Потерпаючи від візантійських монархів (у V ст. візантійський імператор Юстиніан просто “призначив” себе найвищим керівником не лише в державі, а й у церкві), римські папи з увагою і навіть співчуттям поставилися до нових державно- політичних утворень серед варварських народів. Вони навіть сприяли їх зміцненню на противагу візантійським імператорам. За це франкський король Піпін Короткий 754 р. започаткував світську владу пап, подарувавши їм відвойовану частину Равеннського екзархату. А невдовзі папа Лев ІІІ 800 р. коронував франкського короля Карла Великого як імператора Священної Римської імперії. Через це стався формальний розрив західної ієрархії Римської церкви з візантійськими імператорами.
Але до взаємних анафем дійшло лише 1054 р., коли стався Великий церковний розкол. У результаті сформувалися два головні напрями в християнстві: західна конфесія дістала назву “католицизм”, а східна — “православ’я”.
З погляду організаційної побудови Римська католицька церква є структурованою, у ній немає автокефалій, тобто більш-менш автономних церков. Вона більш внутрішньо керована, а після падіння Західної Римської імперії взагалі лишається єдиним світочем у хаосі, що охопив Західну Європу.
Отже, на території тодішніх західних римських провінцій тривалий час не існувало єдиного державного утворення, як у колишніх східних провінціях. Кілька імперій, які досить швидко змінили одна одну, перетворилися на національні держави. Ці процеси позначилися й на розвитку тогочасної політичної думки.
Зокрема, тут велася з перемінним успіхом боротьба між світською та духовною гілками влади. Слабкість королів підштовхувала папство до проголошення свого верховенства. Церква перемагала протягом VII-IX та ХІІ-ХІІІ ст., але після XIV ст. її політична сила почала слабшати, а християнський світ охопила криза феодальної системи.
Водночас, попри відсутність єдиної доктрини, можна виокремити такі загальні риси політико-правової думки Західної Європи:
□ панування з !V до ХІІІ ст. доктрини Аврелія Августина (354-430), в якій держава та церква були відокремлені, але світська влада все-таки була підпорядкована церкві (твір “Про град божий”);
□ надмірна централізація влади;
□ утвердження християнської церковної доктрини про верховенство папи римського (твір папи Григорія VH “Диктат папи”, 1075); папство розглядало весь християнський світ як величезну державу, що керується намісником бога — папою;
□ боротьба за обмеження монаршої влади (англійська Велика хартія вольностей (1215), рейхстаг і Магдебурзьке право (1188) у Священній Римській імперії, парламенти й вищі судові інститути у Франції, Іспанії та інших країнах);
□ домінування з ХІІІ до ХХ ст. доктрини відомого схоласта Фоми Аквінського (1225-1274), який на основі вчення Аріс- тотеля створив християнську доктрину держави (трактати “Про правління правителів”, “Сума проти язичників”). Відповідно до неї державна влада походить від бога й тому має бути підпорядкована духовній владі (церкві). Метою держави є “загальне благо”, забезпечення умов для пристойного життя, а сутність влади — у підпорядкуванні нижніх прошарків суспільства верхнім згідно з порядком, заведеним богом, — так званим вічним законом.
Божественний, природний та людський закон, на думку Ф. Ак- вінського, мають ввести людину до сфери дії цього вічного закону.
Візантійська політична доктрина ґрунтувалася на ідеях римської державності, месіанізму, християнства та на антично- еллінських традиціях. Основні риси цієї доктрини:
□ абсолютний характер імператорської влади (з її безпомилковістю, перетворенням на “живий закон на землі”, патерналізмом володаря як “батька підданих” і спадковою ди- настичністю);
□ панівним становищем світської влади над релігійною (ідея тахісу була перетворена за вже згадуваного імператора Юстиніана на симфонію, що полягала в союзі держави та церкви за домінування держави в особі монарха);
□ високий рівень централізації;
□ поступова відмова від домінування універсалістських римських ідей та перехід до використання еллінських традицій (заміна латинських законів на грецькі), єдину мову (грецьку) і відповідну культурну спадщину.
Саме в Другому Римі лежать корені східного ортодоксального християнського православ’я, яке згодом укорінилось у східнослов’янському світі.
Організація Православної церкви була такою, як і до розколу.
Богословська думка на Сході, як і структура церкви, майже не змінилася. Православ’я по суті є децентралізованою асоціацією автокефальних церков з єдиною догматичною та канонічною системою. Це, зрештою, і зрозуміло: чи могла імператорська (світська) влада терпіти конкурента в особі влади духовної? Відповідь відома.
Напевно, це не могло не позначитися й на чисельності пастви. Централізована організація завжди має переваги в боротьбі за душі потенціальних прихильників. Відтак на початок 90-х років XX ст. кількість католиків становить понад 1,017 млрд осіб, а православних — 307,9 млн осіб [153, с. 428].
Християнство домінувало в європейській політичній думці понад тисячу років. Під його прапором пройшла епоха феодалізму, була витіснена греко-римська раціоналістична традиція й утвердилася містика, ірраціональний компонент у суспільній свідомості.
До негативних наслідків панування християнства слід віднести втрату багатьох розробок грецьких і римських філософів та юристів з питань права, державного устрою та утвердження (повернення) релігійної міфології: усяка влада — від бога, держава — наслідок гріхів людства.
Та й альянс християнської церкви зі світською владою призвів до того, що її практична діяльність дуже мало була схожа на християнський ідеал.
Але були й позитивні ідеї: відокремлення церковної влади від світської і проголошення рівності всіх людей незалежно від походження та соціального стану, виховання поваги до фізичної праці.
Християнство, на відміну від греко-римської політичної традиції, дало право людині на безсмертя, відкрило їй шлях до неба не через державу.
Створення такої позадержавної автономії віруючих, по суті, започаткувало засади майбутнього громадянського суспільства, яке має протистояти державі. Постала й проблема політичних обов’язків у разі, коли розпорядження влади несправедливі: чи варто виконувати накази влади, що є незаконними або й злочинними?
Серед християнських мислителів варто насамперед назвати Тому (Фому) Аквінського, який розробив ґрунтовну доктрину ідеологічного обґрунтування могутності церкви — томізм. Його модернізований варіант — неотомізм і нині залишається офіційною філософією Римської церкви та християнської демократії, що є важливою політичною силою сучасності.
Проте всупереч своїй поміркованості та раціоналізмові Фома Аквінський, а з ним і вся католицька церква виявляли крайню нетерпимість до так званих єретиків.
Єресі (від грецьк. hairesis — відбір, переконання) — це вчення, що виникали як наслідок природних протестів проти монополії християнської церкви на ідеологію, політику та право. Гносеологічним (пізнавальним) корінням цих протестів, що мали релігійну оболонку, був античний раціоналізм, а соціально-політичним — експлуатація широких народних мас.
Усі єретичні вчення вбачали ідеал у ранньому християнстві, рівності всіх членів релігійної громади й суспільства загалом, але всі вони були задушені церковною машиною католицької церкви. Форми боротьби були найрізноманітнішими — християнські маси відвертали від єресі, створюючи ордени францисканців і домініканців (початок XIII ст.), організовуючи каральні експедиції та хрестові походи і, зрештою, ... забороняючи мирянам читати Біблію (папа Григорій VII, 1231)!!!
Отож, можна було спалити чеського теолога Яна Гуса (13711415), розгромити таборитів Яна Жижки (1360-1424) і засудити англійського доктора богослов’я Джона Уікліфа (1324-1384), але знищити “неканонічну” думку було неможливо.
Так створювався ґрунт для суспільно-політичного руху XVI ст., що згодом дістав назву Реформації.
Реформація мала на меті модернізувати панівну католицьку церкву, яка володарювала в країнах Західної та Центральної Європи.
Одним із найвидатніших діячів Реформації був німецький теолог Мартін Лютер (1483-1546), який увійшов в історію Німеччини не лише як релігійний реформатор, а й як реформатор освіти, мови, музики та культури загалом.
Але найбільше його знають як засновника впливової (бюргерської) протестантської течії — лютеранства, яке відмовилося від тези католицизму про пріоритет духовної влади над світською, а водночас переконувало мирян у тому, що інститути влади створені Богом і невиконання їх вимог є більшим гріхом, аніж убивство, перелюбство чи брехня.
Реорганізація церкви на основі лютеранства створила об’єктивні умови для політичного об’єднання Німеччини та формування національної церкви. Ліквідація численних церковних свят (третина днів на рік) стимулювала підприємництво, а спрощення церковних обрядів (відмова від таїнств) вивільняло велику кількість чорного (монахів) і білого духовенства, спонукаючи його до праці. Зрештою, суспільство звільнялося від значної частки видатків на утримання церкви, що також позитивно впливало на розвиток суспільства.
Відокремивши боже царство від світського, Мартін Лютер звільнив також громадянське право від опіки права канонічного. На його думку, найважливіша роль у політичному житті суспільства повинна належати розумові, який мае верховенство над законом.
Але поряд з бюргерською версією протестантизму була й більш радикальна плебейська течія, яку очолив Томас Мюнцер (1490-1525). Останній пішов далі свого вчителя М. Лютера, ставши знаменом Селянської війни в Німеччині. За концепцією Т. Мюнцера, наступний “рай земний” має бути суспільством, у якому все спільне — жодних приватних інтересів!