Політологія для політика і громадянина (стр. 61 из 82)
□ для самооборони (ст. 51);
□ за рішенням Ради Безпеки ООН у разі загрози миру, будь- якого порушення миру та акту агресії (ст. 39 і 42)[1].
Проте крах соціалістичної системи і встановлення гегемонії США та інших країн НАТО призвів до відродження методів силового вирішення конфліктних ситуацій у міжнародних відносинах.
Так, країни НАТО здійснили збройні напади на Югославію (1999) та Ірак (2003), тим самим зруйнувавши і так доволі хитку рівновагу в системі світових міжнародних відносин. Іще раніше США намагалися вмотивувати збройні акції в Лівії, Панамі, Гаїті, Гренаді, Аргентина — на Мальвінських (Фолкленд- ських) островах тощо. Але наскільки “моральним” може бути насадження тих самих принципів демократії через штики вояків і бомбово-ракетні удари по мирному населенню?
Долучіть до цього екологічні проблеми, проблеми біженців та інші і ви переконаєтесь, що політологія міжнародних відносин має надзвичайно складний об’єкт дослідження — систему економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, військових, культурних та інших зв’язків і взаємодій суб’єктів світового співтовариства.
Ядром міжнародних відносин є міжнародна політика, під якою розуміють політичну діяльність суб’єктів міжнародного права (держав, груп держав, міжурядових організацій та міжнародних неурядових (громадських) організацій), пов’язану з питаннями війни та миру, загальної, техногенної, екологічної, епідеміологічної та іншої безпеки, подоланням голоду, зубожіння, відсталості тощо[2].
З цього й випливає розуміння міжнародної політики як важливого фактору стабільності, миру, розвитку рівноправних міжнародних відносин, розв’язання проблем виживання й прогресу людства, вироблення справедливих механізмів узгодження інтересів суб’єктів світової політики.
Сучасна політологія міжнародних відносин характеризується двома концептуальними напрямами дослідження й тлумачення сутності міжнародних відносин: традиціоналістським і модерністським.
Традиціоналістський напрям (Т. Моргенау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С. Хофман) тлумачить сутність міжнародних відносин як взаємодію держав через головний засіб їх реалізації — дипломатію.
У межах цієї концепції міжнародні відносини розглядаються в контексті неодмінного суперництва, зумовленого природною схильністю суб’єктів політики до насильства та жагою влади.
З другої половини XX ст. формується модерністський напрям дослідження міжнародних відносин (М. Каплан, Р. Роуз- кранс, Р. Снайдер, Х. Брук, Б. Сепін), який враховує не лише міждержавні відносини, а й неурядові громадські організації (NGO), приватні ініціативи та ін. “Модерністи” прагнуть використовувати формальні методи оцінювання та прогнозування, запозичивши їх з теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.
Система міжнародних відносин регулюється сукупністю норм і принципів, які дістали назву міжнародне право.
Сучасні норми міжнародного права, які забезпечують регулювання взаємодії суб’єктів політики (тут йдеться про держави), базуються на таких принципах:
□ мирного співіснування;
□ незастосування сили або погроз силою в міжнародних відносинах;
□ суверенної рівності держав;
□ непорушності державних кордонів;
□ територіальної цілісності;
□ поваги прав людини тощо.
На жаль, не завжди вони реалізуються на практиці, але прагнути до їх запровадження конче потрібно.
14.2. Зовнішня та внутрішня політика лержави:
зв'язок і механізми формування й реалізації
Ще у XVI ст. Н. Макіавеллі помітив вплив на устрій держави та на політичне життя загалом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів.
Міжнародний фактор завжди відігравав важливу роль у внутрішньополітичних процесах. Особливо це стало помітним наприкінці XX ст., коли людство зіткнулося з рядом глобальних проблем, які можна розв’язати лише загалом. Проте і переоцінювати вплив міжнародного фактору не варто. Непоодинокими є факти, коли тиск міжнародного співтовариства на окрему країну призводив до протилежних наслідків.
Вплив суб’єктів міжнародних відносин на внутрішньополітичний розвиток може бути різним.
Наприклад, американські політологи Л. Уайтхед і Ф. Шміт- тер виокремили чотири способи такого впливу:
□ контроль — встановлення демократії силою через зовнішній тиск та відкрите застосування санкцій;
□ дифузія — вплив однієї держави на іншу через “нейтральні” та міжнародні канали;
□ злагода — сукупність взаємодій груп країн, які породжують нові демократичні норми шляхом приєднання до регіонального блоку (наприклад, до ЄС — Греції, Іспанії, Португалії чи до НАТО — Польщі, Угорщини, Чехії) або до економічної й політичної системи іншої держави (наприклад, возз’єднання НДР і ФРН в межах єдиної держави або утворення союзу Росії й Білорусі);
□ пов’язування умовами — свідоме примушування з боку міжнародних організацій через встановлення певних умов розподілу фінансових або інших ресурсів.
На наш погляд, цей перелік варто було б доповнити ще й таким засобом впливу, як використання методів спецслужб (звичайно, нелегальних) для зміни політики певного уряду. Спектр цих неправових методів може бути дуже широким — від тиску на діючих політиків аж до зміни або знищення ключових постатей, від яких залежить напрям дій правлячої еліти суспільства.
Сучасна політична думка [127; 142; 161; 165; 281; 313; 351; 358] продемонструвала наявність принаймні трьох точок зору на проблему співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики:
□ сутність внутрішньої політики ідентична політиці зовнішній (Т. Моргенау). І внутрішня, і зовнішня політика е боротьбою за панування, верховенство, яка залежить лише від різних умов внутрішньо- і зовнішньополітичного життя;
□ зовнішня політика визначає внутрішню (Л. Гумплович, 1833-1909). Боротьба за існування — найважливіший чинник соціального життя. Це визначає основні закони міжнародної політики:
- закон постійної боротьби між сусідніми державами за прикордонну лінію;
- закон необхідності перешкоджати посиленню могутності сусіда та турбуватися про політичну рівновагу;
□ внутрішня політика визначає зовнішню (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін).
Це зумовлено панівними в суспільстві економічними відносинами та інтересами правлячих класів [109].
Порівнюючи ці підходи, варто зауважити, що реальне співвідношення зовнішньої та внутрішньої політики, напевно, більшою мірою залежить від конкретних обставин, хоча кожна з цих концепцій має право на існування.
По-різному науковці тлумачать і природу міжнародної політики:
□ психологічний (“силовий”) підхід полягає в розгляданні політики в контексті боротьби за панування, владу, що органічно випливає із внутрішньої природи людини (Т. Мор- генау);
□ біологічний підхід характеризує “неминучість” політичної агресивності держав генетичною агресивністю людини, яка має “природний інстинкт” вбивати (Г. Бутуль);
□ суспільний підхід зумовлений розумінням природи міжнародної політики, яка залежить від ряду економічних, соціальних, культурних та інших чинників.
Якщо у внутрішній політиці переважно реалізуються загаль- нозначущі та групові інтереси, то в міжнародній політиці на перший план виходять переважно національні інтереси.
Національний інтерес полягає в усвідомленні політичною та правлячою елітою корінних потреб національної держави.
Ці потреби реалізуються через забезпечення національної безпеки та умов для самозбереження й розвитку суспільства.
Національна безпека означає стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства й держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, здатність держави зберігати внутрішню стабільність, незалежність, територіальну цілісність і суверенітет.
У цьому плані національна безпека може розглядатися з економічної, військової, політичної, інформаційної, соціокультурної, етнічної та інших точок зору.
Відповідно до концепції національної безпеки реалізується і зовнішня політика держави. Про механізм формування й реалізації зовнішньої політики держави можна довідатися з рис. 12.
Наприклад, у нашій країні згідно з Конституцією України (ухвалена 28 червня 1996 р.) засади зовнішньої політики визначає парламент — Верховна Рада, яка дає згоду на обов’язковість міжнародних договорів або денонсує їх (ст. 85).
Представництво нашої держави в міжнародних відносинах, керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, проведення переговорів, укладення міжнародних договорів здійснює Президент України (ст. 106). Забезпечення здійснення зовнішньої політики держави, зокрема зовнішньоекономічної діяльності, покладено на уряд — Кабінет Міністрів України (ст. 116).
Р озумінню того, що відбувається у міжнародних відносинах, найкраще сприяє використання методологічного інструментарію геополітики.
Термін геополітика етимологічно складається з двох грецьких слів geo — земля і politicas — те, що пов’язане з містом і державою, громадянином [102].
У науковому плані геополітика розглядається у двох аспектах: культурно-психологічному і концептуальному.
Культурно-психологічний аспект геополітики полягає в розгляді певних культурно-психологічних стереотипів, які домінують в суспільстві та його політичній еліті.
 |