Отже, принципове завдання, яке має вирішити кандидат, — це формування працездатної команди. Вона, у свою чергу, й займатиметься проблемами матеріально-фінансового забезпечення кампанії, організаційними, політико-ідеологічними та багатьма іншими питаннями, що повсякчас виникатимуть упродовж виборчого марафону.
Фахівці радять звернути особливу увагу на розподіл функцій всередині команди політичного лідера, виокремлюючи тих, хто готує матеріали для кандидата безпосередньо, і тих, хто займається поточними організаційними проблемами. Такий розподіл обов’язків дає змогу кандидатові не відволікатися на дріб’язкові щоденні справи, а зосередитися на стратегічних питаннях.
Досвід показує, що загалом найближче оточення кандидата за кількістю не повинно перевищувати відоме “психологічне число” — 7 плюс-мінус 2 особи. Хоча, звичайно, догматизму тут не повинно бути, оскільки психологічний потенціал кожної людини різний. Дехто може ефективно керувати й більшою кількістю людей одночасно, не втрачаючи контролю за контактами з ними і пам’ятаючи про те, що, кому і в який термін доручено зробити. Такий лідер є об’єднуючим ланцюгом, який збирає всю інформацію, організовує її аналіз і продукування можливих варіантів політичних рішень.
В ідеалі команда кандидата має бути своєрідним прототипом майбутньої урядової команди, яка в разі перемоги без особливих труднощів зможе взяти на себе важелі влади. Хоча в житті все набагато складніше, і часто-густо люди, які певною мірою “зробили” президента або депутата, не знаходять собі адекватного місця в урядовій команді. А якщо все-таки політичний лідер, який переміг, запропонує їм досить впливові посади в апараті своєї адміністрації, подекуди вони не завжди їм під силу. І тоді ця, здавалося б, морально-етична проблема набуває практичного втілення, якщо люди, які непогано справлялися зі своїми обов’язками під час виборчої кампанії, у “мирних” умовах, навпаки, гальмують роботу тепер уже урядової команди.
До складу патронажної частини команди, як правило, входять один-два менеджери, радники з економіки, внутрішньополітичних питань, проблем зовнішньої політики, прес-секретар і фахівець, який створює відповідний імідж.
Апаратна частина команди, яку очолює головний менеджер, впроваджує в життя стратегічні й тактичні задуми мозкового центру команди, вирішує конкретні питання політичного рекламування і т. ін.
Офіційною частиною команди кандидата після його реєстрації є довірені особи, які мають юридичні повноваження представляти кандидата у відносинах з виборчими комісіями, органами влади та засобами масової інформації. Українське законодавство 1994 р. дозволяло кандидатові у президенти мати до 30 довірених осіб, кандидатові у мери та губернатори (голови відповідних Рад народних депутатів) — до 10, кандидатові в депутати парламенту — до 5, а кандидатові до місцевих органів влади — до 3 довірених осіб.
Однак перебільшувати роль офіційних довірених осіб не варто, оскільки досвід показує, що дуже часто кандидати не використовують і цих відведених законом лімітів.
Функціонально команда кандидата повинна мати такі структурні підрозділи (розглянемо на прикладі передвиборного штабу 42-го Президента США Б. Клінтона): групи політичного аналізу, преси, планування, розповсюдження матеріалів, підготовки статей і виступів, роботи зі штатами, організації масових заходів, служба редагування вже підготовлених виступів і заяв (у складі психологів, правників, мовників та інших спеціалістів), а також “бригада швидкого реагування”. Основним завданням останньої є організація відгуків на всі події, заяви та дії конкурентів.
Аналіз виборчої кампанії першого Президента незалежної України показав, що кандидати на цю посаду певною мірою скористалися зарубіжним досвідом у подібних справах.
Наприклад, переможець виборчої кампанії 1991 р. Л. Кравчук розподілив мандати довірених осіб порівну між областями (по одному на область), а решту віддав фахівцям у галузі економіки, права, вивчення громадської думки, преси, громадським діячам.
Його регіональні групи підтримки очолювали довірені особи (до 20 осіб). Ці групи мали таку структурно-функціональну будову:
1. Керівник групи підтримки — довірена особа кандидата.
2. Заступники керівника:
□ з організаційно-масової роботи;
□ зв’язків з громадсько-політичними організаціями;
□ зв’язків із засобами масової інформації;
□ зв’язків із трудовими колективами.
3. Керівники підгруп для роботи:
□ з громадсько-політичними організаціями;
□ трудовими колективами;
□ молоддю;
□ ветеранськими організаціями;
□ жіноцтвом;
□ військовослужбовцями та співробітниками МВС і СБУ;
□ конфесійними організаціями;
□ національними меншинами.
У виборчій кампанії 1991 і 1994 рр. команди кандидатів майже не створювали груп підтримки на рівні району та міста, населеного пункту, але з розвитком політичних структур суспільства можна сподіватися, що на наступних виборах вони вже працюватимуть.
Здебільшого на етапі висування претендентів у кандидати групи підтримки агітували й збирали підписи на користь свого лідера. (Нагадаємо, що для реєстрації кандидатом у президенти України треба було зібрати 100 тисяч голосів виборців.) А після реєстрації кандидатів групи підтримки розпочали політичне рекламування програм і особистостей своїх протеже.
Крім того, під час організації проведення виборів бажано також утворити неформальні групи підтримки.
1. Група прихильників у складі досить відомих і популярних представників творчої та наукової інтелігенції, які можуть виступати як “фігура ретранслятора”, котра користується повагою громадськості.
2. Група організаційно-методичного та наукового забезпечення у складі психологів, спеціалістів з політичного менеджменту й маркетингу, засобів масової інформації, художників і поліграфістів. Ця група прихильників покликана розробляти необхідні матеріали, рекомендації та зразки наочної агітації. Це можуть бути плакати, карикатури, комікси, відеокліпи, брошури, статті, книги, що рекламують імідж і програму кандидата.
3. Група швидкого реагування — оперативного вивчення громадської думки, її моніторингу з метою дослідження динаміки рейтингу популярності кандидата, окремих положень його програмних настанов та аспектів і особливостей формування політичного іміджу кандидата.
На основі цих даних коригуються стратегія й тактика передвиборних дій, реальний імідж кандидата.
Аналіз президентських кампаній в Україні 1991 і 1994 рр. показав, що засоби масової інформації досить активно висвітлювали основні положення програм кандидатів та їхні біографії, однак ми майже нічого не знали про діяльність членів команд, їхні особистісні та професійні якості.
В той же час у повсякденному житті ми дуже часто вживаємо таке прислів’я: “Скажи мені, хто твій друг, і я скажу — хто ти”. А в умовах недорозвиненості політичних структур суспільства, коли авторитет політичних партій і рухів доволі низький, за наявності яскравої команди інтелектуалів імідж останніх можна використати на сто відсотків. Не зайве повторити — короля створює оточення.
Зробімо невеличкий ліричний відступ і уявімо собі, що кандидату, який не мав сильної команди, дуже поталанило й він виграв вибори. Навіть якщо він дуже талановитий організатор і суперрадикал, йому не вдасться подолати інерцію старого апарату без “своїх кадрів” на ключових посадах. В іншому разі його будуть майстерно “підставляти”, подавати перекручену інформацію, спираючись на яку він прийматиме помилкові рішення. А якщо він зачепить інтереси впливових кіл суспільства, його просто усунуть або поставлять у такі рамки, що нашому герою мало що вдасться зробити.
Ви вже переконалися, що гарна команда — то половина справи? Ні? Тоді пригадайте талановитого (доведіть, що це не так!) більшовика В. Леніна: “Дайте нам організацію революціонерів, і ми перевернемо Росію” ... Перевернули...
Добираючи команду, бажано не передати куті меду й не перебрати з так званими весільними генералами. Останні через свою виняткову популярність і зайнятість не е найефективнішим засобом досягнення перемоги на виборах.
Політична практика свідчить, що члени передвиборної команди лідера мають досить високі шанси потрапити до складу правлячої команди після перемоги свого кандидата на виборах.
Але потрапити до правлячої команди значно легше, ніж утриматися в президентській “обоймі”.
Під час формування урядової команди на основі передвиборної варто приділити особливу увагу не лише політичним і професійним аспектам персонал-менеджменту адміністрації, а й проблемам психологічної сумісності команди. Але ці аспекти ми розглянемо пізніше на прикладі організації роботи урядової команди, оскільки вона відрізняеться за принципами своеї побудови від передвиборної команди. Основна ж відмінність полягае в тому, що кандидат формуе свою команду за принципом “як хочу”, а переможець — “як можу”, бо, враховуючи передвиборні обіцянки, він змушений формувати свою адміністрацію не завжди на основі особистих симпатій-антипатій. Що вдіеш, політика вимагає від лідера і таких жертв...
До початку передвиборної кампа- ОШНЮВАННЯ нії конче потрібно мати об’ектив-
ПОДІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ ну, ґрунтовну інформацію, щоб
проаналізувати політичну ситуацію в країні загалом і в обраному виборчому окрузі зокрема. Це потрібно надто тому, що кожен кандидат розв’язує для себе проблему оптимізації людських (команда), фінансових (передвиборний фонд), матеріальних (транспорт, поліграфія, розмножувальна техніка) та часових ресурсів, відведених на виборчу кампанію. А без правильного, адекватного оцінювання розстановки політичних сил унеможливлюється прийняття відповідних політичних рішень.