Спочатку повноваження ISO в міжнародній стандартизації були обмежені виключенням з її поля діяльності двох важливих галузей - телекомунікаційною, а також електротехнічної і електронної галузей, оскільки для цих напрямів вже склалася система міжнародної стандартизації в особі організацій ITU і IEC, відповідно. Проте в наслідок у цих трьох організацій розвинувся значний сумісний інтерес, пов'язаний із стандартизацією технологій інформаційної індустрії. Виключення колізій в діяльності організацій міжнародної стандартизації там, де їх інтереси пеерсікались, вирішувалося за допомогою створення сумісного комітету (наприклад, JTC1) або робочих груп.
Офіційна назва ISO це - International Organization for Standardization. "ISO" не є абревіатурою офіційної назви організації, а слово, яке служить ще одним її назвою. Це слово походить від грецького слова "isos", яке означає "рівний" (equal), тобто рівний стандарту.
Організація ISO внесла великий внесок до становлення міжнародної системи стандартизації.
До її важливих заслуг слід віднести розробку тих, що знайшли усесвітнє застосування фундаментальних системних стандартів по основах управління якістю продукції (ISO 9000) і навколишнім середовищем (ISO 14000), а також розробку стандартів на телефонні і банківські картки, фотоустаткування, вантажні контейнери, звичайно ж, мови програмування і багато що інше.
Масштаб діяльності ISO характеризується наступними даними.
Загальне число створених і супроводжуваних стандартів ISO до 2001 р., складало порядка 13000, з яких більше 2000 стандартів відносяться до області ІТ.
У ISO працює близько 3 000 технічних комітетів, підкомітетів і робочих груп, в нарадах яких щорічно бере участь більше 30000 експертів. ISO співробітничає з більш ніж 500 міжнародними організаціями.
ISO є організацією федерального типу. У її склад входять організації, які підрозділяються на три групи:
· організації-члени ISO (member bodies) - безпосередньо складові ISO і що є найбільш представницькими організаціями стандартизації в своїх країнах, які розділяють відповідальність за виконання основних організаційних і технічних завдань ISO, а також несуть основне фінансове навантаження по забезпечення діяльності ISO;
· організації-кореспонденти (correspondent members) - що не приймають активної участі в технічній і організаційній роботі ISO, але що мають доступ до інформації, що цікавить їх (зазвичай ця форма участі в роботі ISO використовується для залучення до процесу стандартизації країн, що розвиваються);
· організації-підписчики (subscriber members) - організації, з яких взимаются мінімальні внески, що дозволяють їм підтримувати офіційні контакти з системою стандартизації (зазвичай цією формою участі користуються економічно слабо розвинені країни).
До 2001 р. ISO включала в свій склад 135 організацій національних стандартів, з них 90 - першого типу (member bodies), 36 - другого (correspondent members) і 9 - третього (subscriber members).
Організаційна структура ISO [www.iso.ch] показана нарис. 2.1, на якому використовуються наступні скорочення:
CASCO - ISO Committee on conformity assessment (комітет з сертифікації)
COPOLCO - ISO Committee on consumer policy (комітет споживчої політики)
DEVCO - Committee on developing country matters (комітет у справах з країнами, що розвиваються)
INFCO - ISO Committee on information system and services (комітет з інформаційних систем і послуг)
REMCO - ISO Committee on reference materials (комітет з еталонних матеріалів)
Верховним органом ISO є Генеральна асамблея (General Assembly), яка збирається раз на три роки для вироблення політичних вирішень стратегічного рівня і обрання керівного складу організації.
Реалізація цих стратегічних рішень покладається на Раду (Council), до складу якої входять президент Генеральної асамблеї (як голова Ради), віце-президент, скарбник організації і близько двох десятків вибраних високопоставлених чиновників. Засідання Ради проводяться щорічно. На них вирішуються питання, пов'язані з технічною структурою ISO, з публікацією прийнятих стандартів, призначенням членів виконавських органів, наприклад, Радого з технічного управління (Technical Management Board), з обранням голів технічних комітетів, затвердженням планів робіт технічних комітетів і ін.
У організаційну стуктуру ISO входять: комітети, що відповідають за розробку політики організації (CASCO, COPOLCO, DEVCO, INFCO); комітет з еталонних або довідкових матеріалів (REMCO); постійні і тимчасові групи технічних консультантів (advisory groups); центральний секретаріат (Central Secretariat); технічні комітети (Technical Committees, TCs).
Вся змістовна робота по стандартизації ІТ виконується технічними комітетами. Кожен технічний комітет має унікальний ідентифікатор, який складається з префікса "ТС", за яким слідує порядковий номер комітету. Якщо комітет розпускається, то його номер не перевикористовується. При утворенні нового комітету йому привласнюється перший по порядку невживаний номер. Кожен комітет має свій секретаріат. Робота, що виконується комітетом, розподіляється по підкомітетах (subcommittees, SCs) з урахуванням їх спеціалізації. Кожен підкомітет також має свій секретаріат. Секретаріати комітетів і підкомітетів розподіляються по організаціях-членах ISO, які і спонсорують роботу відповідних секретаріатів.
Технічні комітети і підкомітети можуть розподіляти роботу по робочих групах (Work Groups, WGs). Робочі групи не мають секретаріатів. Вони очолюються керівниками (conveners), батьківськими комітетами, що призначаються. Кожна з організацій-членів ISO може побажати, щоб її представник брав участь в роботі будь-якого комітету, підкомітету або робочої групи. Існують дві форми такого представництва - у вигляді P-членів (P-members) і O-членів (O-members). Перші є повноправними учасниками (participants) роботи по стандартизації, другі виступають в ролі оглядачів (observers) роботи, функції яких обмежуються тільки отриманням інформації про виконувану роботу.
В кінці 2000 р. в ISO налічувалося 187 комітетів, 572 підкомітети, 2063 робочих груп і 45 спеціальних дослідницьких груп.
Центральний секретаріат ISO розташований в Женеві, має штат близько 200 чоловік. Він здійснює організацію поточної роботи комітетів, інформаційне забезпечення членів ISO, технічну і організаційну підтримку роботи секретаріатів комітетів і підкомітетів і ін.
Щорічні витрати на фінансування роботи ISO оцінюються в 150 мільйонів швейцарських франків. 80 відсотків цієї суми спонсорується 35-у основними членами ISO. Інші 20 відсотків збираються з внесків членів ISO, що залишилися, а також з доходів, отриманих від продажу публікацій ISO. Друга частина суми витрачається в основному на підтримку роботи центрального секретаріату.
Основними партнерами ISO є організації стандартизації IEC і ITU. Стратегічним партнером ISO, з яким вона значною мірою погоджує свою діяльність, є Усесвітня торгова організація (World Trade Organization, WTO).
Тепер розглянемо власне процес розробки міжнародних стандартів, так званий ISO-процес.
Перші 25 років свого існування основною метою діяльності ISO була гармонізація національних стандартів. У цей період ISO здійснювала публікацію рекомендацій (ISO Recommendations), які були результатом узгодження специфікацій національних організацій стандартизації. З початку 70-х років ISO почала видавати міжнародні стандарти (ISO standards), вважаючи, що це більшою мірою сприятиме розвитку міжнародній торгівлі. З початку 80-х років, коли процеси глобалізації торгівлі почали виявлятися все більш виразно, ISO активно втягується в процес розробки нових міжнародних стандартів в актуальних областях, поступово віддаляючись від початкового завдання гармонізації національних стандартів.
Спрощена модель ISO-процесу, що визначає цикл розробки міжнародних стандартів, включає наступні основні етапи еволюції документа:
· заявка на розробку стандарту (new work item proposal, NP)
· робочий документ (Working Draft, WD)
· проект пропозиції (Draft Proposal, DP)
· проект міжнародного стандарту (Draft International Standard, DIS)
· міжнародний стандарт (International Standard, IS).
Спочатку пропозиція про виконання нової роботи (new work item proposal, NP) поступає в секретаріат відповідного комітету. Це пропозиція, як правило, виходить від деякого Р-члена або організації, що офіційно співробітничає з ISO (liaison organization). Якщо комітет приймає ця пропозиція, то воно поступає в деякий підкомітет цього комітету і одна з робочих груп даного підкомітету готує відповідний WD, який потім передається в підкомітет для голосування. Якщо консенсус в підкомітеті по даному WD досягнутий, то цей документ приймає статус DP і прямує в центральний секретаріат для реєстрації як DIS. (В принципі DIS вважається достатньо стабільним документів, який може служити як основа для проектування відповідних йому реалізацій.). Центральний секретаріат перевіряє, чи відповідає даний DIS вимогам ISO і, якщо він всім вимогам відповідає, розсилає його членам ISO для вивчення, підготовки зауважень і вердикту. Коли схвалення дістало від більшості членів технічного комітету і від не менше чим трьох чвертей голосуючих членів ISO, даний DIS, званий на кінцевій стадії остаточним або Final DIS (FDIS), стає IS і публікується як міжнародний стандарт. Для оновлення стандартів в ISO був прийнятий за основу п'ятирічний цикл.
Термін розробки стандартів відповідно до описаної вище схеми міг складати до трьох-чотирьох років, що незабаром стало стримуючим чинником для галузі ІТ, що так стрімко розвивалася.
Прагнучи до пошуку ефективних для практики рішень і до конструктивної співпраці з професійними організаціями, в 90-х роках ISO почала застосовувати прискорену процедуру балотування публічно доступних специфікацій (PAS) (наприклад, відритих специфікацій або промислових стандартів, що володіють певним рівнем консенсусу), яка отримала назву "Fast tracking".
Також для підвищення ефективності процесу стандартизації в другій половині 90-х ISO провела реінжинірінг своєї діяльності, за допомогою переходу на використання в роботі комітетів, підкомітетів і робочих груп сучасних електронних технологій, що дозволило істотно скоротити час створення міжнародних стандартів до 9-12 місяців.