Політологія для політика і громадянина (стр. 74 из 82)

Проаналізувавши основні елементи стратегії виборчої кампанії у вітчизняній та зарубіжній політичній практиці, слід зазначити, що не в кожній кампанії є всі згадані елементи стратегії. І це зрозуміло, бо не в усіх умовах застосування тих чи інших засобів політичної боротьби є доцільним і ефективним. У кожному окремому випадку треба ретельно проаналізувати передвиборну ситуацію, перш як обирати єдино правильну стратегію, що веде до перемоги.

Якщо стратегія кампанії покликана дати відповідь на запитання “Що треба робити?”, то тактична частина

плану має дати відповідь на запитання “Як?” і “Коли?”.

Отже, тактика поведінки на виборах має ґрунтуватися на завданнях стратегії з урахуванням оцінки конкретної ситуації у виборчому окрузі.

Реалізація тактичних аспектів виборчої кампанії пов’язана із розв’язанням таких основних проблем:

□ добір і організація роботи “апаратної” частини команди;

□ побудова графіка роботи кандидата (виступи перед виборцями, записи промов на телебаченні та радіо, зустрічі з окремими впливовими людьми і т. ін.);

□ стеження за діями конкурентів і розроблення засобів і форм протидії;

□ підготовка та організація виступів кандидата в засобах масової інформації (тексти, зовнішність, форми подання матеріалів);

□ створення рекламної друкованої або відеопродукції на підтримку кандидата;

□ розв’язання проблем матеріально-фінансового та транспортного забезпечення кампанії;

□ налагодження контактів з громадськістю, суспільно- політичними структурами та впливовими людьми в окрузі і т. ін.

Порядок організації й проведення виборів не означає, що ці елементи мають реалізовуватися саме в тому порядку, який наведено вище. Ці питання мають вирішуватися одночасно; ними мусять займатися конкретні виконавці з команди кандидата.

Конкретні аспекти менеджменту виборчої кампанії вже непогано відпрацьовані, зокрема на вітчизняному політичному досвіді. Розглянемо деякі аспекти використання найсучасніших технологій політичної комунікації у політично та інформаційно розвинених країнах так званої традиційної демократії.

Кабельне телебачення. Як і в нашій країні, воно використовується переважно для транслювання розважальних програм. Кількість його абонентів невпинно зростає, і це призводить до того, що частина виборців залишається поза впливом політичної реклами, яка передається звичайними телемережами. Тому спілкування з виборцями розвивається такими шляхами.

1. Випуск спеціальних інформаційних програм, дайджестів про діяльність певного політика, які надсилаються (передаються) засобам масової інформації. Наприклад, до 50 % американських конгресменів (депутатів національного парламенту) випускають власні “Вашингтон рипорт”, що дає змогу парламентаріям перетворити політичне життя на постійну виборчу кампанію.

2. Організація постійних зв’язків з виборцями, яким пропонують узяти участь у телефонному, телевізійному або комп’ютерному опитуванні безпосередньо після проведення певних політичних акцій, трансльованих по телебаченню мітингів, з’їздів, слухань, дебатів і т. ін. Це дає змогу політикам оперативно перевіряти, наскільки їхні основні програмні принципи, настанови, стандарти поведінки відповідають переконанням і настроям більшості громадян.

3. Упровадження нових принципів роботи кабельного телебачення, таких як “доктрина чесності”, “правило рівного часу” і т. ін. Яскравий приклад — вибори до парламенту Росії 1993 р., коли численні блоки правлячої еліти Російської Федерації, маючи незаперечну перевагу в засобах масової інформації, воче- видь “передали куті меду” в рекламі представників єльцинської партії влади. Як наслідок — організатори виборів суттєво програли, оскільки не змогли (хоча б частково) переконати телеглядачів у справедливості розподілу ефірного часу, а читачів газет — у чесному розподілі газетної площі серед представників різних політичних угруповань. А якщо долучити до цього ще й закриття опозиційних до влади газет, стає зрозумілішим вибір російських громадян, яким набридло відчувати себе об’єктом відвертих маніпуляцій і перекручувань.

Дуже важливим засобом політичної комунікації поступово стають відеомагнітофони. Відеопродукція використовується насамперед з метою організації політичної пошти. Остання може бути як загальнорекламною (спрямованою на висвітлення діяльності, програми та особистості кандидата), так і персоналізованою (коли виборцям демонструється відеопослання популярних осіб: президента, губернатора, співака та ін., які закликають проголосувати за конкретного кандидата або партію). Крім того, відеомагнітофони використовуються для відеотренінгів власне кандидатів.

Зрозуміло, що в наших умовах кандидати в депутати можуть використати відеоапаратуру як методичний засіб, оскільки ві- деомагнітофони у нас ще не набули такого поширення, як на “загниваючому” Заході.

Бурхливий розвиток відеотехніки уможливлює під час великих виборчих кампаній випуск навіть щоденних “телегазет”. Звичайно, якщо кандидат має достатньо коштів для утримання власної знімальної групи, яка постійно супроводжує його під час проведення політичних акцій, монтує матеріал і оперативно передає його на телебачення.

Доволі поширеними є телеконференції, які дають змогу провести, скажімо, з’їзд або конференцію партії без збирання делегатів або активістів в одному місці. Так само можна організувати телевізійну зустріч кандидата зі своїми потенційними прихильниками або іншими політичними лідерами і поспілкуватися з ними в активному режимі, що дозволяє запитувати, пояснювати позиції, узгоджувати їх і т. ін.

Комп’ютеризація суспільства дає змогу використовувати обчислювальну техніку для розв’язання численних проблем, таких, скажімо, як:

□ ведення банків політичних даних;

□ планування виборчої кампанії;

□ ведення фінансових та інших розрахунків (як своїх, так і конкурентів);

□ моделювання можливих політичних ситуацій;

□ організація електронної пошти і т. ін.

Банки політичних даних можуть бути двох видів. У першому випадку вони містять тексти законів, проектів законів, програм, біографічні та інші довідкові дані, результати голосування та іншу необхідну інформацію.

У другому випадку йдеться насамперед про списки виборців. У політичній практиці країн Заходу, а подекуди і в країнах колишнього соцтабору, дедалі частіше вони оновлюються за допомогою ЕОМ. Кандидати створюють картотеки даних про виборців, які охороняються після патентування авторським правом. Внаслідок проведення цієї копіткої роботи кандидат (або партія) створює зареєстрований банк даних, в якому можна знайти не лише імена й адреси, а й вік, професію, національність, хобі тощо.

Маючи такий банк даних, можна направляти персоніфіковані послання виборцям на основі інформації про їхні специфічні запити й інтереси. Наприклад, можна підготувати кілька варіантів звернень і передвиборних листівок, які слід надсилати виборцям виходячи з їхнього соціально-професійного статусу.

Такі “особисті листи” найкраще друкувати за допомогою лазерних принтерів, які дають змогу виготовити упродовж години кілька десятків зразків передвиборної продукції. Лазерні засоби друку можна використовувати й для виготовлення наближених до реальних копій виборчих бюлетенів із зразками- рекомендаціями на кшталт: викресліть Петренка або члена КПУ (НРУ) тощо.

Системи політичного комп’ютерного програмування, крім зазначеного вище, дають змогу редагувати комюніке, заяви для преси, тексти промов тощо, готувати й проводити опитування громадської думки, створювати цільові політичні портрети окремих груп виборців (на основі результатів попередніх виборів і досліджень громадської думки) і т. ін.

До речі, під час проведення соціологічних досліджень активно використовуються технічні системи автоматичного набирання номерів абонентів. Але такі системи можуть використовуватися й більш оригінально. Якщо записати на плівку звернення кандидата або його прихильників до виборців, а потім транслювати його по черзі власникам телефонів, то за певних умов такий спосіб політичної реклами може принести позитивні результати.

Зрозуміло, що це далеко не повний список технологій, які можуть бути корисні під час проведення виборчої кампанії, але він дае уявлення про тенденції та напрями розвитку політичної комунікації. І хоча нам цей етап поки що видається доволі екзотичним, а рівень інформаційного забезпечення політичних кампаній у розвинених країнах — недосяжним, принаймні деякі аспекти наведених технологій політичної комунікації можна використати і в наших умовах.

Однак не варто забувати, що в кожній справі можуть бути як позитивні, так і негативні аспекти.

Використання нових технологій у сфері політичної комунікації, безумовно, допомагає кандидатам ефективніше планувати свою виборчу кампанію, сприяє роботі над іміджем, підвищує рівень культури проведення виборів і політичної культури суспільства загалом і т. ін. До політичної сфери залучаються професіонали високого рівня в галузі інформаційних технологій, політології, політичної психології та соціології, соціального менеджменту. Водночас у впровадженні нових інформаційних технологій у політичну сферу є й певні обмеження.

Передусім слід сказати про високу вартість відеотехніки, комп’ютерів, електронної пошти тощо. Орієнтація на ці технології в суспільстві, де більшість населення живе за межею бідності, навряд чи сприятиме перемозі на виборах. У скрутних економічних умовах не кожна родина може передплатити газети. Крім того, існують й обмеження політичного, культурного, законодавчого, зрештою, психологічного плану. Наприклад, використання системи автоматичного набирання номерів абонентів у поєднанні з “політичним автодовідником” може викликати у громадян негативну реакцію, оскільки вони більше звикли до спілкування (навіть і по телефону) “живцем”.