Політологія для політика і громадянина (стр. 78 из 82)

Секретар організовує практичну діяльність щодо втілення в життя стратегічної лінії команди, примушує інших членів команди дотримувати дисципліни у виконанні визначених планів, об’єднує всі ідеї й думки в один закінчений проект і домагається його реалізації.

Генератор ідей, маючи найвищий рівень інтелекту і найрозвиненішу фантазію, є постачальником оригінальних ідей, пропозицій, проектів рішень.

Аналітик оцінює альтернативи, об’єктивно й неупереджено аналізує проекти рішень, які висунуто для обговорення.

Організатор раціоналізує виконавчий процес, доводить його до логічного завершення — практичної реалізації ухваленого рішення. Почасти він поділяє із секретарем контрольні функції.

Інформатор є розвідником, постачальником інформації: повідомлень, нових ідей, цікавих фактів і т. ін. завдяки високим комунікативним здібностям і великій кількості міжособистіс- них контактів.

Психолог як найчутливіший член колективу гармонізує між- особистісні стосунки, цементує команду на емоційній основі, вгамовує пристрасті та підтримує ініціативу.

Кожен із членів правлячої команди має не лише свої генетично притаманні психологічні характеристики, а й соціально-психологічні, позитивні та негативні риси, які зумовлені обраними ними соціальними ролями в команді.

Скажімо, голова може сприйматися негативно через жорсткість (надмірну чи недостатню), невміння розподілити обов’язки і т. ін. Секретар інколи буває нудний і дуже настирливий, а може втратити перспективу і “потонути” в деталях. Генератор ідей може бути неуважний, його часто-густо “заносить” у такі теоретичні хащі, з яких нелегко вибратись, аналітик може нетактовно оцінити вистраждані пропозиції інших. Організатор буває надміру впертим і недостатньо гнучким, інформатор — непостійним і недостатньо організованим, а психолог — не таким працьовитим, як це може видаватися на перший погляд.

Цих проблем можна уникнути, якщо знати й аналізувати сильні та слабкі сторони кожного члена правлячого кабінету з урахуванням обраних ними соціопсихологічних ролей, оптимально використовувати їхній потенціал, аби досягти кінцевого результату — ефективної роботи та адекватних урядових рішень.

Зрозуміло, що такий розподіл ролей доволі умовний, у реальних колективах часто окремі особи поєднують у собі рольові функції в найрізноманітніших їх співвідношеннях. Єдине зауваження — голів і генераторів ідей не повинно бути багато, оскільки це може призвести до безплідних дискусій і розколу.

Демократичне суспільство передбачає зростання ролі й впливу масової свідомості на поведінку та ухвали центрів прийняття рішень (президента, уряду, парламенту, суду тощо). А масова свідомість членів суспільства, у свою чергу, формується під впливом інформації, що надходить від урядових структур про їхню діяльність, прийняті ними політичні та інші рішення, ефективність та оп-

тимальну виваженість цих рішень, результативність дій уряду і т. ін.

Інакше кажучи, обираючи на основі демократичних процедур легітимні владні структури, громадяни мають повне право отримувати інформацію про діяльність своїх обранців, яким вони передовірили владу (єдиним джерелом влади в демократичному суспільстві є саме народ). А тому, враховуючи, що термін діяльності адміністрації й парламенту не такий вже й тривалий, вони мають активно займатися проблемами власного іміджу, оскільки на наступних виборах перед ними знову постане питання переконувати громадян у тому, що саме ці люди є найбільш достойними управляти державою.

У цьому аспекті важливим є все, про що тим чи іншим способом дізнається громадськість: прес-конференції глави Адміністрації, брифінги його прес-секретаря, заходи за участю першої особи, перелік людей, яких вона приймає, виступи у традиційних та аудіовізуальних мас-медіа і т. ін.

У кожній адміністрації зв’язки з громадськістю (переважно через засоби масової інформації) покладено на відповідні служби. Як правило, це пресові служби. Однак історія має чимало прикладів, коли за інформаційну політику адміністрації відповідали структури, які виконували функції, ширші за чисто “прес- службівські”. Наприклад, в адміністрації президента США Р. Рейгана цими питаннями займався керівник інформаційної служби Білого дому, який контролював діяльність прес-служби, а також служб зв’язків із громадськістю (вітчизняний аналог — служба внутрішньої політики), спічрайтерів (тих, хто писав промови) і телевізійної служби.

Успішний досвід двох термінів президентства Р. Рейгана може переконати: єдина інформаційна політика в цьому аспекті дає позитивні результати. Використання політико-технологіч- них прийомів дозування інформації є дійовим і ефективним шляхом управління складними процесами формування та еволюції політичного іміджу особистості, державної або суспільної інституції і т. ін.

Найпотужнішою інформаційною зброєю адміністрації є робочий план такої помітної політичної фігури, як президент. Його постать уже сама по собі є новиною. Але календар зустрі- чей бажано складати таким чином, щоб у ньому була принаймні одна подія, яка, за розрахунками, могла б домінувати в новинах дня.

Якщо головною подією має бути заява президента, то в ідеалі вона має тривати щонайбільше 30-40 секунд. Лише за такої умови вона має чудові шанси вийти в ефір без редакторських купюр.

Іще один технічний прийом — фотоекспромт — надання журналістам можливості сфотографувати президента в його кабінеті або резиденції разом з відомими гостями. І хоча ті, хто робить ці фотографії або кіновідеознімання, називають цю роботу “почесною вартою біля тіла”, вона належним чином оцінюється редакторами мас-медіа під час підготовки вечірніх новин (особливо коли жодної інформації з президентської адміністрації за день не було і вибирати, власне кажучи, ні з чого).

Адміністрація президента Р. Рейгана запровадила ще один варіант маніпуляційної техніки, побудованої на тонких психологічних нюансах. У той час, коли президент прямував до свого вертольота або виходив з нього, біля Білого дому розігрувалася ціла вистава. Охорона не підпускала репортерів близько до маршруту пересування президента. Двигуни вертольота навмисно не вимикали. І коли Р. Рейган проходив повз журналістів, ті намагалися перекричати турбіни і запитати його про події, які їх цікавили. Але президент лише чарівно посміхався й махав рукою, не відповідаючи або кидаючи коротенькі репліки.

Як наслідок, у вечірніх новинах громадяни бачили президента, що лагідно посміхався, на якого нападала юрба “агресивних” і “невихованих” репортерів.

Окрім першої особи, потрібно активно використовувати й “почет”, який, як відомо, “грає короля”. Майже всі адміністрації використовують виступи членів своєї команди на підтримку лінії свого патрона. Але тут дуже важливо дотримувати таких правил:

□ виступи або інтерв’ю членів кабінету мають бути скоординовані пресовою службою в часі й за тематикою, погоджені в руслі єдиної стратегічної лінії;

□ представник адміністрації повинен з’являтися на екрані один, а не в контексті дискусії або суперечки;

□ членові кабінету треба надавати слово після всіх критичних виступів на адресу адміністрації (останнє слово запам’ятовується краще) і т. ін.

Іще один аспект роботи пресової служби — підготовка власних прес-релізів та аудіо-відеоматеріалів з хроніки адміністрації, які можна безпосередньо передавати без участі в цих заходах журналістів. Якщо є технічні можливості передавати такі матеріали в газети і на телерадіостанції (особливо провінційні), це значно підсилить могутність пропагандистської кампанії і дасть змогу уникнути (хоча й не повністю) небажаного “суб’єктивізму” незалежних від адміністрації журналістів.

Зрозуміло, це лише деякі організаційно-технічні аспекти маніпулювання роботою мас-медіа з висвітлення діяльності адміністрації. Звичайний арсенал засобів значно ширший, але й наведені приклади дають уявлення про важливість і складність роботи з “паблік рилейшнз”, в якій ключовою є постать прес-сек- ретаря.

Досвід показує, що залежно від стосунків прес-секретаря із своїм патроном перший може грати різні за рівнем самостійності ролі. Якщо він досить близький до президента (губернатора, мера та ін.), то має відповідні повноваження й інтерпретувати дії президента для журналістів. У противному разі прес- секретар перетворюється на бліде дзеркальне відображення феєрверків ідей та вчинків, задуманих і організованих іншими людьми.

Узагалі посада прес-секретаря є однією з найнебезпечніших з погляду політичного самозбереження, оскільки ця людина перебуває на перетині силових та інформаційних полів президента, його апарату і журналістського корпусу.

З одного боку, він може викликати невдоволення президента “занадто вільним тлумаченням” його позицій, з другого — може спрацювати заздрість колег-чиновників, які, можливо, не так часто бувають у президента, а отже, мають менший вплив на нього. І ці суто внутрішні відносини всередині апарату розширюються з огляду на щоденну дуель із журналістами, яким потрібні “смажені” факти.

Робота прес-секретаря потребує не лише широких знань майже з усіх питань внутрішньої та зовнішньої політики, а й чималої артистичної підготовки, відчуття міри й рівня своєї компетентності. Скажімо, якщо прес-секретар згодиться вдовольнити інформаційну спрагу репортера або оглядача і надасть йому інтерпретацію якоїсь події, він ризикує виявити свою некомпетентність у цьому питанні. Якщо ж він звернеться до колег з апарату адміністрації з проханням поінформувати з особливо секретного питання, йому просто не завжди нададуть таку інформацію.