На думку Р. де ла Грассері, релігія складається з таких компонентів: догмата, моральнісного вчення і культу. Проте в історичному контексті культ виступає первинним, оскільки в цьому разі практична сторона передує теоретичній. "Людина практикувала релігію до детального її вивчення, вона почала з логічного кінця, тобто з культу" [8, с. 13]. Культ дає змогу відстежити спілкування людини з божеством, їх діалогічність. Р. де ла Грассері зазначає, що здібності людини відповідають певним складовим релігії: доктрині відповідає розум, моральнісності — воля, культові — чуттєвість. В усіх релігіях, як підкреслює релігієзнавець, діють такі психологічні закони: продукуючих і кінцевих причин, форми еволюції, стискання і розтягування, різнорідності, символізму, міфізму, формалізму, переймання, єдності людського духу, капілярності, змінюваності конкретного і абстрактного, суб'єктивного і об'єктивного. Багато цих законів запозичено з фізики, хімії, біології, тобто тих природничих наук, які не ставились під сумнів з методологічної точки зору. Всі ці закони мають неоднакове значення: верховенство належить закону єдності людського духу. Отже, Р. де ла Грассері, досліджуючи психологічні особливості релігії, прагнув наблизитися до еталонів природничо-наукового знання.
Психічними чинниками релігій, за твердженням Грассері, виступають егоїстичні, егоальтруїстичні і альтруїстичні спонуки. До егоїстичних мотивів він зараховує інстинкт самтмбереження, страх перед нещастями та стражданнями і надію на щастя. Власне, надія на щастя спонукає людину до створення добрих богів. Відтак, виникає недемонічна релігія. Р. де ла Грассері висновує, що "інстинкт самозбереження створив вірування в безсмертя душі, інстинкт страху створив демонічну релігію, а інстинкт щастя створив, у свою чергу, справжню релігію в точному сенсі цього слова" [8, с. 312]. Як бачимо, в цих спонуках переважає егоїстичний елемент, оскільки людина надзвичайно стурбована забезпеченням власного життя, прагне відгородити себе від страждань і тим самим набути якомога більшого щастя. Поступово людина починає відрікатись від себе, "суб'єктивність втрачає свою крайню винятковість" [8, с. 314]. Появляється інстинкт справедливості, який стає рушієм релігії, виступає посередницькою ланкою між егоїзмом і альтруїзмом. Цей чинник поєднує і егоїстичний, і альтруїстичний компоненти; приносить користь не лише тому, хто апелює до нього, а й іншим.
Его-альтруїстичним чинником виступає інстинкт суспільності —"психологічна відраза до самотності". Ця спонука посилюється при абсолютному усамітненні, коли прагнення до Бога стають нездоланними. Якщо людина втрачає моральну підтримку, дорогих людей, у неї виникає потреба у божественній спільноті. Як зазначає Р. де ла Грассері, "це одна із умов, яка найбільш сприяє розвитку містицизму" [8, с. 318]. Співстраждання вміщують як альтруїстичний, так і егоїстичний елемент, оскільки людина відчуває задоволення від зробленого добра. Вони породжують милосердя; проте навіть за цих обставин людина не приносить себе в жертву іншому. Р. де ла Грассері, розглядаючи психологічні чинники релігії, вважає, що чим величніша спонукальна причина, тим досконаліша і людяніша релігія. Коли ж людина відрікається від власного Я заради живого зв'язку з Не-Я, Богом, з'являється релігія любові. Чим сильніше людина прагне до поглинання себе божеством, тим більше розвиває в собі благочестя. Домінуючим чинником у цьому процесі є любов. Отже, Р. де ла Грассері виокремлює основні психологічні фактори виникнення релігії. І хоча вони біологізуються мислителем, все ж йому вдається відстежити залежність між гуманістичним началом в релігії та її психологічними чинниками.
У французькій школі виділяють три основних напрями в осмисленні психології релігії (загальнотеоретичний, психологічний, соціально-психологічний), кожний із яких репрезентував її відповідну проблематику.
Розвиток психології релігії у Німеччині був дуже складним і суперечливим. Ці труднощі яскраво виявились у працях Вільгельма Вундта (1832—1920р.р.). Цикл лекцій на тему "Психологія з точки зору природознавства" (1862р.) та "Лекції про душу людини і тварин" (1863р.), прочитаний у Гейдельберзькому університеті, став основою для побудови експериментальної та соціальної (культурно-історичної) психологій. У 1870 р. В. Вундт організував першу у світі лабораторію експериментальної психології, яка згодом перетворилась на інститут. Саме інститут експериментальної психології став відкриттям для всіх, хто прагнув зрозуміти "таємничу" душу людини.
Результати досліджень лабораторії регулярно друкувались у журналі "Філософські студії" (1883—1903), що видавався В. Вундтом. Почавши дослідження у сфері сприйняття, В. Вундт розвиває ідеї про психологію як експериментальну науку. Проте у своїй роботі "Лекції про душу людини і тварин" В. Вундт зазначає, що у психологічних дослідженнях важлива роль належить аналізу продуктів людського духу. На думку німецького психолога, експеримент можна застосовувати при вивченні таких нижчих психічних процесів, як відчуття, уявлення і т. д. Такі ж продукти людського духу, як мова, міфи, звичаї, вимагають інших методів дослідження. Цю частину психології В. Вундт назвав психологією народів. Він зазначав, що в мові, міфах і звичаях нібито повторюються у вищій мірі елементи індивідуальної свідомості.
Значну увагу В. Вундт приділяв проблемі взаємозв'язку та розмежуванню релігії і філософії. На його думку, релігія формує свій світогляд, "для неї потреби серця стоять безумовно вище інтересів здорового глузду" [7, с. 130]. Проте спершу релігія не лише обмежувалась прагненням до осягнення кінцевої світової мети, а й прагнула побудувати картину світу. Тобто релігія переплелася з натуралістичною міфологією. В. Вундт зауважує, що філософія починається з відособлення інтересів, коли намічається розмежування теоретичного і практичного, інтелектуального і релігійного. Отже, філософія прагне пояснити космос за допомогою понять. Проте й надалі релігійний інтерес відіграє важливу роль у філософії; він "вимагає" картини світу, яка б задовольняла не лише здоровий глузд, а й моральні вимоги людини і її потребу в щасті" [7, с. 131].
Історія людської думки насичена різноманітними зразками взаємозв'язку філософії та релігії. У цьому поступі, як зауважує В. Вундт, поступово визрівало теоретичне розуміння відношення філософії до релігії. Вона покликана була зрозуміти її в плані погодження релігійних почувань і уявлень, а також з'ясування її ролі в системі світогляду людини загалом. Тут відношення філософії до релігії, резюмує В. Вундт, "перетворюється в відношення до науки про релігію..." [7, с. 135].
В. Вундт наголошує, що прагматизм виник з релігійних мотивів. Зупиняючись на праці В. Джемса "Різноманітність релігійного досвіду", він визначає її як зразок прагматичної філософії релігії, оскільки свідчення різних осіб, розгортання релігійного почуття та релігійного навернення не були для нього психологією. Німецькі теологи, на думку мислителя, перетворили це зібрання фактів на психологію релігії. Оцінюючи вищеназвану працю як "резюмуючий виклад зібраних раніше фактів" [7, с. 103], В. Вундт зазначає, що в такому разі навіть не проглядається спроба психологічного аналізу релігійних феноменів.
Психологічні дослідження, відзначає В. Вундт, повинні бути неупередженими. Також психологія не повинна втручатися в інші сфери більше, ніж вимагають її задачі. Не задовольняло німецького мислителя і звужування сфери психології релігії, коли, наприклад, релігію прагнули зрозуміти як екстаз. Релігія — багатоплановий феномен, "хто хоче психологічно дослідити її походження, той повинен проникнути в сукупність явищ релігійного життя і спробувати прослідкувати відношення окремих факторів один до одного і до інших життєвих явищ" [7, с. 110]. Томупсихологія релігії є частиною психології народів, а релігійні феномени можна психологічно пояснити лише на соціальній основі. В. Вундт висловлює думку про те, що психологія релігії повинна бути генетичною, тобто викреслювати релігійний розвиток по висхідній лінії або ж досліджувати еволюцію деяких груп значущих явищ. Таке дослідження дасть змогу з'ясувати об'єктивні умови виникнення релігії і "ті суб'єктивні мотиви, до яких їх уможливлює об'єктивне народження" [7, с. 112].
В. Вундт намагається з'ясувати особливості психології релігії, її місце в науці про релігію. Найчіткіше ці особливості вимальовуються в процесі її розмежування з філософією релігії. Хоча вони взаємопов'язані, однак психологія релігії лише розглядає розвиток явищ релігійної свідомості, утримуючись від оціночних моментів. Прерогатива ж філософії релігії — дослідження загальнозначущості і цінності релігійних феноменів.
Подальший розвиток психології релігії у Німеччині пов'язаний з теологічною думкою. Представники ліберальної теології — Е. Трьольч, А. Гарнак, А. Річль — закликали шукати прояв божественного акту спасіння у самій людині. Морально-психологічна проблематика стає ядром богословських творів. При цьому вони використовують досягнення асоціативної, експериментальної психології. Так, наприклад, представник ліберальної теології Е. Трьольч у роботі "Психологія і теорія пізнання в релігієзнавстві" (1905) запропонував психологам і теологам використовувати в дослідженнях досягнення американської школи.
На думку німецького протестантського теолога і філософа Рудольфа Отто (1869—1937р.р.), глибинною сутністю релігії є переживання нумінозного, божественного. Дослідженню цього феномену він присвятив книгу "Священне" (1917р.). Р. Отто прагнув визначити сутність божественного з точки зору співвідношення раціонального з ірраціональним. Проте ірраціональне —"темна глибина", яка відкривається нашому "почуттю, але недоступна розуму" [22, с. 79].