Ця концепція випередила свій час, започаткувавши республіканські ідеї, що полягали у визначенні народом напрямів державної політики та контролю над нею.
Послідовники Т. Мюнцера хотіли звільнитися від правління панів (зокрема, й насильницьким шляхом) і встановити справедливий суспільний устрій.
У ті самі часи виникає ще одна протестантська течія — кальвінізм. Француз Жан Кальвін (1509-1564) зрікся католицизму і виробив свою концепцію віри (книга “Настановлення в християнській вірі”, 1536).
Вона полягала в необхідності бути не лише набожною та доброчинною людиною, а й працелюбним і підприємливим господарем.
Таким чином, він сформулював основні засади протестантської етики, яка в поєднанні з індивідуалізмом є характерною особливістю суспільної свідомості країн Заходу.
Ж. Кальвін провів радикальну реформу церкви. Визнаючи лише один авторитет — Святе Письмо (без папських булл і ен- циклік), він скасував духовенство як таке. Церковні громади почали очолювати пресвітери (старшини) з мирян, яким допомагали проповідники. Ця ідея, спроектована на державу, стала концептуальною базою республіканізму. Не відмовляючи монархії у праві на існування, Ж. Кальвін все-таки надавав перевагу республіці.
Але на відміну від М. Лютера женевський реформатор намагався поєднати церкву та державу під проводом духовної влади.
Будучи жорстким, а в питаннях вільнодумства та непідкорення владі — жорстоким керівником, Ж. Кальвін, який знищив у Женеві будь-яку особисту свободу, об’єктивно сприяв становленню індивідуалізму та ліберальних режимів.
Під прапорами кальвінізму в Голландії перемогла перша в історії буржуазна революція, у Шотландії та Англії з’явились пресвітеріанські церкви. Пуритани з армії Кромвеля привели до перемоги англійської буржуазної революції (переселившись до Нової Англії, вони започаткували країну, що стала згодом США).
Отже, Реформація створила духовну та правову базу для буржуазних революцій, які фінансувалися, насамперед, багатим еврейством, що набрало економічну вагу і прагнуло політичної влади.
1.4. Ісламська політична лумка
Іслам (буквально — покірність волі бога) — наймолодша з трьох світових релігій, що виникла в VII ст. н. е. в західній частині Аравійського півострова.
В умовах переходу від родоплемінного устрою до держави ця монотеїстична релігія відповідала потребам об’єднання арабських племен. Засновником ісламу вважається Мухаммед (Мо- гаммад чи Магомет, 570-632) родом із Мекки. Мухаммед належав до одного зі збіднілих кланів племені курейшитів, яке становило більшість населення цього міста і контролювало ключі від головного храму Кааби (за зовнішнім виглядом нагадував куб).
Майбутній релігійний лідер рано осиротів, був пастухом, вів торговельні справи багатої вдови Хадіджі, з якою згодом одружився. Приблизно з 610 р. виступав як проповідник, закликаючи звернутися до єдиного бога Аллаха, щоденно молитися йому, додержувати посту та творити благодійництво на користь бідних. Називаючи себе пророком Аллаха, він передрікав швидкий кінець світу та Страшний суд, закликав відмовитися від поклоніння ідолам, зібраним у Мецці.
Зрозуміло, що з боку найвпливовіших людей міста Мухаммед зустрів різку протидію, яка переросла в переслідування.
Причиною була смерть його жінки, а потім і голови роду ха- шимітів Абу Таліба. Останній дружньо ставився до Мухаммеда, котрий доводився йому небожем.
До влади в Мецці прийшов за правом старшинування Аб- даль-Мутталіб, який також був рідним дядьком пророка, але водночас і непримиренним ворогом його “історичної місії”.
Не маючи підтримки свого роду та племені, Мухаммед разом зі своїми послідовниками почав шукати однодумців поза Меккою. Перша спроба в сусідньому місті Таїфі, де проживало арабське плем’я сакіфітів, ледве не скінчилася трагічно.
Подальші пошуки звели Мухаммеда з мешканцями оази Ят- ріб (пізніше — Медина), звідки походила мати пророка. У цьому місті проживали арабські племена, які постійно ворогували між собою за поділ родючих земель і сповідували язичництво та (увага!) іудаїзм.
Погодившись на роль своєрідного “третейського судді” (але не віроучителя!), Мухаммед почав переселяти своїх прихильників (мухаджирів-переселенців) з Мекки до Медини. Так на початку 20-х років VII ст. він став на чолі великого об’єднання різних родів і племен як суддя і своєрідний політичний лідер.
Мединська громада розробила свій статут, свої організаційні форми, перші закони та норми повсякденного життя і, звичайно, основні засади нової релігії. (Принагідно згадаймо історію Київської Русі, куди за легендою нібито був запрошений варязький князь Рюрик!)
Тут він одружився з десятирічною Аїшею — дочкою місцевого багатого купця Абу Бекра і розпочав боротьбу з володарями Мекки.
Мединці перемогли, і 630 р. Мухаммед зі своїми прибічниками здійснив паломництво (хадж) до Мекки.
Після капітуляції Мекки й смерті Мухаммеда (632) очолювана ним громада мухаджирів (переселенців) і ансарів (помічників мединців) разом із впливовими особами з Мекки стали центром ще більшого об’єднання арабських родів і племен. Згодом воно перетворилося на арабську теократичну державу ранньофеодального типу — Халіфат.
Ідеологічною основою зазначеного об’єднання став іслам, який зазнав відчутного впливу з боку іудаїзму та християнства. Від них нова релігія сприйняла низку догматичних та обрядових положень. Водночас іслам акумулював у собі й специфічну обрядовість Стародавнього Сходу, зокрема характерні для зороастризму вимоги ритуальної чистоти віруючих і т. ін.
Сформувавшись в умовах менш розвиненого суспільства, мусульманство за своєю догматикою і ритуалом, етичними і моральними нормами серед усіх релігій є найдоступнішим для простих людей. Це, до речі, було однією з передумов значного поширення ісламу серед завойованих арабами народів, які спочатку бачили в ісламістах визволителів.
Араби перетягували на свій бік місцеву еліту, залишаючи їй багатства та привілеї, водночас жорстоко знищуючи непокірних і незговірливих.
Учення пророка викладене в Корані (буквально — читання, декламація), який є зібранням проповідей Мухаммеда меккан- ського і мединського періодів, та Сунні, що є зібранням текстів висловів (хадисів), приписуваних Мухаммедові.
Коран написаний, до речі, від першої особи. Але, за словами пророка, він посланий йому через Святого Духа або через архангела Гавриїла.
У священній книзі мусульман названо п’ять пророків: три зі Старого Завіту — Ной, якого Бог спас від потопу, Авраам — перша людина, котра увірувала в єдиного Бога, Мойсей — якому були дані закони; один християнський — Ісус — і, зрештою, один мусульманський — Мухаммед.
Як і християнство, іслам проголошує принцип активного втручання в земні справи. Йому не до вподоби вислів “кесарю — кесареве, богу — богове”. Згідно з традицією, що йде від Мухаммеда, який був і релігійним лідером, і головою державної влади, іслам наполягає на єдиновладді в духовній і світській сферах.
Ісламська громада, за уявленнями віруючих, це — теократія. Влада належить Аллаху, але реалізується через його представника.
І Коран, і Сунна практично не мають норм, що регулюють політичний устрій, здійснення влади, форми правління.
Терміна “держава” мусульманські джерела не знають. Там є лише імамат (керівництво молитвою) та халіфат (наслідування). Згодом їх почали використовувати для означення мусульманської держави. Сформульована значно пізніше теорія халіфату зберегла принципи єдності влади духовної та світської в одному інституті.
У VII-VIII ст. іслам надзвичайно швидко поширився від Піренеїв до Індії. Але завоювання величезних територій поставило проблему єдності релігійної громади.
Першим лідером мусульман був сам пророк, який правив недовго. Після його смерті (632) безпосереднє оточення пророка за спільною згодою висувало його правонаступників — халіфів: Абу-Бекра (632-634), Омара (634-644), Османа (644-656). Останнього вбили араби з підкорених областей, які були невдоволені роздачею земель і посад родичам халіфа.
Четвертим халіфом проголосили Алі, двоюрідного брата й зятя Мухаммеда. Але родич Османа — намісник Сирії Муавія розпочав збройну боротьбу проти Алі. Ці події призвели до розколу в ісламі. Банальна боротьба за владу згодом тлумачилася на засадах різного розуміння верховної влади та способів її встановлення.
661 р. хариджити — прихильники традицій воєнної демократії, які вважали обох претендентів на владу узурпаторами, вбили Алі. Муавія уникнув цього і проголосив себе халіфом, заснувавши династію Омейядів (661-750).
Прихильники Муавії стали називати себе сунітами (від араб. буквально — люди традиції), які вважали, що халіфом може бути лише людина з племені курейш. До цього ортодоксального руху в ісламі належить 90 % віруючих. Решта — шиїти (від араб. ши’а — приєднатися до когось), які вважають, що верховна влада має належати лише прямим нащадкам Алі.
Спадкова монархія Омейядів мала бюрократичну систему управління за всіма канонами східної деспотії. Про демократичні принципи Корану не було й мови.
Наступна династія Аббасидів (750-1258) із центром у Багдаді лише посилила ці тенденції.
Але в ІХ-Х ст. єдина світова мусульманська громада почала розпадатися. В Єгипті, Марокко, Лівії, Ірані, Середній Азії виникали фактично самостійні місцеві династії.
За багдадськими халіфами залишилась символічна роль духовних лідерів мусульманського світу.
У середині Х ст. під владою халіфа лишився лише Ірак, причому в Багдаді світську владу захопили військові, а халіфи перетворилися лише на духовних керівників. 945 р. Багдад був захоплений західноіранським шахиншахом — шиїтом з роду Буїдів. Це був фінал халіфату, який всіляко підтримував сунізм.