Отже, депутатська діяльність — це важливий чинник суспільного життя, оскільки вона продукує суспільні (насамперед правові) норми поведінки громадян. Тут важливим є професійний підхід, бо участь у суспільному управлінні потребує відповідних знань, умінь і навичок, а також відповідних особистих якостей політичних діячів, яким виборці довірили від свого імені будувати суспільне та державне життя.
Суспільне життя регулюється трьома видами норм: правовими, соціальними та психологічними. Зрозуміло, що й політична діяльність регулюється у відповідний спосіб. Але якщо з правовими нормами регулювання політичної діяльності все більш-менш зрозуміло, оскільки вона регламентується Конституцією, законами про вибори, парламент, уряд, органи місцевого самоврядування, статус народного депутата і т. ін., то специфічний вплив неюридичних регуляторів потребує особливого розгляду.
З огляду на це виникає потреба введення в політологічний обіг терміна “політична етика”, який об’єднує в собі моральні цінності й норми, що безпосередньо стосуються політичних інститутів, відносин, політичної діяльності та світоглядних параметрів суспільства. Політична етика, по суті, є певною неюридич- ною, проте нормативною основою політичної діяльності, що торкається таких фундаментальних проблем, як справедливий соціальний устрій суспільства загалом і держави зокрема, взаємні права й обов’язки керівників та громадян, основні права людини і громадянина, раціональне співвідношення свободи, рівності, справедливості тощо.
Показово, що ці проблеми були в центрі уваги дослідників політичної сфери ще на перших етапах формування політичного суспільства і нагромадження потенціалу політичної думки.
Згадавши визначення Арістотелем головної мети політики як “вищого блага” громадян полісу та оцінки її морально-виховної ролі, переконаємося в тому, що наші попередники надавали цій проблемі дуже важливого значення. Але якщо в античних традиціях, започаткованих Платоном і Арістотелем, політика й мораль розглядаються як єдине ціле, спрямоване на досягнення справедливості, то християнська традиція вже відокремлює поняття “політика” та “етика”, втілені у вислів “Богові — Богове, а кесареві — кесареве”.
Етапною стала постановка цієї проблеми відомим мислителем Н. Макіавеллі, який розробив концепцію створення міцної державної влади. Провідною нормою цієї концепції політичного мистецтва стала фраза “мета виправдовує засоби”. Отже, правитель мусить поєднувати в собі силу лева і хитрість лисиці в інтересах розбудови держави. Задля реалізації цієї мети він, мовляв, може не тримати свого слова, може бути підступним, лукавим і т. ін.
За етикою макіавеллізму, найвищою цінністю є держава, яка переважає цінності окремої людини. Використання подібної політичної етики, по суті, призвело до заміни етики як такої ціннісно-нейтральним підходом.
Аналогічний підхід продемонстрували й марксисти, які протиставили універсальним гуманістичним цінностям “класову мораль”. Послідовник К. Маркса і Ф. Енгельса В. Ленін виводив більшовицьку політичну етику безпосередньо з інтересів класової боротьби пролетаріату.
У цьому випадку мораль, зведена до рівня елемента ідеології, мала служити політичним цілям за тим же макіавеллівським принципом: мета виправдовує засоби. Більше того, ідеологія набула універсального характеру, підкоривши політику, витіснивши зі сфери дослідження не тільки мораль, а й чимало інших чинників, що не відповідали ідеологічним настановам комуністичної доктрини.
Якщо марксизм-ленінізм зігнорував морально-етичні засади в політиці, підкоривши її класовій моралі, то фашизм і нацизм досягли таких самих результатів, абсолютизувавши так звану національну мораль і протиставивши її класовій і загальнолюдській моралі.
Особливого розгляду заслуговує місце морально-етичних засад у тлумаченні позитивістів і біхевіористів.
Керуючись раціоналістичною традицією, започаткованою мислителями Нового часу Р. Декартом, Т. Гоббсом та іншими, позитивісти намагалися звести політику до науки вичерпання або пом’якшення політичних конфліктів [9; 10; 55; 56]. Вважалося, що політична наука, вивчаючи закономірності та зв’язки причин і наслідків, дає змогу виокремити чинники, через вплив на які можна досягти бажаних результатів.
Унаслідок панування раціоналізму, сцієнтизму і численних методів дослідження політичних феноменів поступово факти відокремлювалися від цінностей та інших нераціональних чинників, пов’язаних з політичним процесом. А нейтральність політичної науки призвела до проголошення політичної етики “особистою справою” учасників політичного процесу.
Однак політика не може не мати морально-етичного виміру, оскільки вже за своїм визначенням політика та політологія мають, безперечно, особистісні начала.
Функціонування сучасної держави неможливе без чітко встановлених, раціонально обґрунтованих правил, професіоналізації політики та механізму управління. Скажімо, питання співвідношення професійних й морально-етичних характеристик людини, яка займається політичною діяльністю, є надзвичайно актуальними для будь-якого суспільства.
Тут, зокрема, варто розрізняти етику державного чиновника і політичного керівника. Без дотримання чиновником певних правил поведінки (виконання доручень керівника, навіть помилкових) неможливе функціонування державного апарату. Крім того, варто сказати ще й про таке. Якщо державний службовець незгодний з рішенням керівника, він має його переконати, а в разі принципової незгоди — подати у відставку. Лише після цього він має моральне право звернутися з апеляцією чи обґрунтуванням своїх позицій до громадськості, засобів масової інформації і т. ін.
Будь-який політик упродовж життя стикається з проблемами поєднання морально-етичних і ефективних засад своєї діяльності. Крім того, варто згадати той незаперечний факт, що будь- яка суспільно-політична система не може довгий час існувати, по-перше, без легітимізації, а по-друге, без хоча б зовнішніх атрибутів реалізації елементарних норм справедливості. Не випадково ж найбільш жорстокі, тиранічні режими без упину декларують свою прихильність до справедливості та інших етичних цінностей, які насправді вони послідовно знищують. Чого варті, наприклад, вибори народних депутатів у колишньому СРСР, коли виборцям пропонували єдиного кандидата від комуністів і безпартійних! Комуністичний режим вважав такі вибори справедливими, а цивілізований світ — ні.
Отже, на цьому прикладі ми переконуємося, що морально- етичні проблеми представники різних політичних та ідеологічних течій розцінюють абсолютно по-різному. Якщо соціалісти й ліві ліберали виступають за перерозподільну справедливість, то консерватори вбачають у ній ущемлення свободи тих, на кого тиснуть податками задля наповнення розподільних фондів і т. ін.
І ще один аспект політичної діяльності. Політик часто-густо стоїть перед дилемою: ухвалювати непопулярні й жорсткі заходи, які не витримують критики з гуманістичного й морального погляду, чи відмовитися від них, розуміючи, однак, що затримка з їх реалізацією погіршуватиме ситуацію. Необхідність постійно робити такий вибір підводить нас до розуміння політики не тільки як раціонального управління суспільством, а й урахування певних морально-етичних норм і правил. А це, у свою чергу, ставить руба питання поєднання в політичній діяльності водночас і науки, і мистецтва, що, безперечно, є правомірним.
Розділ 12
Політичні технології
12.1. Політичне лілерство: поняття і роль у механізмі реалізації влали
Політичне лідерство передбачає ухвалення рішень, які активно впливають на події, а відтак і на хід історичних процесів. У зв’язку з цим, вивчаючи проблему лідерства, звертають насамперед увагу на такі чинники:
□ особистість і походження лідера; процес, завдяки якому він став лідером;
□ характерні риси груп та індивідів, якими керує лідер;
□ характер взаємин лідера й підлеглих;
□ умови, в яких реалізується роль лідера;
□ результати взаємодії лідера й підлеглих.
Характер лідерства залежить від того, як і в яких варіаціях ці чинники впливають на політичне лідерство.
Отже, незалежно від політичного устрою та форми державного правління в кожному суспільстві політична влада здійснюється певною групою людей — елітою. Остання висуває зі своїх рядів політичних лідерів, які реалізують функції управління в цій державі (країні).
Узагалі лідерство (від англ. leader — керівник, ведучий) є одним із механізмів регулювання відносин між людьми, соціальними групами, інститутами суспільства. Його сутністю е відносини панування, підлеглості, впливу, наслідування тощо [263].
Лідер об’єднує й спрямовує діяльність групи, яка сприймає й підтримує його ідеї. Звідси й розуміння лідерства як такого, що характеризує соціально-психологічні аспекти самоорганізації.
Тип лідерства пов’язаний з природою суспільного устрою, специфічним характером і структурою груп, конкретно-історичними умовами та особистістю лідера.
Проблема лідерства перебуває в центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Геродот, Плутарх, їхні послідовники- історики вивчали діяльність видатних лідерів — монархів, полководців, державних діячів та ін. [10; 18]. Наприклад, Н. Макіа- веллі досліджував проблеми досягнення політичних цілей лідерами держави [122], Ф. Ніцше вбачав у лідерстві вияви “творчого інстинкту” [30; 46], Г. Тард — успадкування послідовників [30], 3. Фрейд — наслідки ущемленого лібідо [285], М. Вебер — результат дії авторитетів [361; 362]. Отже, існує багато концепцій, що пояснюють природу лідерства з тих чи інших позицій, і відкидати жодну з них неправомірно.
На особливу увагу заслуговують глибоко розроблювані західними дослідниками питання лідерства в малих групах, серед яких можна виокремити такі концепції: