Скажімо С. Хантінгтон (США) культурно-психологічний підхід піднімає на планетарний рівень, розглядаючи гіпотезу конфліктів між цивілізаціями. На його думку, головний розлом у сучасних світових конфліктах буде між Заходом і не-Заходом, між Заходом та ісламською цивілізацією, західним і православним християнством [225].
Кому вигідно? Напевно тим, хто хоче бути мавпою, яка споглядає за боротьбою тигрів (за Мао Цзедуном), щоб потім узяти контроль над світом. (Нагадуємо, що ці ідеї виношуються, зокрема, в іудео-масонських колах).
Концептуальний аспект геополітики розглядає геополітику як проблемну наукову галузь, що досліджує фіксацією і прогноз просторових кордонів силових полів (військових, економічних, політичних, цивілізаційних, екологічних) на глобальному рівні [102, с. 18].
У результаті вивчається не просто політична карта світу, а геополітична структура світу — основний об’єкт дослідження геополітики.
Цей напрям геополітики розглядає ряд просторових моделей:
□ модель протистояння континентальної (телуричної) і морської (таласократичної) сил;
□ модель Серцевинної землі (хартленда);
□ модель “хартленд — римленд”;
□ модель “континентального блоку”;
□ модель “світового уніполя” та ін.
Основні фундаментальні поняття, якими оперує геополітика — геополітичні поля, геопростір і контроль над останнім, інтереси (національні, державні, міждержавні), геополітичні коди (набори політико-географічних передбачень, які лежать в основі зовнішньої політики), експансія (політична, військова, інформаційна, культурна, економічна, етнорелігійна тощо).
Історичним ядром геополітики є географія, яка досліджує прямі та зворотні зв’язки між властивостями простору Землі і балансом (суперництвом або співпрацею) світових силових полів.
У чому ж тоді різниця між політичною географією і геополітикою?
На думку російських дослідників В. Колосова і М. Миронен- ка [102], політична географія — це країнознавча наука, яка вивчає закономірності територіально-політичної організації суспільства на рівні держави та її районів.
А геополітика — наука, яка вивчає географічні, історичні, політичні та інші взаємопов’язані чинники, що впливають на стратегічний потенціал держави.
Отже, вимальовується така схема: геополітика — це політична географія, яка має справи з глобальним масштабом досліджень.
Академічна геополітика вивчає такі проблеми:
□ залежність стійкості геополітичних структур від функціональних особливостей поверхні землі;
□ залежність геополітичного балансу сил від характеру взаємодії силових полів великих держав;
□ залежність геополітичної структури світу від рівня розвитку і культури транспортних засобів;
□ причини виникнення і падіння великих держав;
□ циклічність геополітичних процесів і т. ін.
Практична геополітика є більш ідеологізована, досліджує вже
згадані геополітичні коди держав, державні пріоритети та інтереси, ієрархію цих кодів (сильні держави нав’язують свої ідеї слабшим і т. ін.).
Серед найбільш відомих учених, які досліджували проблему геополітики, насамперед слід назвати німецького географа Фрід- ріха Ратцеля (1844-1904) та його праці: “Закони просторового зростання держав” (1896), “Політична географія” (1897), “Море як джерело могутності народів” (1900).
Власне, термін геополітика запровадив швед Рудольф Челен (1864-1922), серед основних праць якого: “Великі держави: нариси з галузі великої політики” (1914), “Держава як форма життя” (1916), “Основи системи політики” (1920).
Далі ці проблеми розвивали німці И. Парч, Ф. Науманн, В. Шенк, які обґрунтовували німецьку експансію і прагнення до світового лідерства.
Згодом до цього підключилися американець Альфред Тайер Мехен (1840-1914), який писав про переваги морських держав над континентальними, а також “латинської раси над слов’ян- ською”, британець Хелфорд Маккіндер (1861-1947), який дослідив світову історію як конфронтацію між континентальними і океанічними державами. Його теорія полягає в такому:
□ хто керує Східною Європою, керує хартлендом;
□ хто керує хартлендом, керує Світовим островом;
□ хто керує Світовим островом, керує усім світом.
Серед німецьких геополітиків виокремлюють Карла Хаус- хофера (1869-1946), який висунув свій варіант “Євразійства” (гіпотеза континентального блоку Німеччина — Японія), що й було реалізовано в діяльності нацистського режиму.
К. Хаусхофер був засновником і редактором журналу “Zeit- schrift fur Geopolitik” (виходив протягом 1924-1941 рр.), дотримувався ідей соціал-дарвінізму, а геополітику вважав розумом держави. Ключовими поняттями для нього були “життєвий простір” (за Ф. Ратцелем) і “простір як чинник сили”.
Наприкінці ХХ ст. геополітика стала досить “модною” наукою, до якої долучилися, насамперед, американці — Саул Коен, Айр Страус, Дж. Кеннан, 3. Бжезінський, С. Хантінгтон, скандинав Йоганн Галтунг, бельгієць Жан Тіріар (проект “Європи до Владивостока” — на противагу США) і т. ін.
У принципі можна говорити про те, що відмінність національних шкіл геополітики полягає, перш за все, в обґрунтуванні права на експансію тих чи інших держав, які претендують на світове чи регіональне лідерство.
Тут варто згадати (окрім німецької) японську науково-практичну школу геополітики, в якій виокремлюють:
□ паназізм (С. Комакі — автор книги “Маніфест японської геополітики” (1907), Іккі Кіта — автор “Плану реконструкції Японії” (1923), Танака Гіїті — автор таємного “меморандуму Танака” (1927) про необхідність розширення життєвого простору Японії в Азії та світове панування цієї країни (після розгрому США) і т. ін.
□ японське євразійство (принц Коноє Фумімаро (1891-1945), екс-прем’єр-міністр), який свою практичну політику реалізовував протягом трьох термінів перебування на посаді глави кабінету міністрів — відповідно до своєї праці “Новий порядок у Східній Азії”. Суть японської версії євра- зійства полягає у протистоянні атлантизму, цебто США і Великобританії.
Ця концепція була покладена в основу японської зовнішньої політики, яка привела до підписання пакту Німеччини, Італії і Японії.
Проблеми Європейського континенту досліджували П. Видаль де ла Блаш (1845-1918) з концепцією, яка нині реалізувалася в ідеї “Європа регіонів”, Жак Ансель (1882-1943) — з рівністю націй (на противагу германській експансії), Альберт Деманжон (1872-1940) вважав, що занепад Європи можна подолати кооперацією європейських держав. Жан Готтманн, уродженець Харкова, який розпочав свою кар’єру у Франції і закінчив у США (1915-1994), критикував Ратцеля, Хаусхофера, Мак- кіндера, оскільки вважав, що їх розуміння геополітики є наукою про війну.
Його концепція іконографії полягає в тому, що картина навколишнього середовища самоорганізованого простору складається під впливом релігійної, національної, культурної і соціальної історії даного простору. Сюди ж він відносив твори мистецтва, архітектури, міфи, символи і т. ін.
Взагалі, державу Ж. Готтманн розглядав насамперед з погляду комунікаційних потоків (руху людей, армій, капіталів, ідей тощо), а також відмінності морських (більш демократичних) і континентальних (більш абсолютистських) держав.
Після Другої світової війни найбільш активно розвивалася американська геополітична думка.
Ісайя Боумен (1878-1950) з ідеєю відмови від концепції американського ізоляціонізму, Ніколас Спікмен (18931944) — з моделлю “хартленд — римленд” (хто контролює рим- ленд — контролює Євразію, хто контролює Європу — контролює світ), Саул Коен — з моделлю поліцентричності та ієрархіч- ності, Айр Страус — з концепцією глобально уніполярного світу (з трьома силовими центрами: США, ЄС і Японія) та інші намагалися дивитися на світ з погляду нових політичних реалій планети.
Далі можна назвати таких політиків і дипломатів, як Дж. Кен- нан (стримування СРСР шляхом інтеграції), Г. Кіссінджер (прагматична практика силової політики), 3. Бжезінський та ін., які змінювали геополітичні коди США, а відповідно і науково-гео- політичне обґрунтування практичної політики, що є предметом окремої розмови.
Замість резюме, до окресленого вище екскурсу в історію становлення геополітики як науки, можемо констатувати: вона відбулася і в сучасній політології зайняла свою унікальну нішу. Зафіксуємо цю тезу і підемо далі...
розвитку сучасної цивілізації *
Сучасна геополітична структура світу почала формуватися майже п’ятсот років тому.
Історія дипломатії фіксує перший розподіл світу 1494 року (Тордесильяський договір) між Іспанією і Португалією.
Неєвропейський світ за сприяння папи римського Александра VI був тоді поділений таким чином: території, які знаходилися на заході від 46° з. д., дісталися Іспанії, а на сході цієї лінії — Португалії.
Але 1581 р. іспанський король Філіп ІІ приєднав португальську імперію до іспанської, проте з кінця XVI ст. розпочався занепад й іспанської могутності.
Європейська глобальна експансія була фундаментом асиметричної центропериферічної побудови світу, яка свого апогею досягла в період імперіалізму.
Згодом, протягом 1600-1800 рр. на авансцену виходять окрім Іспанії і Португалії (остання 1640 р. знову стала самостійною) Нідерланди, Великобританія, Франція і менш вагомо — Данія, Швеція і Пруссія.
Кінець XVIII-XIX ст. проходять під домінуванням Великобританії і Франції. Скажімо Великобританія 1876 р. мала площу колоній 22,5 млн кв. км, а населення — понад 250 млн [102, с. 181]. Наприкінці XIX ст. Британська імперія захопила 70 % усіх колоній світу. Проте з’явилися серед когорти імперіалістів і країни, які дещо “запізнилися” до розподілу світу: Бельгія, Німеччина, Італія, Японія і США.
Але поряд із заснуванням нових колоній паралельно йшов процес деколонізації. 1800 року в Америці (окрім США) з’яви-