Виникнення фотографії (стр. 2 из 3)

Перші фотоапарати являли собою вдосконалені камери-секури. У відкритому з однієї сторони ящику рухався взад і вперед інший ящик,

який можна було втримувати в певному положенні за допомогою гвинтика. На передній стінці цього ящика перебувала лінза або предметне скло, а на задній стороні - матове скло. Незабаром Шарль Шевальє став вживати замість однієї лінзи дві, сконструювавши в такий спосіб перший об'єктив. Промені від зовнішнього предмета, пройшовши через об'єктив, зупинялися на матовому склі й при належній відстані останнього від предмета на ньому залишалося його виразне зображення. Більшої або меншої виразності зображення домагалися відсуненням або наближенням внутрішнього ящика й перестановкою об'єктива. Коли потрібна чіткість досягалася, на місце матового скла поміщалася касета таким чином, щоб при вставлянні у фотоапарат поверхні пластинки перебувала саме в тім місці, що займало матове скло в той момент, коли зображення предмета було на ньому найбільш чітким. Потім виймали передню кришку касети й починали зйомку. Перші сеанси були так стомлюючі, умови так погані, пластинки реагували так повільно, що коштувало великих зусиль знайти людей, згодних зніматися. Доводилося сидіти 20 хвилин нерухомо під палючими променями сонця, щоб одержати вдалий за тодішніми мірками портрет. Зображення очей на перших портретах вдавалися з великими зусиллями, тому на ранніх дагеротипах ми бачимо людей із закритими очами.

По закінченні зйомки касету закривали й відправлялися в темну кімнату. Тут при світлі свічки пластинку виймали. На ній можна було помітити ледь помітне зображення предмета. Щоб воно зробилося чітким і ясним, його необхідно було виявити. В дерев'яний ящик з мідним дном виливали небагато ртуті й поміщали в нього пластинку зображенням донизу. Щоб прискорити процес, унизу поміщали палаючу спиртову лампу. Ртуть починала інтенсивно випаровуватися й проявляла зображення. Дагеротипіст спостерігав за цим процесом збоку через спеціальне віконечко. Після того як зображення проявлялося досить чітко, пластинку виймали. Там, де світло подіяло найбільш сильніше, сполука йоду зі сріблом слабшало найбільше, і тому ртуть проступала тут дрібними крапельками, які утворювали білу поверхню. У півтонах для ртуті існувало більше перешкод, а в темних місцях ртуть зовсім не могла пристати на шар, що не розклався, йодистого срібла. Тому півтіні виходили більш-менш сіруватими, а чисте срібло здавалося зовсім чорним.

Для видалення залишків йодистого срібла, що не прореагував, пластинку треба міцно закріпити. Для цього її поміщали в розчин сірчано-кислого натру. Нарешті, пластинку промивали у воді й сушили. У результаті всіх цих маніпуляцій отримували на пластинці вражаюче чітке зображення, у якому кожна деталь передавалася з разючою виразністю. Але для того, щоб зображення зберігалося довше, його треба було зміцнити. Для цього пластинку обливали слабким розчином хлористого золота й кип'ятили в спиртовому полум'ї. При цій реакції хлор хлористого золота з'єднувався зі сріблом, а золото виділялося в вигляді металу й покривало зображення найтоншою запобіжною плівкою. Ця операція також усувала неприємну дзеркальність срібла.

Так з'являється перед нами фотографія в перші роки свого існування. З нашого короткого опису видно, що це було не тільки стомлююче, але й досить шкідливе для здоров'я заняття. Проте, у фотографії відразу виявилось багато гарячих шанувальників й ентузіастів. Вони готові були годинами вдихати пари йоду або ртуті, із захопленням спостерігаючи за тим, як на пластинках таємничим образом проявляється зображення. Саме їм це мистецтво зобов’язане своїм стрімким удосконаленням.

Насамперед, відновилися досліди з папером, просоченим світлочутливою сполукою - її стали називати фотопапером. Ці досліди ще на початку сторіччя проводив Веджвуд. У тому ж 1839 році Фока Тальбот установив, що якщо фотопапір, що навіть нетривалий час піддавався дії світла, обробити галусовою кислотою, то зображення проявляється дуже швидко. Точно так само, як ртуть викликає зображення на срібній поверхні, галу-сова кислота викликала його на папері. У наступному році професор Годдард із Лондона виявив, що при заміні йодистого срібла на бромисте, чутливість фотографії зростає в кілька десятків разів. Завдяки цьому час, необхідний для зйомки предмета, зменшився відразу з 20 хвилин до 20секунд. Тоді ж Клоде помітив, що бром значно збільшує чутливість йодованих срібних пластинок, так що декількох секунд було досить, для одержання зображення. Після цих відкриттів став можливим розвиток фотографії в сучасному змісті цього слова.

У фотографії срібло, з'єднане з йодом, хлором і бромом, грало головну роль в одержанні зображення. Під дією світла сполуки розпадалися й срібло звільнялося у вигляді дрібних часточок, утворюючи речовину, що малює точно так само, як у дагеротипії ртуть. Всі проходячі при фотографуванні хімічні реакції можна продемонструвати декількома простими дослідами. Якщо в пробірку з розчином повареної солі влити трохи краплі азотнокислого срібла, то в результаті реакції двох цих речовин утвориться білий молочний осад хлористого срібла. На сонячному світлі цей осад за короткий час втрачає своє біле світло й стає спочатку фіолетовим, потім сірим і нарешті - чорним. Справа в тому, що під дією світла хлористе срібло розпадається, і при цьому виділяється металічне срібло. Однак цю зміну перетерплюють тільки ті шари, які знаходяться ближче до світла. Якщо додати до розчину кілька крапель сірчано-кислого натру, більша частина хлористого срібла поступово розчиниться. Нерозчиненими залишаться тільки лусочки світла, що виділилося під дією металевого срібла. У цих реакціях представлений весь хід операцій у фотографії.

Щоб приготувати фотопапір, брали гарний білий аркуш паперу для письма й змочували її в 10%-ному розчині повареної солі, сушили й настилали на поверхню розчин азотнокислого срібла. У результаті на папері утворювався світлочутливий шар хлористого срібла. Готовий аркуш поміщали у світлонепроникну касету, і зйомка проходила так само, як описано вище. При цьому після проявлення на папері виходило видиме зображення предмета, але не пряме, а зворотне, тобто найясніші місця виходили на ній самими темними, а сам темні - залишалися світлими. Це відбувалося тому, що всюди, де фотошар піддався інтенсивній дії світла, звільнялася найбільша кількість металевого срібла чорних кольорів. Навпаки, там, де дія світла бути незначною, зберігалося хлористе срібло білих кольорів. Це зображення закріплювали, промиваючи аркуш у розчині сірчано-кислого натру. Але, мабуть, що користуватися такою фотографією, що давала зовсім зворотне зображення світла й тіні, було незручно. Її використали для одержання позитивних відбитків. Для цього її клали в темряві на чутливий аркуш фотопаперу в копіювальну рамку, закривали скляною пластиною й піддавали дії світла. Останній проникав крізь покладене зверху негативне зображення. Найлегше він проходив крізь зовсім світлі місця, слабкіше - крізь напівтони і майже зовсім не проникав крізь тіні. Тому на нижньому аркуші чутливого паперу виходило необхідне зображення, яке після достатньої дії світла, виймали й зміцнювали.

Однак для всіх цих операцій папір виявляється не досить підходящим матеріалом, тому що має грубу будову й перешкоджає проходженню світла. Чисте скло по своїй прозорості представляло б найкращий матеріал, але воно було не в змозі усмоктувати хімічні речовини, тому перетворити його у світлочутливу пластинку було не так легко, як папір. Вихід із цього утруднення був знайдений досить швидко - скляну пластинку стали покривати прозорою тонкою клейкою плівкою, здатною втримувати світлочутливий шар. Спочатку для цього користувалися яєчними білками, а потім колодієм. Останній спосіб був відкритий в 1851 році Скотом Арчером.

Фотографічний коллодій складався з розчину гримучого хлопчатого паперу в ефірі зі спиртом й являв собою безбарвну слизувату рідину, що у тонких шарах швидко сохнула, залишаючи прозору плівку. Для одержання скляної фотопластинки в розчин коллодію додавали йодистий кадмій. Після цього брали чисту скляну пластинку й наливали на неї достатню кількість коллодію. Коли коллодій підсихав до густої маси, пластинку занурювали в розчин азотнокислого срібла, насичений йодистим сріблом. При цій реакції йод і бром з'єднувалися зі сріблом, утворюючи йодисте й бромисте срібло, що осаджувалося в шар коллодію. Навпаки, азотна кислота, що вивільнилася зі срібної солі, з'єднувалася з кадмієм. Таким чином, пластинка покривалася світлочутливим шаром і була готова для зйомки. Для прояву зображення її обробляли розчином пірогалусової кислоти або розчином залізного купоросу (вода + залізний купорос + оцтова кислота +спирт). Оцтова кислота трохи сповільнювала реакцію, щоб прояв не йшов занадто швидко. Закріплення відбувалося, як і раніше, розчином сірчано-кислого натру. Для копіювання й одержання остаточного зображення служив уже фотопапір, покритий хлористим сріблом. Фотографування на коллодії поклало початок сучасної фотографії; із цього часу стало можливим легко й швидко одержувати гарні, виразні знімки.

Сама фотографія від аналогової стала цифровою. Якщо колись, в радянські часи були чорно-білі фотографії, то за кордоном можна було отримати кольоровий екземпляр, але і чорно-білі, і кольорові фото проявляли лише з чорно-білих або кольорових плівок.

На даний час фотографію, як чорно-білу, так і кольорову можна проявити з будь-якого носія. З плівкового матеріалу перейшли на цифровий. Завдяки сучасній цифровій технології отримання фото зображення стало можливим будь-якої якості, розміру і вигляду.