Дещо проблемним тут виглядає питання суб’єктів, яким належить виплатити компенсацію, тобто хто це має бути, одному чи всім і в якому розмірі повинно проводитись відшкодування. На наш погляд, компенсовувати моральну шкоду треба членам сім’ї загиблого, іншим близьким людям (наприклад, утриманцям, особі, яка перебувала у фактичних шлюбних відносинах з померлим), При цьому характер та близькість зв’язків між загиблим і потерпілим може впливати лише на розмір компенсації.
Слушно зазначити, що автори проекту ЦК України дотримуються саме такої думки. У ст. 1292 проекту передбачено можливість компенсації моральної шкоди, завданої смертю (втратою) дружини (чоловіка), дітей, в тому числі усиновлених, батьків особам, які зв’язані із загиблим (загиблою) сімейними відносинами.
Завдавач (або боржник, який відповідає за заподіяну шкоду) – це, як правило, особа, яка безпосередньо заподіяла моральну шкоду. В деяких випадках, передбачених законодавством, завдавачем виступає не безпосередній заподіювач шкоди, а особа, що в силу закону відповідає за поведінку заподіювача. Так, згідно зі ст. 446 ЦК України за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, несуть відповідальність його батьки (усиновителі), опікун або навчальні, виховні чи лікувальні заклади, під наглядом яких перебував неповнолітній, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини. При заподіянні шкоди недієздатною особою боржником є його опікун або організація, що зобов'язані здійснювати за ним нагляд (ст. 448 ЦК України) Громадянин виступає як боржник за умови, що він є деліктоздатним, Організація вважається деліктоздатною за умови, що вона користується правами юридичної особи.
Зміст деліктного зобов'язання внаслідок заподіяння моральної шкоди згідно зі ст. 4401 ЦК України становлять право потерпілого на відшкодування заподіяної шкоди та обов'язок завдавача вчинити дій, за допомогою яких немайнова сфера потерпілого була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її порушення. З цього випливає, що об'єктом деліктних зобов'язань з приводу моральної (немайнової) шкоди є відшкодування, яке завдавач зобов'язаний надати потерпілому для поновлення його у попередньому стані, виходячи з принципу повного відшкодування моральної (немайнової) шкоди. І якщо для фізичних осіб таке поновлення можливе лише на емоційному рівні, то для юридичних – воно полягає у поновлення нематеріальних активів у попередньому обсязі.
Таким чином, завдавач моральної (немайнової) шкоди зобов’язаний компенсувати її потерпілому у такому обсязі, щоб повністю відновити попереднє становище наскільки це можливо у зобов’язаннях щодо відшкодування немайнової шкоди. Отже за своєю природою відшкодування моральної (немайнової) шкоди носить характер цивільно-правової відповідальності правопорушника за заподіяну шкоду.
До речі, в результаті застосування заходів відповідальності правопорушник і сам переживає негативні наслідки особистого характеру: моральну шкоду (психічні страждання), супроводжувані майновими санкціями. Але відповідальність як покладення на правопорушника переживання моральної шкоди, як приниження його честі і гідності не суперечить гуманізму, справедливості, на відміну від потерпілого, заподіювач законно зазнає моральної шкоди [32].
Тепер кілька слів про термінологічну проблему. Який термін слід вживати у деліктних зобов’язаннях з приводу моральної шкоди: “відшкодування” чи “компенсація”? Спершу треба зазначити, що великої принципової різниці між ними немає, і протиставляти їх один одному не можна. В той же час, на наш погляд, термін “компенсація” є більш вдалим за “відшкодування моральної шкоди”, “відшкодування”, в першу чергу, вживане до майнової шкоди і має своєю метою поновити порушену сферу майнових прав потерпілого. Компенсація означає винагороду і саме це визначає її сутність. Адже перенесені людські страждання не усунути, а виплата грошової компенсації потерпілому навіть виходячи з принципу повного відшкодування заподіяної шкоди буде для нього лише засобом відновлення попереднього емоційного стану, тоді як наслідки пережитих фізичних чи душевних страждань у тій чи іншій мірі все одно залишаться у свідомості людини на усе її життя, навіть якщо не будуть гостро відчуватися. Доречно зазначити, що у проекті ЦК України, вживається саме термін “компенсація моральної (немайнової) шкоди”. Але з огляду на те, що у Конституції України та в чинному законодавстві переважає термін “відшкодування”, надалі в цій роботі обидва поняття будуть вживатися як синоніми.
Багато дискусій точиться навколо проблеми, в яких випадках заподіяна моральна (немайнова) шкода підлягає компенсації: в усіх випадках порушення законних прав особи чи лише в спеціальних, передбачених законом.
Якщо проаналізувати ст. 4401 ЦК України, то можна припустити, що немайнова шкода відшкодовується у всіх випадках порушення законних прав громадянина чи організації. Але, всупереч цьому, Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 31.03.1996 р. № 4, в пункті 2 поставив можливість компенсації моральної шкоди в залежність від наявності спеціальної норми закону, тобто відшкодування немайнової шкоди можливе лише у випадках, коли право на це передбачено спеціальний законодавством (зокрема, Цивільним кодексом, Законами України “Про інформацію”, “Про охорону праці та іншими).
Більшість фахівців схильні вважати, що вища судова інстанція нашої держави перевищила свої повноваження. фактично створивши нову правову норму, чим невиправдано звузила випадки, коли можлива компенсація моральної шкоди. Норма ст. 4401 ЦК є загальною та імперативною, застосовується у всіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин і її реалізація не повинна ставитись в залежність від наявності спеціальної норми закону[33].
Більше того, така позиція Верховного Суду виглядає дещо суперечливою. Адже якщо виходити з керівних роз’яснень Пленуму, то у своєму рішенні по конкретній цивільній справі суд першої інстанції повинен вказати спеціальний нормативний акт і ту його статтю, яка допускає відшкодування моральної шкоди. В такому випадку, на підставі якої статті спеціального закону повинно відбуватись відшкодування немайнової шкоди, завданої, наприклад, злочином (можливо, на підставі кримінального закону, але жодна його стаття не передбачає компенсацію моральної шкоди та й не може цього робити, бо інститут компенсації немайнової шкоди є цивільно-правовим)? Крім того, постає питання про те, чи належать до спеціальних норми Конституції України, які передбачають відшкодування моральної шкоди як норми прямої дії.
Більш зваженої позиції дотримується Вищий арбітражний суд України, президія якого в пункті 4 свого роз’яснення від 29.02.1996 року № 02-5/95 вказала, що чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких юридична особа може вважати, що їй заподіяно моральну шкоду. Тобто жорсткої прив’язки можливості компенсації немайнової шкоди до спеціального закону немає.
В юридичній літературі зустрічаються думки про критичне ставлення до обмежень можливості компенсації моральної шкоди спеціальними вказівками закону. Деякі автори вважають, що правопорушення негативно впливає на особу потерпілого (травмує його психіку) і в багатьох випадках посягає на майнову сферу. Тому воно завжди спричинює моральну (психічну, нематеріальну), і часто – майнову (економічну) шкоду. Оскільки будь-яке правопорушення заподіює моральну шкоду, а деяке – і шкоду майнову, тому моральна шкода повинна відшкодовуватися у всіх випадках, а майнова (збитки) – коли вона фактично заподіюються правопорушення[34]. Будь-яка реальна шкода повинна відшкодовуватись в повному обсязі[35]. Порушене питання має принципове значення для подальшого розвитку інституту відшкодування моральної шкоди і потребує негайного вирішення на законодавчому рівні, тому детальніше про проблему допустимості компенсації моральної шкоди буде розглянуто нижче в аспекті співвідношення генерального та сингулярного делікту.
Особливістю відшкодування моральної шкоди є те, що на вимоги про компенсацію, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності відповідно до ст. 83 ЦК не застосовуються. Але до вимог компенсації немайнової шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи. Згідно з ч. З ст. 7 ЦК застосовується строк позовної давності в один рік, а у разі заподіяння працівникові моральної шкоди внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці або у випадках, передбачених контрактом, – тримісячний строк (відповідно до ст. 233 Кодексу законів про працю України).
В юридичній літературі була висловлена слушна думка про необхідність застосування загальних строків позовної давності до вимог про компенсацію моральної шкоди. Адже якщо позов не було пред’явлено в трьохрічний строк (тобто загальний строк позовної давності), то розумно і справедливо вважати, що страждання були відсутні і у стягненні моральної шкоди має бути відмовлено. Перебіг строку позовної давності повинен в таких випадках починатись в момент початку переживання страждань, але не раніше монету усвідомлення потерпілий причинного зв’язку між стражданнями та порушенням його прав[36].