□ як соціологічне вчення, що вивчає проблеми управління;
□ як практичні рекомендації з управління великим підприємством, фірмою, концерном тощо.
Як соціально-економічне вчення менеджмент виник наприкінці XIX ст., коли були здійснені перші спроби систематизувати знання в галузі управління виробництвом. 1881 р. американець Дж. Вартон розробив перший систематичний курс управління для викладання цієї наукової дисципліни у коледжі. Але широке впровадження менеджменту в практику розпочалося після публікації 1911 р. книги Ф. Тейлора “Принципи наукового управління” та організації X. Персон першої наукової конференції з цього питання.
Подальший розвиток теорії менеджменту пов’язують з ім’ям керівника великої вуглевидобувної компанії Генрі Файоля, який сформулював основні принципи й функції менеджменту. Метою його концепції було обґрунтування універсальних принципів управління:
□ необхідність підтримки дисципліни;
□ ієрархічне підпорядкування;
□ одноосібне керівництво;
□ корпоративний дух;
□ орієнтація на прибуток тощо.
Пізніше у теорії менеджменту були сформульовані основні функції управління: організація, фінанси, виробництво, маркетинг.
Історія розвитку управлінської думки свідчить, що у XX ст. виникло кілька наукових напрямів менеджменту: раціоналістична школа, школа людських відносин, школа взаємопов’язаних дій — управлінських функцій та ін.
Раціоналістична школа досліджувала питання відповідності фізичних та інтелектуальних даних людей виконуваній ними роботі, вивчала проблеми попередньої підготовки працівників до роботи на виробництві. Засновником цієї школи був американський інженер Ф. Тейлор.
Теорія людських відносин, біля колиски якої стояв Ф. Мейо, базувалася на розумінні того, що навіть і чітко відпрацьовані виробничі операції та висока заробітна плата не завжди ведуть до адекватного зростання продуктивності праці й прибутків. Прихильники цієї теорії не без підстав вважали, що соціально-психологічні чинники також відіграють помітну роль у цих процесах. Такі чинники, як сприятливий морально-психологічний клімат у колективі, турбота керівництва про підлеглих, підвищують задоволеність останніх своєю роботою, а відтак сприяють зростанню ефективності виробництва.
Однак теорія людських відносин не могла дати відповідь на всі запитання, що виникали в процесі управління та взаємин людей у процесі виробництва. Спробу інтегрального розгляду цих питань здійснив Д. Макгрегор, який створив управлінську концепцію на основі поєднання досягнень науки про людську поведінку — психології з процесом управління. Ця концепція, яку ще називають поведінковою, допомагала працівникам якнайповніше розкривати свої здібності та потенціал.
Новий якісний крок у розвитку теорії менеджменту уможливився завдяки появі кібернетики та широкому впровадженню в практику обчислювальної техніки. Виникли кількісні теорії управління, які, використовуючи конкретно сформульовані змінні характеристики об’єкта управління, розробляють математичні моделі розв’язання конкретних проблем управління на основі оптимізації процесу прийняття управлінських рішень.
Нині характер сучасного виробництва фахівці розглядають як процес безперервних взаємопов’язаних дій, кожна з яких, у свою чергу, також є процесом. Такі дії — планування, організація, мотивація і контроль — дістали назву управлінських функцій.
Коротко розглянемо кожну з цих функцій.
Планування полягає у формулюванні цілей об’єкта управління та шляхів їх досягнення. Воно дає уявлення про сучасний стан, напрями необхідного та вірогідного розвитку, а також найефективніші способи вирішення поставлених завдань.
Організація характеризує організаційну побудову об’єкта управління, його внутрішню структурну ієрархію, конкретні завдання, повноваження та відповідальність підрозділів або окремих людей.
Мотивацію використовують з метою створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для працівників, щоб забезпечити виконання ними обов’язків стосовно об’єкта управління та суспільства загалом.
Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їх структурі організації, відповідності структури цілям організації і т. ін. Результати контролю використовуються під час вироблення нових управлінських рішень і коригування раніше прийнятих ухвал і організаційних заходів.
Реалізація управлінських функцій потребує не лише певних управлінських рішень, а й наявності необхідної інформації для ухвалення зазначених рішень і зворотного зв’язку про виконання раніше прийнятих.
Усе, що стосується менеджменту на виробництві (на рівні фундаментальних принципів управління), можна й потрібно застосовувати в політичній діяльності, яка, зрозуміло, має певну специфіку починаючи з об’єктів і суб’єктів політики й закінчуючи процесами прийняття політичних рішень і, власне, політичними рішеннями та наслідками їх реалізації. Недарма ж талановиті менеджери виробництва часто-густо стають відомими
політиками та державними діячами, які знаються не лише на принципах управління, а й політичного маркетингу.
Відтак під політичним менеджментом будемо розуміти систему управління політичною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового менеджменту та політичного маркетингу.
У першому випадку йдеться про адміністративно-правові, а в другому — ринкові підходи в управлінні політичною сферою.
Отже, політичний менеджмент передбачає безпосередній розгляд, ухвалення та втілення в практичне життя політичних рішень. Цю функцію покладено на спеціалізовану групу людей (політична, правляча еліта), яка домагається необхідної поведінки людей — членів суспільства за допомогою правових норм, умовлянь і маніпулювання. Останні три види соціотехніки управління інакше називають інструментами регулювання впливу на людей.
Окрім санкцій за порушення суб’єктом або об’єктом політики правових норм (законів, постанов, указів та інших нормативних актів), керівна група може використовувати також засоби заохочення.
До санкцій належать такі засоби переслідування, як звільнення з роботи, заборона на професії, обмеження певних прав (поїздки за кордон, публікування своїх праць тощо), обструкція в засобах масової інформації, судове та адміністративне переслідування.
Серед засобів заохочення можна назвати доступ до матеріальних благ і послуг (квартир, прибуткових посад, спецмага- зинів та інших пільг), популяризацію в засобах масової інформації і т. ін.
Такі види впливу на громадськість застосовуються насамперед для того, щоб роз’єднати суспільні групи, які не поділяють панівних у суспільстві норм поведінки, моральних цінностей, оцінок суспільно-політичної ситуації.
Вплив на суб’єкти та об’єкти політики за допомогою умовлянь здійснюють тоді, коли намагаються переконати останніх у необхідності того чи іншого політичного вибору. Техніка умовлянь передбачає залучення раціональної та нераціональної аргументації. Активно використовують статистичні дані, факти, прагматичні аргументи, результати конкретних соціологічних і соціопсихологічних досліджень, логічно пов’язані між собою та аргументами, якими оперують агітатори.
Під час використання техніки нераціональної аргументації зацікавлені особи покладаються не на істинність аргументів, а на особистісні якості людей, котрі поділяють аналогічні думки. Отже, у цьому разі звертаються і покладаються на авторитети, думки більшості громадян і т. ін. Крім того, до цієї групи соціо- технічних прийомів належить і техніка формування емоційного компонента, коли звертаються до стереотипів, національних інтересів, таких засобів емоційної реакції, як висміювання, залякування і т. ін.
Маніпулювання суспільною свідомістю використовують тоді, коли є потреба вплинути на певні суб’єкти або об’єкти політики, які не повинні знати про наміри правлячих чи інших впливових кіл.
Засоби маніпулювання можна поділити на мовні та немовні. Перші передбачають використання певних штампів, термінів, ідеологічних і політичних кліше тощо. До других належать маніпулювання інформацією: блокування “невигідної” інформації, затримання її або викладення у сприятливому для себе контексті.
Найчастіше використовують фрагментарність інформації, яка унеможливлює оцінку певної події в повному обсязі, об’єктивно. Це, так би мовити, пасивний варіант маніпуляції. До активних належить насаджування стереотипів, “правильних” норм і цінностей.
Стосовно політичної сфери суспільства виокремлюють менеджмент виборчої кампанії, діяльності правлячої (або урядової) команди й менеджмент окремої політичної кампанії з рекламування певних цінностей, доктрин, програм тощо. При цьому процес управління можна розглядати на різних рівнях управлінської ієрархії: загальнодержавному, регіональному, місцевому, галузевому та ін. Скажімо, менеджмент виборчої кампанії можна здійснювати на всіх рівнях виборів депутатів (від сільської до Верховної Ради). Аналогічний підхід застосовується і щодо менеджменту діяльності правлячої еліти та проведення окремих політичних кампаній.
17.2. Менелжмент виборчої кампанії
Процес організації й проведення вибор-
ФОРМУВАННЯ чої кампанії політичного лідера надзви- КОМАНАИ чайно складний. Він потребує не лише
значних матеріальних і фінансових ресурсів, відповідного політичного капіталу лідера та його інтелектуального потенціалу, а й добре зорганізованої, згуртованої команди професіоналів у галузі політичних технологій, політології, соціології, соціальної психології та менеджменту. Останніх у нас, до речі, несправедливо й принизливо називають апаратника- ми-бюрократами, хоча без цих “чорноробів” політичної кухні ще не став на ноги жоден більш-менш відомий професійний політик.