Які ж характерні риси полісу?
Насамперед, це об’єднання людей, котрі мешкають на певній території під владою одного уряду, який діє на базі єдиної конституції. Поліс — спільнота вільних і певною мірою рівних людей (окрім рабів). Він вищий за сім’ю та індивіда, а мета його функціонування — благо громадян.
Арістотель критикує платонівський “комуністичний проект”. Він переконаний, що приватна власність (у розумних межах) відповідає природі людини, є стимулом до праці, виробництва та збагачення.
Отже, впізнаємо відому сучасну тезу: те, що вигідно громадянину, вигідно й суспільству!
Проте Арістотелю більше до вподоби нагромадження багатства завдяки створенню матеріальних цінностей, а не засобами торгівлі та спекуляції. Його ідеал: власність — приватна, її плоди — для загального блага. Цей ідеал був сприйнятий християнством та ісламом і ... довів свою практичну неспроможність.
Платон у діалозі “Держава” надає перевагу рішенням царя- філософа перед законами, вважаючи, що останні не можуть охопити всі аспекти життя. Арістотель, навпаки, переконаний, що завдяки своєму загальному характеру мають панувати саме закони, оскільки вони вільні від пристрастей.
Право — це норми суспільного життя, що реалізуються передусім на основі їх застосування саме державою. Він виокремлює природне право (яке скрізь визнане) і умовне право (закони та угоди). Справедливі закони чи несправедливі — їх належить виконувати.
Арістотеля небезпідставно називають ідеологом здорового глузду середнього класу. Адже він вважав важливим показником справедливості відсутність крайніх суперечностей поміж бідними та багатими, філософами та інтелектуальним загалом. Людей середнього достатку він вважав найліпшими в полісі, оскільки лише вони, мовляв, здатні зрозуміти загальне благо, не схиляючись до крайнощів.
Громадянство, на його думку, не повинен мати той, хто через відсутність достатку, дозвілля, освіти нездатний самостійно мислити та ухвалювати рішення. Громадяни, за його концепцією, — це ті, хто пише закони й судить. Жінки, до речі, робити цього не повинні (у Платона вони мають громадянські права).
Арістотель розвиває й типологію форм правління (табл. 2).
Демократію Арістотель вважав нестійкою формою правління, але все ж таки кращою за олігархію і навіть за аристократію.
Найкраща форма — ПОЛІТІЯ, “золота середина”, що поєднує в собі позитивні риси олігархії та демократії. Для забезпечення стабільності потрібне зміцнення середнього класу (про що так багато й охоче нині говорять ідеологи центризму!).
При демократії панує абсолютизація рівності, при олігархії — абсолютизація нерівності. Але все це призводить до зміни форм держави через порушення справедливості.
| Форма правління | Характер законів | |
| Правильні (правителі дбають про загальне благо) | Неправильні (правителі дбають про власні інтереси) | |
| Монархія | Царська влада (цар — видатна особистість) | Тиранія (цар — невидатна людина) |
| Влада небагатьох | Аристократія (правління групи хороших людей) | Олігархія (правління групи поганих людей) |
| Влада більшості | Політія: тип І — усі на рівних засадах беруть участь в управлінні; тип ІІ — влада реалізується на основі майнового цензу і здатності обіймати державні посади | Демократія (народ править, не спираючись на закони, кожне рішення тут — закон) |
Ми не випадково так докладно спиняємося на основних положеннях концепцій Арістотеля. Створивши нову методологію емпіричного та логічного дослідження, він настільки вдосконалив систему базових понять, що нею й тепер оперують сучасні мислителі від політичної науки, філософії, соціології та права.
Аналізуючи античну спадщину політичної думки (як Заходу, так і Сходу), слід відзначити такі основні цінності: феномен полісу, принципи республіканізму та договірного походження держави, ідеї тахісу та імперії [18].
Феномен полісу, що виник у VIII-VII ст. до н. е., пов’язують із широким ужитком усного слова, писаних законів і рівності громадян полісу перед законом, що стало, зокрема, підставою для грецької демократії.
Принцип республіканізму, що й нині дуже поширений у політичній практиці сучасного світу, полягав у виборності всіх посад, звітності посадових осіб та обмеженості їхнього перебування при владі, а також у використанні суду присяжних.
Принцип договірного походження держави базується на розумінні кожної людини як суспільної, політичної істоти. Саме тому людська спільнота укладає суспільний договір про утворення держави з розподілом усередині неї політичної влади.
Ідея тахісу полягає в єдності всіх громадян полісу, які повинні ставити інтереси громади вище за приватні інтереси. Ця ідея гармонізувала поміркованість, мужність, мудрість і силу, що разом узяті становили інтегральне поняття справедливості.
Ідея імперії включила в себе одновладність, впровадження культу можновладця-автократа, який поєднував у своїй особі законодавчу, виконавчу та судову гілки влади. По суті, реалізація імперської ідеї сприяла уніфікації державного будівництва з диференційованою податковою системою, утвердженням державної мови і т. ін.
Політико-правова думка Риму розвивалася на базі інституту сім’ї, а політичне життя відбувалося за законами, що охоронялися від монарха і громади й реалізовувалися під наглядом монарха. Революційним щодо підходу до права був поділ права у V ст. до н. е. на громадянське, державне й приватне (перша кодифікація).
Республіканський Рим, ґрунтуючись на досягненнях грецької політико-правової думки (за твердженням Дж. Шира [237], навіть державна мова протягом 300 років була тут грецькою!), розвинув інститут громадянства. Останнє можна було отримати від народження або за заслуги перед державою. Цей інститут постійно розширювався: спочатку громадянами були лише вільні жителі Риму, потім його союзники, а ще пізніше — вільні жителі провінцій. Громадяни мали право голосу, могли домагатися всіх посад, апелювати до народу проти смертних вироків, безчесних покарань (розп’яття, різки, батіг), мали право на власність і право брати шлюб.
Але згодом республіканська ідея згасає й поступається імперській, коли Сенат перетворюється на дорадчий орган, а імператор — на необмеженого правителя. Імперія розбудовується на основі месіанської ідеї Риму і на зламі І ст. до н. е. міцно стає на ноги.
Підсумовуючи цей період розвитку політико-правової думки, слід зазначити, що обґрунтування абсолютної влади правителя домінує не тільки в Римі, а й у Персії, Китаї та інших країнах і скрізь базується на політичному міфі божественного походження влади. Це дає підстави говорити про можливість існування певного першоджерела, з яким були ознайомлені представники тодішньої політичної еліти людства.
1.3. Християнська політична лумка
V середні віки (V-XVI ст.) філософсько-етична концепція політики, яка до того часу домінувала в Західній Європі, поступається релігійно-християнській концепції. Провідною темою політичних дискусій того часу стало питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна (церква) чи світська (держава). Але про це — пізніше. На початку дослідимо основні засади християнської політичної думки.
Християнство виникло в І ст. до н. е. в римській провінції Іудеї на базі іудаїзму.
Священні тексти іудаїзму писалися з ХІІ по ІІ ст. до н. е. Християнство додало до Старого Завіту іудеїв Новий Завіт Ісуса Христа (від грецьк. Christos — помазаник), що писався від середини І до середини ІІ ст. н. е. Новий Завіт і став головним джерелом політичної думки раннього християнства.
У Римі, як і в Греції, держава зливалася із суспільством, контролюючи всі аспекти життя людини. Релігійна сфера була державною монополією. Тому цілком зрозуміло, що, відмовляючись поклонятися язичницьким богам, у тому числі імператорам, перші християни наражалися на небезпеку.
Однак нова релігія мала кілька переваг: була космополітична, декларувала нові морально-етичні цінності — спільність майна, загальну потребу працювати, розподіл благ за працею або потребою. Зазначені цінності дають нам змогу говорити про християнський комунізм.
Минав час, християнські громади обростали майном, землями, а церква перетворювалася на ієрархізовану та централізовану організацію, яка прагнула розширити свій вплив. Відтепер вона налагоджує відносини з державою, заявляє про необхідність покори владі (оскільки та — від Бога), що відкриває шлях для легі- тимізації.
Промине небагато часу — і християнство перетвориться з катакомбної (тепер сказали б неканонічної) на рівноправну, а потім і державну церкву (з 313 р. н. е.). Виникає союз трону та олтаря, а водночас актуалізується проблема співвідношення духовної та світської влади, яка стає провідною для політичної думки на багато століть.
Тільки-но припинилися переслідування за віру, як правлячі християни почали утискувати представників інших релігій та інакодумців (єретиків) у власному середовищі. Так закінчилась епоха переходу від християнства апостолів і мучеників до християнства патріархів та імператорів.
395 р. після смерті імператора Феодосія І Римська держава розпадається на дві імперії — Східну (пізніше Візантійську) та Західну. Обидві зберігають у своїх назвах слово “римська”.
Проте християнська церква й досі лишається єдиною, хоча й не дуже централізованою. Вона складається з п’яти церков і називається Кафолічною (Вселенською) Православною (Ортодоксальною) церквою. Керують нею п’ять патріархів. Кожен з них називається іменами, що склалися історично: Римський — папою, Константинопольський — архієпископом, Александрій- ський — папою, Єрусалимський — архієпископом і лише Ан- тіохійський — патріархом. Жоден з них не може говорити від імені всієї Церкви, а лише після загального обговорення. (Сучасною мовою можна було б сказати, що рішення в них ухвалюється консенсусом.)