□ удосконалювати механізми виявлення та кристалізації суспільних настроїв, соціальних настанов і потреб;
□ створювати механізми запобігання перетворенню неантагоністичних суперечностей (конфліктів) в антагоністичні і відповідні суперечності (конфлікти).
Перший напрям передбачає насамперед постійне вивчення громадської думки (моніторинг). Для цього потрібно регулярно проводити вибори, референдуми, опитування громадської думки з найважливіших питань суспільного життя, аналізувати соціальну інформацію, що надходить через державні канали інформації, засоби масової інформації, а також звернення громадян до органів представницької, виконавчої та судової гілок влади. Найважливішу інформацію можна дістати з допомогою соціологічних і соціопсихологічних досліджень.
За чітко налагоджених технологій збирання й аналізування соціальної інформації, її вірогідності створюються об’єктивні умови для врахування реалій під час розв’язання суспільних суперечностей.
Сприяють цьому й відповідні суспільні інститути, які акумулюють соціальну інформацію, аналізують її та передають по щаблях ієрархії влади. Такими інститутами є представницькі та виконавчі органи, партійно-політичні, громадські, професійні структури та ін. При цьому не варто забувати, що окремі концепції розв’язання політичних суперечностей і конфліктів віддзеркалюють різні інтереси широкого спектра суспільних груп.
Отже, вибір суспільством конкретних способів розв’язання суперечностей і конфліктів залежить від рівня політичної культури, орієнтацій різних політичних сил і характеру політико- ідеологічної боротьби.
Суб’єкти політики (індивіди, соціальні групи, партії, народи, етноси, держави та ін.) у процесі політичних відносин об’єднуються в певні організаційні структури. Це дає їм змогу каналізувати певні суспільні інтереси через політичні відносини, а отже, утримувати певний баланс у функціонуванні політичної сфери суспільства, зокрема її невід’ємної складової — політичної системи.
Звідси й важливість соціальних функцій політичних відносин.
1. Об’еднувальна — полягає в поєднанні політичних структур (державних, місцевого самоврядування та суспільно-політичних) і політичної культури (політичної свідомості та стандартів політичної діяльності) в єдину політичну систему.
2. Координаційна — координує діяльність різних органів і організацій, що сприяє нормальному функціонуванню політичної сфери суспільства.
3. Соціально-політичного творення — сприяє оновленню організаційних структур і наповненню новим змістом суб’єктів політичного життя суспільства.
4. Діяльнісна — забезпечує функціональну активність політичної системи суспільства, її вдосконалення та збагачення форм і змісту політичної діяльності.
11.3. Поняття, типологія і стилі політичної ліяльності
^)скільки існує політичне життя суспільства, політика як така і є люди, які нею займаються, якнайшвидше потрібно розглянути питання, пов’язані з власне політичною діяльністю в різних суспільних умовах [75; 235].
Політична діяльність суб’єктів політики як досить складний вид суспільної діяльності потребує широких спеціальних знань у галузі політології, права, економіки, соціології та психології, наукового розуміння політичних процесів, прогнозування політичного розвитку суспільства в разі прийняття (неприйняття) тих чи інших політичних рішень.
На характер політичної діяльності впливають об’єктивні та суб’єктивні детермінанти, які змінюються під впливом політичних дій та процесів, що відбуваються у суспільстві.
До об’єктивних детермінант належать суспільні потреби, інтереси певних соціальних груп, інституцій, угруповань тощо. До суб’єктивних детермінант — політична свідомість, правова, політична, психологічна культура тощо. Зрозуміло, що об’єктивні та суб’єктивні детермінанти політичної діяльності перебувають у діалектичному взаємозв’язку, що визначає структуру, спрямованість і результативність політичної діяльності.
Французький політолог Ж. Бодуен [26] розглядав три основні концепції політичної діяльності: елітарну, плюралізму еліти і моделей майбутнього державного управління.
В елітарній концепції, аналізуючи політичну діяльність, вивчають проблему переважної участі в ній еліти суспільства.
Теорії захоплення влади верхівкою (В. Парето, Г. Моска та Р. Міхельса), занепаду демократії (Р. Міллса) та самовідновлен- ня панівного класу (П. Бірнбаума), що складають елітарну модель, доволі песимістично розглядають реалізацію демократичних процедур ухвалення політичних рішень [20; 38].
Певною мірою зазначену ваду усуває концепція плюралізму еліти (Р. Дал [268], Р. Арон [16]), яка вживає поняття еліти у множині, заперечуючи однорідність панівного прошарку.
У цьому контексті вельми логічним є розгляд політичної діяльності, зокрема у площині узгодження політичних і суспільних відносин, не лише по вертикалі, а й по горизонталі.
Однак існує і підхід, який передбачає, що в майбутньому навряд чи буде якась єдина модель державного або соціального менеджменту (М. Крозьє з його “індивідом і суспільством” [266; 267], П. Греміон з його “периферичною владою”, П. Мюллер і Б. Жобер з їхньою “державою в дії”) [25; 26].
Якщо ж відштовхуватися від цих концепцій політичної діяльності, то, користуючись методом системного аналізу, варто було б зазначити, що політичну діяльність слід розглядати як таку, що спрямована на багатовимірне, матричне, інтегральне узгодження політичних інтересів “різновагових” суб’єктів політичної діяльності — від індивіда до великих суспільних груп.
Отже, доходимо висновку, що сутність політичної діяльності полягає не стільки у боротьбі за владу, скільки в регулюванні політичних відносин у суспільстві, досягненні злагоди та взаєморозуміння громадян, їхніх спільнот і влади як по вертикалі, так і по горизонталі.
Політична діяльність є специфічним видом людської діяльності, що має регулювати, збалансовувати, узгоджувати інтереси та відносини між суб’єктами політики, сприяти досягненню в суспільстві громадянського миру та взаєморозуміння. Її результативність залежить від кількох чинників:
□ володіння інформацією про політичні відносини по горизонталі (між суспільними групами, націями, станами тощо), яка дає змогу своєчасно розробляти й впроваджувати запобіжні заходи щодо небажаного розвитку подій;
□ володіння інформацією про політичні відносини по вертикалі (між центральними та місцевими органами влади й населенням), що уможливлює оцінку рівня довіри до влади, прийняття рішень щодо зняття соціальної напруженості в межах цієї площини відносин (це може бути проведення виборів, референдумів, інші політичні рішення);
□ обраних цілей і засобів їх реалізації (мається на увазі основна мета діяльності: задоволення особистих чи корпоративних або суспільних інтересів, спрямованих на досягнення консенсусу й злагоди);
□ прийняття політичних рішень, їх прогностичного потенціалу, передбачення можливих наслідків, позитивної або негативної реакції різних груп населення, політичних партій, суспільних організацій, рухів і т. ін.;
□ розроблення політичної технології досягнення результатів політичної діяльності.
Політична діяльність у складі різних політичних суб’єктів (парламенту, уряду, органів місцевого самоврядування, партійно- політичних і суспільних структур) має бути спрямована:
□ на реалізацію загальносуспільних завдань (досягнення стабільності суспільно-політичної системи, її розвитку і т. ін.);
□ на виконання цілей і завдань їх політичних суб’єктів (написання законів — у парламенті, їх виконання — в уряді і т. ін.);
□ на досягнення власних неегоїстичних цілей (просування по службі, професійне зростання, підвищення рівня індивідуальної політичної культури і т. ін.).
Гармонійне поєднання загальних, колективних та індивідуальних цілей якнайкраще сприяє успішній політичній діяльності, її суспільній користі та ефективності, створює умови для стабільності функціонування політичної сфери суспільства як макросоціальної системи, що самоврегульовується у процесі своєї життєдіяльності.
Розглядаючи проблеми функціонування політичної та правлячої еліти, ми вже мали змогу ознайомитися з елітарною, плюралістичною та іншими концепціями політичної діяльності. Але попри всі розбіжності між ними всі вони стверджують, що політична діяльність все-таки є заняттям людей, які повинні мати відповідний рівень знань і практичних навичок.
Зрозуміло, що на певних (нетривалих) етапах головну роль можуть відігравати маси й навіть юрба (за умов кризових явищ). Проте в стабільній ситуації на політичну діяльність еліти в її конкретних аспектах здебільшого впливають організовані групи тиску, соціально або професійно зацікавлені в розв’язанні тих чи інших проблем.
Наприклад, учителі можуть вимагати реформування освітніх програм або підвищення заробітної плати, лікарі — страхової медицини, аграрії — захисту національного виробника сільськогосподарської продукції і т. ін.
Водночас, зважаючи на такий політичний чи економічний тиск, еліта суспільства все-таки не повинна забувати про стратегічні цілі суспільного розвитку, оскільки, йдучи на поводі у певних політичних сил, можна гармонізувати політичні та інші відносини, а можна й зруйнувати суспільну систему взагалі. У такому разі, зрозуміло, багато хто з політичної та правлячої еліти може позбутися свого панівного становища в суспільстві, що позначиться не лише на її позиціях, а й на ситуації взагалі.
Інакше кажучи, ігнорування в політичній діяльності проблем, що стосуються великих суспільних груп людей, може стати каталізатором ланцюгової реакції соціальних вибухів і протестів.
Отже, політична діяльність може розцінюватись як поле зіткнення й узгодження інтересів різних прошарків і верств суспільства, а відтак і регулятором політичних відносин за допомогою правових, соціальних і психологічних чинників. Останні ж проявляються у вигляді продукування відповідних правових актів, використанні силових акцій, проведенні переговорних процесів і політико-пропагандистських рекламних кампаній.