Що ж залишив у спадщину халіфат для політико-правової думки?
Джерелом влади халіфа було:
1) обрання народом;
2) заповітне розпорядження халіфа.
З часом другий спосіб став домінувати і влада передавалася іншому члену сім’ї халіфа або представникові роду Мухаммеда, який не мав фізичних вад і досяг повноліття.
Другою особою в країні був візир, який міг або самостійно керувати державою від імені халіфа, або лише виконувати його накази (залежно від волі монарха).
Впливовими особами були наглядач за чиновниками, керівник поліції, командир охоронців і завідувач пошти (розвідки).
Усі державні справи записувалися в чотири книги, що їх вели особливі канцелярії (дивани): військових справ, внутрішніх справ, фінансів, списків чиновників халіфа.
Мусульманське право має два головні джерела: закон (шар) і звичай (азат). Закон (шаріат) складається з Корану (основного закону), Суни (дій і слів пророка) і фетви (рішень законознавців).
Але повернемося до бурхливої та динамічної історії мусульманського державотворення.
На початку XI ст. Іран, Ірак і значна частина відвойованої у Візантії Малої Азії захоплюють напівкочові племена огузів- туркменів під проводом сельджуків. Прийнявши іслам, вони панують тут понад 100 років. Проте під ударами хрестоносців із заходу та монголів зі сходу сельджуцька держава розпадається. Тоді ж припиняє існування й халіфат Аббасидів. У регіоні домінують монгольські ільхани.
На початку XIV ст. у західній частині Малої Азії значно посилилася невелика тюркська держава бея Османа. Невдовзі, створивши регулярну армію з яничарів, турки знищили Візантію. У XVI ст., об’єднавши під своєю владою більшість мусульманських країн і народів, турецький султан став фактично повелителем правовірних, спадкоємцем верховної влади арабських халіфів. Проте претендувати на релігійну владу в усьому мусульманському світі він не міг, оскільки в цей самий час існували сефевидський Іран (шиїти) та далека Індія.
Підбиваючи підсумки, зазначимо, що іслам не створив єдиної богословської концепції. Не минуло й трьох десятиліть після смерті Мухаммеда, як мусульманська громада розкололась на три нерівні частини: сунізм, шиїзм і хариджизм. Головна причина цього розколу — різні уявлення про природу верховної влади, що згодом дали життя самостійним політичним доктринам.
Сунізм (від араб. буквально — звичай) дає доволі помірковану, певною мірою раціоналізовану концепцію влади халіфа.
Вища влада здійснюється громадою від імені Аллаха. Громада обирає правителя, не передаючи своїх прав, а лише довіряючи йому функції керівництва. Вона може ухвалити свої рішення лише тоді, коли модель поведінки не виписана Кораном і Суною. Халіф також пов’язаний волею Аллаха, і громада зобов’язана підкорятися йому тією мірою, якою халіф виконує Коран і Суну.
Отже, влада халіфа не є абсолютною й божественною, хоча має релігійний характер.
Сунізм поділяється на чотири релігійно-правові школи (маз- хаби), які рівні між собою. Мусульмани можуть вільно обрати й навіть змінити кожну з них.
Шиїзм (від араб. ші’а Алі — партія Алі) тлумачить владу як божественну, передану Аллахом не громаді, а імаму. Останній підкоряється лише Аллаху і мусульманському праву.
Культ імама полягає в прийнятті його як нового пророка- месії, спасителя. Екстатична віра в імама абсолютизує ідеї теократії, сприяє фанатизму та релігійній нетерпимості.
Шиїзм ніколи не мав і не має більш-менш однорідного релігійного вчення. Він поділяється на кілька груп: імамітську, ісмаїлітську і зейдитську.
Хариджизм (від араб. харидж — повстанець) виник у середині VII ст. Відповідно до цього вчення наступник пророка — халіф — має обиратися громадою мусульман шляхом виборів. У противному разі його можна зняти та навіть вбити. Халіфом — імамом — може бути будь-який член громади, котрий знає догмати ісламу. Представники цієї течії вважають, що однієї лише віри замало, треба діяти та захищати свою спільноту всіма способами — аж до збройної боротьби.
Наостанку зазначимо, що з огляду на велику чисельність мусульман у світі (935 млн осіб) ісламська політична думка заслуговує на особливу увагу й вивчення, тим більше, що в таких державах, як Саудівська Аравія, Бруней, Кувейт, Марокко, Об’єднані Арабські Емірати, духовним главою мусульман є державний правитель, а в Ірані, Афганістані, Пакистані іслам є надзвичайно активним чинником впливу на політику цих держав.
Починаючи з XIV ст. в Італії та з XV ст. в інших країнах Західної Європи відбуваються соціально-економічні зміни, що знаменують початок нової історичної епохи — Відродження.
Європа заново відкриває для себе античну спадщину, починає ставити під сумнів доцільність католицької монополії на душі та пояснення світобудови, висуває концепції, що базуються на природному характері людини, її земних потребах та інтересах.
Зміцнюються й об’єднуються національні держави (Англія, Франція, Іспанія) на засадах королівського абсолютизму. Священна Римська імперія і папство втрачають надію на світове панування. Зокрема, папський престол створює собі маленьку державу (Ватикан), де має водночас і світську владу, яка захищає папство від посягань королів.
Виникнення в надрах феодального суспільства бюргерства (купців, банкірів, підприємців, ремісників) сприяло оформленню його політичної парадигми. Її виразником став ректор Паризького університету Марсилій Майєрардіні, більш відомий під прізвиськом Падуанський (1275-1343), який у праці “Захисник миру” (1324 р.) захищав сміливу на той час тезу, що джерелом влади є народ. Але, звичайно, не весь народ, а лише “найкраща” його частина. Одним із перших він чітко розмежував законодавчу та виконавчу гілки влади.
Марсилій Падуанський звинуватив церкву в усіх бідах, зазначивши, що їх можна надалі уникнути, якщо вона опікуватиметься виключно духовними справами і підкорятиметься світській владі.
На його думку, закони, як і держава, мають бути вищими за монарха та уряд. Виконання законів є обов’язковим не лише для народу, а й для тих, хто пише ці закони [62].
Загалом систему ідей мислителів Відродження щодо держави, суспільства й особистості можна визначити як громадянську концепцію політики.
Одним із видатних представників цієї концепції є Нікколо Макіавеллі (1469-1527), уродженець Флоренції — одного з найбільш багатих і культурних міст Італії [123].
Н. Макіавеллі був свідком бурхливої історії свого колоритного міста.
Наприкінці XIV ст. у ньому встановлюється безконтрольна влада купецького роду Медичі (синьйорія), яка змінюється республікою, що надавала перевагу середньому класу.
Керівником республіки стає домініканський монах Савонарола, який боротьбу із всевладдям Медичі поєднував із закликами до аскетизму та покаяння напередодні страшного суду. Але християнський фанатизм невдовзі згасає, Савонаролу 1498 р. спалюють як єретика, а у Флоренції встановлюється світська республіка.
Саме в цей час Н. Макіавеллі розпочинає кар’єру чиновника — секретаря комісії Ради Десяти. Ця посада не була значною, але давала змогу бути обізнаним у справах державного управління.
1512 р. була відновлена тиранія Медичі. Н. Макіавеллі потрапляє до в’язниці, його піддають тортурам, згодом звільняють і відправляють у заслання за межі міста. Там він пише праці, які зробили його знаменитим: “Державець”, “Роздуми про першу декаду Тіта Лівія”, “Історія Флоренції”, “Про військове мистецтво”.
Н. Макіавеллі мріє про повернення до політичного життя, надсилає свій шедевр “Державець” тодішньому правителю Флоренції Лоренцо Медичі, але марно...
Держава для нього — найвище породження людського розуму, яке має приборкувати егоїзм людини, уособлений у самозбереженні й особистому інтересі, задля встановлення загального порядку.
Прогресивний (на той час) характер методології Н. Макіа- веллі, якого можна вважати одним із засновників суто світської політичної теорії, полягав у твердженні, що в основу політичної поведінки покладено не християнську мораль, а вигоду й силу.
Релігія для нього не є вищим знанням і авторитетом. Він певний того, що “релігія і бог були придумані мудрими людьми для того, аби переконати народ у корисності встановленого устрою. Важливо, як її використовують: для виховання рабської покірності чи високих громадянських якостей” [123].
На відміну від католицьких постулатів про державу та владу як божественні інститути він розглядав державу як політичний стан розвитку суспільства: відносини правителів і підданих, певним чином організовану політичну владу, закони і т. ін.
Та й політику взагалі як самостійну сферу суспільства вперше виокремив саме він.
До речі, на відміну від легістів Н. Макіавеллі вважав, що народ має бути незалежним, сильним, міцним духом. Саме тоді, на його думку, він здатний добре воювати. Тож твердження про його “батьківство” щодо ідеології політичного цинізму навряд чи є однозначним [137].
На думку Н. Макіавеллі, нова державність має пройти два щаблі: монархічна, одноосібна диктатура та республіка. Він надає перевагу республіці, але вважає, що монархія придатніша для запровадження нових порядків, законів та інститутів.
Проте прославили Н. Макіавеллі не його погляди на походження та форми держави й навіть не те, що він перший використав термін “держава” (від іт. stato) для визначення політично організованого суспільства. Світову славу він здобув як той, хто вперше поставив питання про співвідношення політики й моралі. Формула “мета виправдовує засоби” отримала назву макіавеллізму і стала символом аморальності.
Насамкінець варто відзначити заслуги Н. Макіавеллі, який слідом за Арістотелем може вважатися одним із засновників політичної науки.