Такі первинні форми об'єктних відносин, які здатна розвити людина протягом життя. Зрозуміло, поплутані подання про "поганий" і "гарному" ведуть до недиференційованих відносин поглинання й відкидання (інтроекції й проекції). Агресія й заздрість заважають дитині встановити стабільно позитивні відносини з гарними об'єктами, тоді як почуття подяки й любові формують стійкість до фрустрації. Це сприяє утворенню сильного Его, але головну роль у процесі розвитку особистості грає мати. Гарна мати може вміщати будь-які, як завгодно агресивні й деструктивні проекції дитини, не руйнуючись і не караючи (не ушкоджуючи) його самого. Вона прагне додати зміст будь-яким діям дитини, демонструючи когнітивну, інтелектуальну реакцію на його уривчасті й хаотичні рухи й поміщаючи їх тим самим в осмислений контекст взаємодії. Аналогічним образом поводиться й психотерапевт, демонструючи надійність і стійкість, здатність роз'ясняти будь-які, у тому числі несвідомо-агресивні імпульси клієнта, спрямовані на руйнування терапевтичного альянсу.
Мелані Кляйн думає, що психотерапевтичні відносини багато в чому аналогічні раннім формам об'єктних. Так, початкові стадії розвитку переносу відповідають описаної вище параноїдно-шизоїдної позиції, при якій клієнтові важко сформувати стійке відношення до дій і інтерпретацій терапевта. Досить часто трапляється, що вдалі й конструктивні терапевтичні дії спочатку приймаються, а потім відразу ж знецінюються, так що обсяг виконаної роботи збільшується, а терапія не рухається вперед. Іноді спостерігається інша картина. Так, одна із клієнток Мелані Кляйн цілком адекватно сприймала на сеансі аналітичні інтерпретації й здогади із приводу власних проблем, а після цього: «Настільки ідеалізувала їх і мене саму, що наступну зустріч доводилося більш ніж наполовину присвячувати її нереалістичному відношенню. Слухаючи роз'яснення із приводу нарцисової ідеалізації, клієнтка виглядала розгубленою і збентеженої й не могла зрозуміти, у чому її провина - чи те вона недостатньо мене цінує й захоплюється моєю роботою, чи те сама вона недостатньо гарна й не заслуговує моєї уваги й турботи. Все це в остаточному підсумку приводило до того, що "дуже корисні й такі проникливі" інтерпретації терапевта залишалися незатребуваними - клієнтка несвідомо вважала, що вони занадто гарні, щоб ними можна було користуватися»
Класичну картину такої сплутаності демонструвала прикордонна клієнтка з істеричною організацією особистості. «Пані М. прийшла на ознайомлювальний семінар по глибинній психології й відразу привернула увагу надмірним макіяжем і не зовсім адекватним поводженням. Спроба працювати з нею в групі виявила характерне для істеричних особистостей бажання увесь час перебувати в центрі уваги. Вона просто не дозволяла іншим учасникам що-небудь говорити й робити, а особливо сильне обурення виражала в тих випадках, коли не вдавалося нав'язати іншим своє розуміння що відбувається.
Процес індивідуальної терапії клієнтка початку з перерахування безлічі проблем і труднощів власного життя. Сумарна картина виглядала в такий спосіб: г-жа М. вийшла заміж за людину, що виявився закінченим егоїстом, не бажав матеріально забезпечувати родину, не любив свого сина, бив його, а дружину зробив інвалідом. Він чудовисько, справжній монстр, якого клієнтка, проте, не хоче залишати й боїться, як би він не пішов за власною ініціативою. Трохи пізніше виявилося, що г-жа М. вийшла заміж "на зло" людині, що не відповів взаємністю на її почуття, а чоловіка вона зовсім не любила. Син, "ця нещасна дитина", буквально через три-чотири фрази теж перетворювався в головний життєвий тягар, невдячного, упертого ледаря».
Прийнято вважати, що подолання порога депресивної позиції дозволяє суб'єктові проводити чітке розмежування між собою й миром у будь-яких емоційно пофарбованих ситуаціях. Якщо ж такого подолання не відбулося, то втрати, які переживає людина протягом життя, вона сприймає як руйнування власної особистості й втрату важливих частин власного Я. У роботі "Сум і меланхолія" (1917) Фрейд, описуючи відмінності звичайної скорботи від депресії, говорить про величне збідніння Я: "При скорботі мир стає бідним і порожнім, при меланхолії ж таким стає саме Я. Хворий зображує своє Я мерзенним, ні на що не здатним, аморальним, він дорікає, лає себе й очікує вигнання й покарання"
Втрата об'єкта, рівнозначна руйнуванню Я, приводить до неможливості упокоритися із втратою, пережити її й жити далі. Фактично Я, що розглядається як загублений об'єкт, почуває себе одночасно поганим (невартим любові), винуватим (який заслуговує покарання) і збитковим (нездатним залучити й удержати улюблений об'єкт). Особливо важкими бувають випадки, у яких Я с самого початку не мало об'єкт, не перебувало з ним у реальних відносинах, заміщаючи останні ілюзіями нерозділеної любові. У клієнтки К. важкий депресивний стан наступило після того, як вона набралася сміливості освідчитися в коханні своєму обранцеві. Пані К. мала нещастя закохатися в один зі своїх молодих колег, привабливого юнака, з успіхом у жінок.
Майже рік г-жа К. провела в мріях і фантазіях, які їхній об'єкт перервав різко, відразу. Пані К., що була на той час одинадцять років у цілком благополучному шлюбі, мати двох дітей, стала послідовно руйнувати свою родину. На терапії вона пояснила, що не заслуговує щастя, не має права обманювати свого чоловіка й повинна бути покарана. Втрата об'єкта не привела до розриву уявлюваних відносин з ним, оскільки г-жа К. збиралася заповнити своє життя знанням того, що коханий щасливий (з іншими жінками), а раз так - розуміння цього допоможе їй жити на самоті. Клієнтка не тільки активно фантазувала про любов, що вона прочитала в очах об'єкта свого почуття, але й вела довгі телефонні бесіди з подругами на тему того, які "фатальні" обставини не дозволяють йому "відкритися".
Ще одна форма депресивної травми пов'язана з надмірною тривогою й страхами розриву об'єктних відносин. "Зштовхнувшись із безліччю ситуацій тривоги, - пише М. Кляйн, - Его прагне заперечувати їх, а коли тривога досягає найвищої межі, Его навіть заперечує факт того, що воно взагалі випробовує любов до об'єкта. Результатом може стати тривале придушення любові. Таке часто трапляється з підлітками, тривожними в сфері міжособистісних відносин. Заперечуючи почуття любові, вони ведуть зухвало агресивно стосовно об'єкта своєї любові, одержують у відповідь зневага або відкидання й критику, переконуються у відсутності відповідних емоцій і розширюють це переживання до неможливих меж, уважаючи себе абсолютно непривабливими, а інших людей - нездатними любити.
Багато психоаналітиків думають, що головну роль у подоланні депресивних і параноїдно-шизоїдних страхів у раннім дитинстві грають так звані нав'язливі дії. З їхньою допомогою дитина стримує тривогу, а її Я підсилюється й міцніє. Багаторазово повторювані фрази, рухи дії (бажання багато разів слухати ті самі казки й історії, стереотипні ігри, звичні, що неухильно дотримуються ритуали вдягання, купання, відходу до сну й т.п.) вселяють упевненість, дають почуття стабільності миру й власного Я. Надалі в дорослому житті люди відмінюються до нав'язливих ритуалів щораз, коли їхні відносини з навколишніми далекі від благополуччя.
Діти й дорослі, що занадто часто прибігають до таких захистів, не можуть ефективно справлятися із тривогами. Занадто сильні почуття викликають у них відчуття провини, а нав'язливість стає ефективною формою контролю потягів. Як правило, у нав'язливих невротиків сформоване тверде, ригідне Супер-Его з яскраво вираженими й заборонними функціями. Людина, що будує об'єктні відносини по нав'язливому типі, зазнає різноманітних труднощів у спілкуванні через "ненадійність і непередбачуваність" своїх партнерів. Упевненість у собі в такої особистості невисока, і це знаходить висвітлення в соціальній сфері.
Уявлення М. Кляйн про ранні стадії розвитку взаємин поступово доповнювалися іншими психоаналітиками британських шкіл. Експериментальні дослідження й численні клінічні спостереження дозволили виділити й описати характерні моделі (паттерни) поводження матері й дитини, на основі яких складається надалі стиль спілкування й поводження дорослої особистості.
Особливо значний внесок у проблему раннього генезису об'єктних відносин вніс Д.В. Винникотт, лікар-педіатр, що став найбільшим авторитетом в області психоаналітичного розуміння дитинства. Замість оцінки впливу "гарного" і "поганого" грудного вигодовування він використовує поняття "холдинг" - материнська турбота й підтримка. Саме турбота й відданість матері, що чуйно реагує на всі потреби дитини, добре розуміючі її бажання й страхи, є, по Винникотту фактором розвитку відносин. У відносинах холдингу складається перше відчуття власного Я:
"Всі елементи, частки відчуттів і дій, що формують конкретну дитину, поступово з'єднуються, і наступає момент інтеграції, коли дитина вже являє собою ціле, хоча, звичайно ж, найвищою мірою залежне ціле. Скажемо так: підтримка материнського Я полегшує організацію Я дитини. В остаточному підсумку, дитина стає здатною затверджувати свою індивідуальність, у нього навіть з'являється почуття ідентичності... Мати ідентифікується з дитиною надзвичайно складним образом: вона почуває себе нею, зрозуміло, залишаючись дорослою людиною. З іншого боку, дитина переживає свою ідентичність із матір'ю в моменти контакту, що є скоріше не досягненням, а відносинами, які стали можливі завдяки матері. З погляду дитини, на світі немає нічого, крім неї самої, і тому спочатку мати - теж частина дитини. Це те, що називають первинною ідентифікацією".