Важливою ознакою ментальності та політичної культури взагалі є національний характер, який дослідники розглядають через призму історико-культурних традицій, суспільно-політичної практики та індивідуального способу думання. За аналогією з індивідуальним національний характер можна було б тлумачити як комплекс типових зразків поведінки, що регулюють поведінку нації упродовж тривалого часу.
Підбиваючи підсумок, зазначимо, що політико-психологічна культура суспільства є важливим чинником і механізмом політичної соціалізації, а відтак і регенерації та розвитку політичної сфери суспільства.
Що не кажіть, а при всій неоднозначності та строкатості цілей та інтересів суб’єктів політики, які беруть участь у політичному процесі, дії останніх вирізняються певною логікою.
Політична діяльність завжди конкретно орієнтована, чи то йдеться про голосування на виборах, участь у політичних акціях або про роботу у складі представницьких чи виконавчих органів влади.
Що ж забезпечує інтеграцію різнорідних і різновекторних, часом діаметрально протилежних інтересів соціальних груп?
Науковці переконані — це відбувається завдяки політичним ідеологіям, що здатні сприяти досягненню консенсусу та просуванню суспільства шляхом прогресу.
Термін “ідеологія” (від грецьк. idea — поняття і logos — наука, значення) запровадив французький дослідник А. Дестют де Трасі (1754-1836), який розумів під нею вчення про ідеї або систему ідеологічних уявлень про світ [46].
У ті часи “наука про ідеї” означала дослідження орієнтацій певних соціальних груп у конкретно-історичних умовах.
Епоха Просвітництва, що породила ідеології, відкрила їх могутній мобілізаційний потенціал, підготувавши й забезпечивши буржуазні революції.
Згодом поняття “ідеологія” — твердження щодо цінності й фактів, актуальних для певного суб’єкта політики (соціальної групи, партії, індивіда), — набуло соціальної ваги, протиставивши себе релігійній вірі. Що далі, то більше це поняття пов’язувалося з мобілізацією політичної поведінки людей.
І в сучасному розумінні можна стверджувати, що політичні ідеології становлять світосприймальну основу політики, оскільки постають у формі раціонально-ціннісної мотивації політичної поведінки.
Зауважимо, що популярність використання терміна “ідеологія” мала злети й падіння.
На перших етапах розвитку ідеології були створені для відображення та захисту інтересів певних соціальних груп і класів, що претендували на владу або захищали привілеї правлячої еліти, яка взяла на озброєння маніпулювання масовою свідомістю.
Згодом, коли рівень інформованості населення значно підвищився, потреби в ідеологіях начебто зменшилися.
У середині XX ст. чимало фахівців почали пророкувати “кінець ідеології” (Д. Белл).
У чому ж проблема?
Політичні ідеології, як зазначалося, виникли в епоху Просвітництва, що висунула ідею прогресу і можливості створення раціонального суспільного порядку на основі сформульованих людьми цілей.
Задля забезпечення можливості такої цілеспрямованої діяльності людей потрібна була наука про ідеї, яка б відбивала уявлення про ідеальне суспільство. Але оскільки розуміння цього ідеального суспільства було різним, неоднозначність тлумачення природи ідеальних уявлень про світ сприяла появі різних підходів до розшифрування терміна “ідеологія”.
Т. Парсонс розглядав його в контексті функціонального підходу (розширювальне тлумачення ідеології), наголошуючи не на природі та специфіці, а на межі функціонування. Він вважав, що ідеологія е системою цінностей конкретного суспільства, що орієнтує соціальну діяльність у певному напрямі [333].
Марксисти намагалися відокремити ідеологію від інших форм політичної свідомості (директивне тлумачення ідеології), розглядаючи ідеологію як різновид наукового знання, до того ж, звичайно, у контексті претензій певного соціального класу (пролетаріату) на політичну гегемонію [20; 63; 89].
Відповідно ідеологія в класичному марксизмі розглядалась як система уявлень, що відбиває корінні інтереси класу.
Сучасні марксисти (К. Ленк) тлумачать ідеологію як систему цінностей, що легітимізує заведений у цьому суспільстві порядок панування. Проте це розуміння звужує інтегративні можливості ідеології, оскільки не сприяє діалогу влади й суспільства.
Культурологічне тлумачення ідеології використовували у своїх працях М. Вебер [361], К. Мангейм [321], Е. Дюркгейм [80], які досліджували природу і зміст ідеології як сфери суб’ек- тивних цінностей, актуалізованих групою чи індивідом і таких, що є мотивами їхньої діяльності.
Наприклад, М. Вебер [361] особливе значення надавав відповідності політичних ідеалів релігійним нормам. Ці норми та цінності, на його думку, є своєрідним культурним кодом, що дає змогу зрозуміти специфіку політичних форм життя в конкретному суспільстві.
Цей самий підхід розвивають сучасні дослідники Е. Шилз, У. Мату та ін., вивчаючи роль ідеологій у соціальному прогресі.
Наприклад, Е. Шилз вважає таке:
1. Ідеологія як система цінностей виходить на політичну арену під час серйозних суспільних криз.
2. Ідеологія має силу віри, а відтак їй притаманний значний орієнтаційний потенціал.
3. Цей потенціал настільки великий, що може сприяти виходу з кризи [339; 353].
Схоже на правду? Напевно, якщо згадати, як змінювали одна одну найвпливовіші ідеології — лібералізм, соціалізм, комунізм, націонал-соціалізм, фашизм, що пропонували актуальні для конкретних суспільств у певних історичних умовах ідеологічні альтернативи.
Отже, кожна нова ідеологія з’являлася як наслідок невідповідності між зростаючими потребами певних соціальних груп і існуючими цінностями й нормами, що регулювали в той час суспільні відносини.
Роль ідеологій у суспільному житті визначається їх функціями:
1) орієнтаційною — спрямовує людську діяльність;
2) мобілізаційною — пропонуючи нові ідеали, мобілізує суспільство на їх реалізацію;
3) інтегративною — пов’язана з узгодженням інтересів на загальному рівні;
4) амортизаційною — сприяє послабленню соціального напруження;
5) соціально-представницькою — відбиває й захищає інтереси певних соціальних груп населення;
6) пропагандистською — створює позитивний імідж політичній лінії певної держави, нації, класу.
Як зазначалося, ідеології почали зароджуватися в XIV ст. в епоху Відродження, коли виникла перша суспільна криза [16; 21; 62].
Розвиток суспільного розподілу праці та пов’язаний з ним процес становлення Особистості та зародження основ громадянського суспільства сприяли вивільненню політичної та культурної систем від залежності релігійного світосприйняття.
Отже, перш ніж звернутися до типології політико-ідеологіч- них течій (табл. 6), варто повернутися до розд. 2, аби структуру- вати свої знання щодо провідних ідеологій, створених світовою політичною думкою.
Типологія політико-ідеологічних течій
| Таблиця 6 |