буде панування влади як такої. А раз немає влади — немає й потреби у владі народу, себто демократії. Тому й не дивно, що громадянське суспільство як таке в марксистській доктрині не досліджувалося. Це ми бачимо і у В. Леніна, який взагалі не користувався поняттями “правова держава” й “громадянське суспільство”. Як наслідок, в умовах так званого реального соціалізму держава практично повністю поглинула громадянське суспільство, що призвело до застою, а потім і краху соціалістичної системи.
Щоправда, і в західному суспільствознавстві цей термін не вживали практично до 70-х років XX ст. По суті, досліджуючи громадянське суспільство, вчені користувалися терміном просто “суспільство”.
У сучасному розумінні громадянське суспільство — це сукупність усіх громадян, їх вільних об’єднань та асоціацій, пов’язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються та охороняються державою.
Інакше кажучи, громадянське суспільство є системою забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної й духовної сфер, їх самовідновлення та передавання від покоління до покоління, системою незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, що мають створити умови для самореалізації окремих індивідів і груп. У цьому, власне кажучи, і полягають функції громадянського суспільства.
Узагальнюючи, назвемо ознаки громадянського суспільства:
□ відокремлена від держави структура суспільства, яка складається з громадян, їх добровільних асоціацій і об’єднань;
□ вільні відносини між суб’єктами громадянського суспільства;
□ цінування громадянських прав вище за державні закони;
□ забезпечення прав і свобод особистості, можливостей реалізації її інтересів і прагнень, політичного, ідеологічного плюралізму;
□ наявність приватної власності, вільної конкуренції, вільних відносин обміну діяльністю та її продуктами між незалежними власниками, тобто ринку;
□ саморегуляція відносин між людьми, їх асоціаціями та добровільними об’єднаннями на основі соціальних і психічних норм регуляторів суспільного життя;
□ багатство соціальних ініціатив;
□ збереження відповідних традицій, культури тощо.
У розвиненому громадянському суспільстві, яке характеризується високим рівнем політичної організованості, активно функціонують суспільні організації. До останніх належать політичні партії, громадські організації, об’єднання й рухи, конфесії і т. ін., які разом з окремими громадянами становлять структуру громадянського суспільства.
До XIX ст. поняття “партія” ототожнювалося з групою людей, яка конкурує з подібними групами в боротьбі за владу або за вплив на тих, хто її має.
Одним із перших зацікавився цією проблемою Моріс Дювер- же [273; 274], який розглядав політичні партії з трьох позицій:
□ групи, згуртованої на ідеологічних зв’язках;
□ суспільної організації індивідів;
□ виразника інтересів певних станів (робітничого, селянського, буржуазного тощо).
До речі, таке розуміння цього терміна абсолютно не суперечить його сучасному тлумаченню.
Політична партія — політична організація, яка об’єднує на добровільних засадах людей зі спільними інтересами, що реалізовані в основоположних ідейних настановах і програмах з метою впровадження їх через оволодіння політичною владою та здійснення державного керівництва країною.
Політичні партії є одним з найважливіших суспільних інститутів. Вони великою мірою визначають характер і спрямування політичного процесу, його стабільність і цивілізованість, стратегію й тактику боротьби за владу.
Уже згаданий М. Дюверже встановив різницю між двома категоріями партій:
□ виборчого (парламентського) походження;
□ зовнішнього походження.
Перші створюються навколо парламентських груп, згуртованих за політичними уподобаннями, та місцевих виборчих комітетів.
Другі створюються з існуючих суспільних організацій:
□ профспілок (лейбористська партія Великобританії);
□ селянських спілок (аграрні партії у Швеції, Данії, Норвегії, Україні);
□ релігійних об’єднань (християнсько-демократичні партії в Німеччині, Італії);
□ ветеранських організацій (крайні праві партії в Італії, Німеччині, Франції у період між світовими війнами);
□ галузевих професійних об’єднань (колишня партія прав людини в Україні, створена на базі спілки юристів);
□ товариства тверезості та здоров’я (українська партія “Твереза нація”) та ін.
Комуністичні партії, як правило, створювалися внаслідок розколу соціалістичних і соціал-демократичних партій. Так було у випадку з КПРС, яка сформувалася на базі РСДРП, що розкололася на більшовиків і меншовиків. Аналогічно була створена Французька компартія (1920).
У посткомуністичних країнах, навпаки, розкол колишніх монопольно правлячих комуністичних партій сприяв появі політичних партій ортодоксально-комуністичних і соціал-демо- кратичних напрямів. Наприклад, в Україні в такий спосіб були створені комуністична, соціалістична партії, а також партія демократичного відродження України (на базі демократичної платформи в КПУ). Водночас соціал-демократичні партії виникли на базі спонтанно створюваних соціал-демократичних гуртків і об’єднань.
Будь-який політичний режим характеризується рівнем розвитку політичних партій, відносинами між партіями, партіями й державою. Про залежність політичного призначення партій від соціально-політичного устрою можна довідатися з табл. 5, де можна побачити, що сутність партії є похідною від характеристик політичної системи, в якій вона функціонує.
Політичні партії є винаходом європейської політичної культури. У генезі політичної партії М. Вебер [361-363] виокремлював три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Такий поділ сприйняла політологія. Однак слід зауважити, що всі згадані стадії розвитку пройшли лише англійські партії лібералів (вігів) і консерваторів (торі). Більшість сучасних політичних партій одразу сформувалися як масові партії.
Політичні партії XVIII-XIX ст. були невеликими за чисельністю, без фіксованого членства й організаційного оформлення, мали характер елітарних клубів, які діяли насамперед у стінах парламентів.
Соціально-політичний устрій та політичне призначення,
функції партії
Критерії відмінностей партій, зумовлені соціально-політичним устроєм | Тип соціально-політичного устрою | |
плюралістичний, демократичний | моністичний, тоталітарний | |
Політичне | Засіб демократичного | Засіб диктаторського |
призначення | володарювання | володарювання |
в інтересах якоїсь | в інтересах якоїсь | |
соціальної групи | соціальної групи | |
Функції | Агрегування, узгоджен- | Підпорядкування |
як опосередковуючі | ня, виведення на полі- | політичним інтересам |
ланки між державою | тичний рівень реальних | правлячої групи інте- |
й суспільством | часткових інтересів | ресів усього суспільства |
Статус у політичній | Правляча (у тому | Авангардна |
системі | числі позасистемна), | |
опозиційна | ||
Міра включення до | Тільки парламентська | Уся партія, її органі- |
державної структури | фракція | заційні структури |
Форми боротьби | Політичне змагання, | Політичне та фізичне |
за статус правлячої | конкуренція | усунення опозиції |
Роль у формуванні | Несуттєва | Вирішальна |
державного апарату | ||
Партизація державного | Відсутня | Тотальна |
апарату | ||
Значення особистого | Майже жодного | Вирішальне |
членства в партії для | ||
соціального статусу, | ||
кар’єри та життєвого | ||
успіху | ||
Становище громад- | Автономні, незалежні | Цілковито |
ських організацій | щодо партій | підпорядковані партії |
Як зазначав Є. Вятр [43], процес формування політичних партій був суттєвим аспектом руйнування традиційних структур влади аристократії й заміни її більш відкритими об’єднаннями громадян. З’явилися “парламентарні” буржуазні партії, які хоча й були відкритішими порівняно з аристократичними спільнотами, але все-таки елітарно замкненими.