Смекни!
smekni.com

Шлюб (стр. 3 из 4)

Громадянин України, що проживає поза межами України, має право розірвати шлюб з одним з подружжя, який проживає поза межами України, незалежно від його громадянства в судах України. У тих випадках, коли за законодавством України допускається розірвання шлюбу в органах запису актів громадського стану, шлюб може бути розірванний в консульських установах України.

Справи про розірвання шлюбу за заявами громадян України, які проживають поза межами України, можуть розглядатися в судах України за дорученням Верховного Суду України.


¹ Кодекс про шлюб та сім'ю Україна. Міністерство Юстиції України. — К., 1996 р. — Ст.40.

На мій погляд, причиною закріплення цих положень у законодавстві є те, що Україна — багатонаціональна держава, на території якої проживають багато іноземних громадян, які тісно асимілюють з українським народом.

IV.Наслідки розірвання шлюбу.

1. Доля невповнолітніх дітей та непрацездатних батьків.

Розлучення тягне за собою наслідки, яким норми про розірвання шлюбу надають важливого значення.

Одним з найважливіших питань шлюбнорозлучного процесу є питання про долю неповнолітніх дітей. Ні одна справа про розірвання шлюбу в суді між членами подружжя, які мають неповнолітніх дітей, не може бути розглянуто без того, щоб суд не вияснив питання про долю дітей.

Перш за все суд повинен визначити, з ким залишаються неповнолітні діти. Згідно зі ст.69 КпШС України суд виходить з інтересів дітей і умов їх нормального розвитку та виховання. При цьому, якщо дитина досягла десяти років, суд повинен з'ясувати у неї, при кому з батьків вона бажає залишитися. Висловлене дитиною бажання не є обов'язковим для суду, якщо суд визначає, що залишиння дитини при тому з батьків, на якого вона вказує, не відповідає її інтересам.

Якщо суд визнає, що батьки не можуть забезпечити належного виховання дитини, він постановляє рішення про передачу дитини на опікування органів опіки і піклування. Такі випадки останнім часом частішають: суд застосовує ці міри, як правило, тоді, коли члени подружжя, які розлучаються, вели аморальний спосіб життя, не займались вихованням дітей, а тому залишення неповнолітніх при одному з батьків несумісне з інтересами дітей.

При розгляді спорів про дітей у суді наявність письмового висновку органів опіки і піклування про те, з ким зі сторін повинна бути дитина, а також участь представника органів опіки і піклування та прокурора в судовому засіданні є обов'язковим.

При розірванні шлюбу вирішується питання про утримання дітей. Згідно зі ст.80 КпШС України батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей стягуються з них в судовому порядку.

Ст.82 КпШС встановлює розмір аліментів, що стягуються з батьків на неповнолітніх дітей: на одну дитину — чверть; на двох дітей — третину; на трьох і більше дітей — половину заробітку (доходу) батьків, але не менше 1/2 неоподаткованого мінімуму доходів громадян на кожну дитину.

Розмір цих часток і мінімальний розмір аліментів може бути зменшено судом, якщо у того з батьків, який зобов'язаний платити аліменти, є інші неповнолітні діти, які при стягненні аліментів у встановленному ст.82 розмірі виявилися б менш забезпеченими матеріально, ніж діти, які одержують аліменти, а також у випадках, коли той з батьків, з якого стягуються аліменти, є інвалідом першої чи другої групи, або коли діти працюють і мають достатній заробіток, або з інших поважних причин.

Суд вправі зменшити розмір аліментів або звільнити від їх сплати, якщо діти перебувають на повному утриманні держави або громадської організації.

Ст.89 КпШС України закріплює розмір аліментів на непрацездатних повнолітніх дітей. При стягненні аліментів на непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги, розмір аліментів визначається у частковому відношенні до заробітку (доходу), виходячи з матеріального і сімейного становища особи, з якої стягуються аліменти, і особи, що одержує їх.

Розмір не може перевищувати на одну дитину — чверті, на двох дітей — третини, на трьох і більше дітей — половини заробітку (доходу) батьків і не може бути меншим 1/2 неоподаткованого мінімуму доходу громадян на кожну дитину.

Якщо члени подружжя, які розлучаються, питання про утримання дітей вирішили добровільно і у втручанні суду не має потреби, суд вирішенням питання про стягнення аліментів не займається. Однак тут, виходячи з турботи про охорону інтересів дитини, суд зобов'язаний перевірити законність умов, на котрих члени подружжя узгодили свою участь в матеріальному забезпеченні неповнолітніх дітей.

При розгляді справи про розлучення суд повинен вияснити питання про матеріальне забезпечення недієздатного члена подружжя.

Ст.32 КпШС України вміщує такі норми: "Подружжя повинно матеріально підтримувати один одного. В разі відмови в такій підтримці той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, а також дружина в період вагітності і протягом трьох років після народження дитини мають право по суду одержувати утримання (аліменти) від другого з подружжя, якщо останній спроможний його надати…". В цій же частині даної статі встановлено, що це право зберігається і після розірвання шлюбу.

Один з розведеного подружжя, який потребує матеріальної допомоги, також має право на утримання, якщо він став непрацездатним протягом одного року після розірвання шлюбу. Якщо подружжя перебувало довгий час у шлюбних відносинах, суд вправі стягнути аліменти на користь одного з розведеного подружжя і в тому разі, коли він досяг пенсійного віку не пізніше п'яти років з моменту розірвання шлюбу.

Існують випадки, коли суд може звільнити одного з подружжя від обов'язку утримувати другого, який є непрацездатний і потребує матеріальної допомоги, або обмежити цей обов'язок строком. Вони закріплюються ст.35 КпШС України:

1) нетривале перебування подружжя у шлюбних відносинах;

2) негідна поведінка у шлюбних відносинах того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги;

3) якщо непрацездатність того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, стала наслідком зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами чи вчинення ним злочину.

Викладені питання відносяться до тих, вирішення котрих у відповідності з діючим законодавством є обов'язковим для суду в шлюбнорозлучному процесі.

2. Майнові відносини.

Одним з цікавих питань, які виникають при розірванні шлюбу є майнові спори. Найчастіше між членами подружжя не досягається згода про поділ майна, тому в КпШС України виводиться місце нормам, які регулюють ці питання.

За проханням членів подружжя або одного з них суд зобов'язаний при винесенні рішення про розірвання шлюбу превести розділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя. Спільною сумісною власністю є те все майно, що було нажито подружжям за час шлюбу.

Поділ спільного майна подружжя відбувається у відповідності до ст.29: суд, за позовом, коли не досягнуто згоди, може постановити рішення про поділ майна в натурі, якщо це неможливо без шкоди для його господарського призначення і про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки з кожного подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позивної давності.

В разі поділу майна, згідно з ст.28, частки кожного з членів подружжя визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від принципу рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Суд може визначити майно, нажите кожним їз подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

При поділі майна подружжя не враховується роздільне майно подружжя. Майно, яке належало кожному з подружжя, а також одержане під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші.

Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або умовних затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (ст.25 КпШС).

Речі професійних занять кожного з подружжя (музичні інструменти, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу, є спільною сумісною власністю подружжя.

У разі поділу спільного сумісного майна суд може присудити ці речі одному з подружжя, в користуванні якого вони були, з покладанням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми (ст.26 КпШС).

При розірванні шлюбу майнові та інші спори вирішуються судом на підставі чинного законодавства з урахуванням умов шлюбного контракту, якщо такий є.

Шлюбний контракт — це угода, яка укладається членами подружжя, в якій передбачаються майнові права і обов'язки подружжя, зокрема, питання, пов'язані з правом власності на рухоме та нерухоме майно, яке придбане до шлюбу, так і під час шлюбу, та майно одержане в дар чи успадковане одним з подружжя.