Концепцію політичної соціалізації західна політична наука взяла на озброєння наприкінці 50-х років XX ст. Її поява була спричинена кризою традиційних інститутів західного суспільства, які вже були нездатні забезпечити добровільне засвоєння новими поколіннями демократичних цінностей.
Внаслідок політичного відчуження індивіда від політичної системи в західних суспільствах прокотилася хвиля протестів. Рух хіпі та студентські бунти в 60-х роках, расові зіткнення в 70-х змінилися масовими антивоєнними, екологічними та феміністичними рухами у 80-х роках XX ст., що були зумовлені “пробуксовуванням” механізму передачі політичних ідеалів і цінностей старших поколінь молодшим. Після того як західні суспільства вступили у постіндустріальну стадію і більшість груп населення задовольнила матеріальні потреби, на перший план вийшли гуманітарні цінності.
Термін “соціалізація” запровадив американський соціолог Ф. Гіддінгс наприкінці XIX ст. для характеристики процесу “розвитку соціальної природи людини” [90; 201].
У подальшому соціалізація розглядалася як процес опанування новими поколіннями знаннями, віруваннями, нормами й настановами конкретного суспільства, що відповідають їхнім соціальним ролям і забезпечують збереження й розвиток суспільства.
Залежно від того, на що робили наголос дослідники цієї проблематики (на сім’ю, школу, культуру, мас-медіа), з’явилися відповідні версії тлумачення терміна “соціалізація”.
□ Соціалізація як процес розвитку особистого контролю (базується на теорії класичного психоаналізу З. Фрейда).
Індивід перебуває в конфлікті із суспільством, яке придушує його біологічні (соціальні) інстинкти. Відтак особистості треба контролювати себе, аби уникнути страху та нервовості.
□ Соціалізація як результат міжособистісного спілкування (побудована на теорії символічного інтеракціонізму Ч. Кулі і Дж. Міда).
Особистість формується на основі взаємодії з навколишнім світом, що впливає на неї. Зрілість індивіда визначається ступенем добровільного підкорення його настановам і цілям системи [263].
□ Соціалізація як включення індивіда через рольове навчання (створена на базі теорії структурного функціоналізму Т. Парсонса та праць Р. Доусона і К. Превіта).
Індивід взаємодіє з іншими на основі засвоєних ним соціальних ролей (учителя, дитини, пасажира, водія, чоловіка та ін.). Соціалізація в цьому контексті є процесом постійної адаптації до визнаних цінностей і стандартів поведінки [269].
□ Соціалізація як поведінка під впливом “батога і пряника” (розглядається в контексті біхевіоризму).
Основна формула: “стимул — реакція”, мовляв, поведінка диктується можливістю отримати будь-яку винагороду.
Залежно від тлумачення відносин влада — індивід:
1) людина — егоїстична й властолюбна істота, яка потребує підкорення правлячому режиму (Платон, Арістотель, Т. Гоббс);
2) людина — істота раціональна, яка рухається завдяки інтересам (А. Сміт, Г. Спенсер).
Є дві сучасні версії процесу політичної соціалізації:
1) модель “підкорення”;
2) модель “інтересу”.
Модель “підкорення” розробляли:
□ біхевіористи (Ч. Мерріем, Г. Лассуелл) [315; 316; 328];
□ прихильники системного підходу (Д. Істон, Дж. Денніс, Г. Алмонд, С. Верба, К. Дойч) [202; 246; 248; 275].
їхня версія політичної соціалізації полягає в розгляді останньої як процесу впливу політичної системи на індивіда з метою вкорінення в його політичній свідомості позитивних настанов оцінювання системи [353].
Ця модель доволі проста. її мета — підготувати політичних “зомбі” для правлячого режиму.
Практика довела можливість і певну ефективність таких моделей. Досвід Німеччини (націонал-соціалізм), СРСР (комунізм), Китаю (маоїзм), Ірану (ісламізм) лише підтверджує це.
Але й політична практика так званих старих демократій свідчить про те, що пересічним громадянам нав’язують подвійні, а то й потрійні стандарти поведінки. Варто хоча б згадати інтервенцію блоку НАТО до Югославії (1999) та Іраку (2003), з метою начебто примусити правлячі режими цих країн дотримуватися демократії. Водночас аналогічні проблеми мають Туреччина та Іран (курди), Іспанія (баски), Великобританія (ірландці), Канада (франкофони) та інші країни НАТО. Можна навести й приклад Росії, яку “чомусь” не дуже засуджували західні “демократи” під час “першої кавказької” війни проти мирного чеченського населення.
Правлячі режими країн НАТО зуміли переконати свої народи в тому, що військові дії проти сербів є виправданими з погляду права, хоча насправді правових підстав для військової агресії проти Югославії не було. Те ж саме відбувалося під час окупації США і Великобританією Іраку у 2003 році.
Модель “інтересу” розроблялася в межах таких теорій:
□ теорії конфлікту (М. Вебер, Г. Моска, Ф. Паркін, У. Гуд, П. Блау);
□ теорії плюралізму (Р. Дал, В. Харт);
□ теорії гегемонії (Р. Мілібенд, Р. Доусон, К. Превіт).
На відміну від попередньої моделі, де індивід є пасивним об’єктом впливу політичної системи, у цій моделі він виявляється активним. А його активність у взаємодії з владою зумовлена інтересами, здатністю діяти свідомо, підтримкою групи (етносу, класу, партії), до яких він може належати.
З наведених теорій варто виокремити з моделі “підкорення” теорію “політичної підтримки” (Д. Істон, Дж. Денніс), яка претендувала на універсальність і суттєво вплинула на розвиток усієї концепції політичної соціалізації [275; 353].
Ця теорія вивчалася з погляду не лише підтримки індивідами політичної системи (вузьке розуміння), а й здатності останньої підтримувати стабільність і динамічну рівновагу з економічною, соціальною та культурною системами.
Основна теза розгляданої теорії полягає в тому, що політична система може домогтися підтримки громадян лише через реалізацію психологічної настанови щодо добровільного сприйняття норм і цінностей панівної в цьому суспільстві культури.
Ця теорія більш-менш відповідає американському суспільству з його культурною однорідністю та спільними базовими цінностями (індивідуалізм, прагнення особистого успіху, багатства, спирання на науку, прагматизм, політична участь, законослухняність, свобода та права особи).
Проте спроби застосувати модель Д. Істона і Дж. Денніса до аналізу механізмів політичної соціалізації в межах інших культур не дали позитивних результатів. Скажімо, в Західній Європі помітніший вплив мають традиції, ментальність етносів, наявність різних субкультур. Тому процес соціалізації є більш конфліктним, ускладненим, опосередкованим великою кількістю соціальних чинників.
Важливим для розуміння концепції політичної соціалізації є дослідження її типів.
Отже, назвемо типи політичної соціалізації.
1. Гармонійний. Передбачає певну культурну однорідність, наявність усталених демократичних традицій і громадянського суспільства, що забезпечує (відносно) рівноправний діалог індивіда й влади (британсько-американська культура).
2. Плюралістичний. Має опосередкований характер взаємодії індивіда й влади (через різноманітні субкультури). Однак конфесійно-етнічна багатовекторність інтегрується тут єдиним політико-культурним кодом у вигляді цінностей ліберальної цивілізації — свободи, приватної власності, індивідуалізму, прав людини, демократії, плюралізму (західноєвропейська культура).
3. Конфліктний. Характеризується наявністю політичного насильства через релігійну, етнічну, ментальну, культурну строкатість, клановість, низький рівень життя і водночас відсутністю (“розмитістю”) базового політико-культурного коду (східноєвропейська, афро-азіатська, латиноамериканська культури).
4. Гегемоністський. Передбачає входження індивіда у політику виключно за рахунок визнання цінностей певної групи, класу, етносу, релігії, політичної ідеології. Характерний для закритих тоталітарних та авторитарних політичних систем (ко
муністична, націонал-соціалістична, католицька, ісламська культури).
Насамкінець зауважимо, що відсутність цілісної системи політичної соціалізації (пов’язана з ідеологічною невизначеністю та нерозвиненістю політичних структур суспільства) не сприяє стабільності політичної системи, становленню громадянського суспільства та правової, демократичної, соціальної держави.
Розділ 11
Політичні відносини і політична діяльність
11.1. Особистість як суб'єкт політики
Ступінь політичної активності окремих особистостей, їхній вплив і форми участі в політичній діяльності суттєво відрізняються. Залежно від соціальних ролей, що їх відіграють у політиці особистості, виокремлюють таку їх типологію.
1. Пересічний громадянин, який має статус предмета політики, тобто не виявляє активності, не цікавиться політикою і не впливає на неї.
2. Громадянин, який е членом суспільно-політичної організації, руху, опосередковано залучений до сфери політичної практики саме завдяки членству в згаданих організаціях.
3. Громадянин — член політичної організації (партії), який бере безпосередню участь у діяльності останньої. При цьому ступінь його участі в зазначеній діяльності залежить від його прагнень, інтересів і можливостей, зумовлених суспільною вагою цієї організації та соціальною роллю в ній громадянина.
4. Громадський, особливо політичний, діяч.
5. Професійний політик, для якого політична діяльність є джерелом існування й змістом життя.
6. Політичний лідер — інституйований, духовний, інтелектуальний, формальний або неформальний, який має певний авторитет у суспільстві та своїй спільноті.
Безумовно, перебування на найвищих щаблях цієї ієрархії не виключає для особистості можливості відігравати соціальні ролі, які є типовими для нижчих ступенів. Скажімо, політичний лідер водночас є громадянином держави, може бути членом громадської організації, професійним політиком і т. ін.