Символ є ідейною або ідейно-образною структурою. У широкому розумінні символ — це образ, у структурі якого предметний образ і зміст постають як нерозривні частини одного цілого.
Символи можна відображати графічно — у вигляді християнського хреста, герба, прапора, серпа й молота або таких людських постатей, як дядько Сем (США), Джон Булл (Великобританія), Маріанна (Франція).
Символами держави можуть бути меч, військо, поліція, урядові будинки (Білий дім, Кремль, Єлисейський палац) тощо.
Різноманітні символи мають велике значення в житті людей. З допомогою символів вони взаємодіють одне з одним, і в цьому плані символи є певними засобами регулювання соціальної поведінки. Це визначається насамперед тим, що будь-яка інформація, що сприймається суб’єктом, є певною сукупністю візуальних і звукових символів. І кожен суб’єкт розшифровує її зміст у формулах, що мають для нього певний сенс.
Кожен народ пошановує власні національно-державні символи, які створюються упродовж тривалого часу та базуються на давніх традиціях. Частина їх формується спонтанно, частина — запроваджується політичною елітою.
Центральне місце в системі політичної символіки, яка є, по суті, субсистемою політичної системи взагалі, посідають прапори, конституції, гімни, свята, грошові знаки, політичні ритуали (наприклад, процес інавгурації новообраного президента в США) тощо. Останні є важливим компонентом “громадянської релігії”, характерної для певного суспільства.
Завершеним і сконцентрованим втіленням ідеалів свободи і прав людини стала для американців статуя Свободи, яка є символом “американської мрії”, успіхів країни необмежених можливостей.
Виразником національного духу, чинником, що сприяє формуванню національної самосвідомості, та водночас символом країни можуть бути міста. Скажімо, Київ для більшості українців — це насамперед Президент, Верховна Рада, уряд, Києво-Печерська лавра та Софійський собор.
Символічним є також вибір назви національної грошової одиниці України — гривні. У контексті того, що в той час як Україна не мала власної державності, (Московське царство перебрало на себе, власне кажучи, українську назву держави — Русь), введення назви української грошової одиниці, тотожної назві грошової одиниці Київської Русі, є глибоко символічним актом. Він немовби перекидає місток психологічного зв’язку громадян українського суспільства з пращурами, чия держава була однією з наймогутніших у тодішній Європі.
Громадська думка формується насамперед під впливом мас- медіа. Зрозуміло, що політична, й особливо правляча, еліта намагається переконати більшість населення у правильності своїх дій і доцільності свого перебування при владі.
У цьому контексті виокремлюють констатуючу (нейтральну) та спонукальну (яка закликає до певних дій) політичну інформацію. Спонукальна інформація, у свою чергу, може бути спрямована на активізацію (“підштовхування” до дій у певному напрямі) і дестабілізацію (руйнування політичних структур, норм і форм поведінки або діяльності).
Якщо подивитися на політичну інформацію з погляду засобів аргументації, то можна виокремити логічне та емоційне переконання.
Логічне переконання орієнтується на раціональну, доказову, наукову аргументацію.
Емоційне переконання покликане впливати на емоційний елемент людської психіки. Мета — змінюючи систему ціннісних орієнтацій особистості, примусити її діяти в заданому пропагандистами напрямі.
Політична інформація, що надходить до її споживача, може сприйматися повністю, частково (після внутрішньої “цензури”) або не сприйматися взагалі.
У цьому контексті велику роль відіграє соціокультурна група, до якої належить (якщо належить) споживач інформації.
Напевно, варто назвати особливості впливу соціокультурної групи на сприйняття політичної інформації індивідом:
□ особистий погляд споживача інформації перебуває під сильним впливом групи, до якої він належить або прагне належати;
□ людина заохочується (або карається) за дотримання (або невиконання) групових стандартів;
□ якщо думка “озвучена” в аудиторії, її важче змінити, ніж особистий погляд;
□ групові дискусії та рішення сприяють послабленню внутрішнього опору певній думці;
□ підтримка навіть однієї людини ослаблює тиск “групового мислення”;
□ найортодоксальніші прихильники групи найменш готові до сприйняття інформації, яка суперечить її нормам;
□ велике значення для успішного засвоєння інформації мають форма й особливості її подання (довіра до інформатора, враження від його об’єктивності та правдивості тощо).
Окрім того, варто звернути особливу увагу на адресність політичної інформації, її “упаковку” відповідно до споживацьких стандартів різних груп населення.
Якщо інформація подається “упакованою” в стандартні кліше (ідеологічні, мовно-культурні та ін.) цієї групи, ви отримаєте значно більше шансів на успішне засвоєння цієї інформації вищезгаданою групою.
Ось тут ми вже наблизилися до формулювання певних узагальнень щодо культури політичної комунікації.
Основні принципи політичної комунікації:
□ пріоритетність якостей і цінностей культури (ієрархія);
□ рівні права усіх громадян на отримання інформації (демократія);
□ наближеність до культури нації, етносу, конфесії, класу тощо (ідентичність);
□ урахування морально-етичних норм (мораль).
Характер політичної комунікації в суспільстві, рівень її розвитку визначаються рівнем загальної та політичної культури суспільства, опосередковуються їх цінностями й нормами. Але політична комунікація як засіб існування й передавання політичної культури саме й визначає рівень політичної культури суспільства, особливості функціонування політичної сфери суспільства.
Ви побачили в останній фразі ключове слово функція? Це не випадково.
Настав час назвати основні функції політичної комунікації:
□ поширення ідейно-політичних цінностей, знань, політичної інформації;
□ формування політичної свідомості;
□ поширення норм політичної культури, здійснення полі- тико-культурного обміну, розвиток політичної культури суб’єктів політики (індивідів, груп, політичних структур);
□ інтеграція та регулювання політичних відносин;
□ підготовка та сприяння громадськості до участі в політичній діяльності.
Насамкінець зазначимо, що політична комунікація має бути засобом координації суспільно-політичних інтересів на основі повного інформування, поваги до прав і свобод особистості, демократичної політичної культури та свободи мас-медіа від владних структур. Це ідеал, якого треба прагнути шляхом постійної та копіткої роботи.
Політична сфера суспільства, без сумніву, потребує більшою мірою, ніж інші, спеціальних засобів інформаційного обміну, встановлення та підтримки постійних зв’язків між суб’єктами політики.
Звичайно, економічна сфера суспільства також потребує інформаційних обмінів щодо цін, технологій, патентів, проте ці обміни не мають таких комунікативних масштабів, бо основа функціонування економічної сфери — ринкове саморегулювання.
Природа політики потребує опосередкованих форм спілкування та спеціальних засобів комунікації між різними носіями влади, державою та громадянами.
Ми зазначали, що в демократичному, правовому суспільстві влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову. Це, безумовно, правильно. Однак глобальна інформатизація суспільства, широке впровадження нових інформаційних технологій (телебачення, комп’ютерних мереж, аудіо- та відеосистем) зробили актуальними розмови про інформаційну владу.
Під інформаційною владою розумітимемо здатність власників інформації шляхом отримання, селекції, тлумачення, компонування та розповсюдження інформації впливати на формування суспільної свідомості, спонукати суб’єктів політики та економіки до дій у заданому напрямі.
Інформаційна влада може реалізовуватися через спеціалізовані засоби передавання інформації, які забезпечують єдність волі, цілісність і цілеспрямованість дій великої кількості людей.
Ці засоби називають мас-медіа, засобами масової комунікації (ЗМК).
ЗМК є спеціалізованими установами для відкритого, публічного передавання будь-якої інформації будь-яким особам за допомогою спеціального технічного інструментарію. До ЗМК належать друкована, аудіовізуальна, електронна преса, масові довідники, кіно-, відео-, аудіоносії інформації, супутникові, кабельні, комп’ютерні мережі — усе, що може нагромаджувати й передавати важливу для суспільного життя інформацію.
Оскільки йдеться про владний потенціал мас-медіа, неможливо обійтися без такого ключового поняття, як свобода преси.
З появою перших газет виникла проблема свободи преси, яка стає предметом полеміки, а згодом і загострюється у XVIII ст. у роки Французької буржуазної революції.
У ці часи була сформульована демократична буржуазна концепція свободи преси, яка ґрунтувалася на трьох основних тезах:
□ відокремлення новин від коментарів;
□ відкритість урядової інформації;
□ відсутність цензури.
Свободу преси в сучасних умовах, напевно, варто розглядати як свободу діяльності ЗМК, оскільки поняття преси у XX ст. радикально змінилося.
Отже, свобода ЗМК є життєво необхідною умовою не лише для волевиявлення людьми своїх думок і прагнень. Без її реалізації годі й говорити про побудову громадянського суспільства, гарантування конституційності демократичного ладу.