Разом з тим суб`єкт осягає моральну сутність власних вчинків не лише „іззовні” при оцінці їх явних наслідків, але і безпосередньо „зсередини”, враховуючи свої мотиви та мету, про які інші можуть дізнатися лише опосередковано через його слова та вчинки. У даному випадку перевага самопізнаючої особи перед оточуючими полягає у тому , що їй одній відомі істинні думки, інтимні відчуття, нездійсненні наміри, які вона навмисно або без наміру приховує від них. У певному значенні кожен знає себе краще, ніж інші, які роблять висновки про нього поверхнево, лише за манерами та вчинками, а не за дійсними намірами, – зазначав ще Монтень [128,348]. Саме тому, що у процесі самопізнання суб`єкт та об`єкт постійно виступають у нероздільному поєднанні, індивід знає і ті свої вчинки, які робить без свідків. Він ладен вловлювати в собі найменші порухи душі, фіксуючи увагу на суб`єктивних станах, що недоступні для посторонніх спостережень. Лише невтомно спостерігаючи за собою, ми осягаємо потаємні закони психічного життя, „гра яких відкрита перед нами лише у нашій (власній) самосвідомості”[41,202]. А це дуже важливо при визначенні ступеня моральності своєї поведінки, що неможливо без урахування всієї системи вчинків, їх мотивації та мети.
Складність морального самопізнання індивіда полягає у тому, що об`єкт його динамічний та якісно невичерпний, бо його моральна діяльність та відносини безкінечно мінливі, різнорідні за змістом та формами прояву. Гносеологічний образ „Я” у моральній самосвідомості суб`єкта в даний момент вибірково відображає лише деякі фрагменти його багатомірного морального життя, знаходячись у безперервному розвитку, оскільки сам він спрямований у майбутнє, творить себе. Особистість як потенційний та актуальний об`єкт морального самопізнання за своїм змістом значно багатша, ніж її суб`єктивний образ.
За певних умов ще не стають або не є предметом самопізнання окремі моменти моральної діяльності, що не складають особливого інтересу для самого суб`єкта у даний момент, випавши з його уваги або забуті ним, надміру важкі для розуміння чи самоочевидні, що виникли несвідомо або витіснені у сферу підсвідомого як звичні, неприємні, неприйнятні для нього. Людина далеко не завжди визнає значення та динаміку своїх внутрішніх й зовнішніх моральних дій, їх суб`єктивні звички та об`єктивні наслідки, хоча в принципі „будь-який несвідомий зміст може стати надбанням свідомості”[41,403]. Але навіть те у складі моральної діяльності, що безпосередньо є предметом пізнання, не осягається людиною одразу, цілком та адекватно. У моральному самопізнанні неминучі суб’єктивності та обмеженість знань про себе долаються поступово на основі моральної практики у процесі руху від незнання, помилок, або відносно істинного про власне моральне обличчя до все більш повного та глибокого об’єктивно істинного знання; від чуттєво-конкретного, ситуативного самосприйняття до логічно-абстрактного, узагальненого поняття про моральне „Я”[41,404].
„Оскільки моральна діяльність як система вчинків виступає у формі спілкування, не можна повністю погодитися із припущенням, ніби пізнання самого себе через діяльність має інші способи, засоби та рівні, ніж через спілкування”[175,178]. Адже моральне самопізнання можливе лише через спілкування в процесі моральної діяльності, через самоспостереження, рефлексію, інтуїцію, на рівні розуму.
Важливим методом морального самопізнання слугує цілеспрямоване активне самоспостереження за допомогою якого суб`єкт виділяє, збирає, фіксує, описує конкретні факти власної життєдіяльності. При цьому моральне самосприйняття залежить від світосприйняття особистості та чинить зворотну суб`єктивну дію на нього. „Немає свідка більш вірного, ніж кожен стосовно до самого себе, але немає і більш тенденційного. Це проявляється вже у відборі й інтерпретації тієї цінної інформації про наші внутрішні стани та їх зовнішні прояви, яка отримана шляхом інтроспекції” [39,143].
У процесі самопізнання елементарне відчуття безпосередньої тотожності людини із собою у самопереживанні через ідентифікацію себе з іншими підіймається до самоідентифікації в узагальненій думці про себе як „Я”. „Особистість стає для себе тим, чим вона є в собі, через те, що вона становить для інших”[39,144]. Систематично співставляючи результати спостереження інших осіб з даними самоспостереження у контексті самоспілкування, індивід шукає схожість та різницю між собою й ними, уподібнює та переносить на себе характерні їм риси, а свої – на них. У його самосвідомості виникають уявлення та поняття про себе як людину певної статі, віку, соціальної, етнічної, професійної належності, сімейного положення. У складі цільного образу „Я”, що формується все тісніше переплітаються загальні, особливі та неповторно індивідуальні риси.
Чим повніше у моральній діяльності виражені типічні риси представника певної епохи, країни, соціальної спільноти і, чим глибше він методом самоаналізу осягає їх у собі, тим вища науково-пізнавальна цінність його автопортрету і, тим достовірніше втілена у ньому моральна самосвідомість суспільства. Так, у роздумах Марка Аврелія та Сенеки, у автобіографіях Абеляра та Петрарки, у сповідях Руссо та Монтеня, в щоденниках Толстого, у листах Чехова, Шевченка, Франка відобразився не лише унікальний душевний світ кожного з них, але і макросвіт моральних пошуків людства. Абсолютизація конкретно-одиничного при ігноруванні соціально-родового в об`єкті самопізнання породжує небезпеку самоізоляції суб`єкта, позбавляє його моральної значущості. Адже самопізнання „має тим меншу цінність, чим менш вдається до пізнання всезагальної інтелектуальної та моральної природи людини і, чим більше воно, відвертаючи свою увагу від обов`язків людини, тобто істинного змісту її волі, вироджується у самозадоволення індивідуума із своїми, йому одному дорогими особливостями”[145,7].
Водночас, є дещо однобоким твердження, ніби самосвідомість відноситься „до найбільш статичних форм свідомості, адже у ній усвідомлюються найбільш суттєві, функціонуючі якості вбільш або менш тривалий термін соціальних відносин індивіда”[37,101]. Усвідомлення себе припускає відображення і несуттєвих, випадкових, короткочасних зв`язків суб`єкта із середовищем на різних ступенях його розвитку, виступаючи в єдності процесу становлення і його фіксованого результату. Безумовно, чим вищий рівень зрілості самосвідомості, тим глибше остання відображає найбільш загальне та стійке, суттєве в людини.
Безпосередньо у чуттєвому самоспогляданні без достатнього соціального досвіду та рівня розвитку інтелекту неможливо визначити моральну якість феноменів свідомості й поведінки особистості. Але і самосприйняття не таке ж „пасивне” та „нейтральне”, як це може здатися: у його вибірковій спрямованості на певні факти життя суб`єкта проявляється і світоглядна тенденційність, – нерідко у вигляді підсвідомого наказу. Водночас крізь призму суб`єктивного самопочуття індивід часто сприймає світ однобоко, ілюзорно.
Для проникнення у моральну сутність та специфіку „Я” необхідна моральна рефлексія – більш складна, логічна форма самопізнання соціального в індивідуальному. Якщо людина визнає себе істотою суспільною, їй не може бути чужою рефлексія, – відзначав В.Г.Бєлінський. Винятки складають, виключно, практичні, дрібні натури, що перебувають у духовній апатії. Лише той, хто розуміє свої почуття, наміри та вчинки, відчуває та діє свідомо, по-людськи. Водночас постійно рефлектуючи над собою, він „роздвоюється”, живе неповно: почуття його тьмяніють, думки дрібніють, наміри не здійснюються[17,109]. Традиційне розуміння рефлексії, що йде від Декарта, Локка, Лейбніца, Гегеля, зводиться до самовідображення у розумі суб`єкта його духовного світу. У цьому розумінні самосвідомість є чистою рефлексією „Я” усвідомлення самого себе, оскільки воно слугує об’єктом для самого себе”[47,123]. Гегель розглядає рефлексію і у більш широкому аспекті, ніж звернення суб’єкта до себе у своїй об’єктивній всезагальності та до світу у його суб’єктивно опосередкованій одиничності.
У науковій літературі часом дається розширене пояснення моральної рефлексії як здатності суб`єкта до раціонального обґрунтування суспільних та власних моральних ідеалів, принципів й норм, до пояснення та оцінки своїх вчинків. У такому поясненні рефлексія виступає як важлива ознака моральності, показник прогресу моральної свідомості, вираженого у здатності до раціоналізованої мотивації, самоорієнтації, самостійного вибору, автономного самоконтролю. Доцільно виділити поняття моральної рефлексії у більш вузькому значенні як роздуму людини над власною моральною діяльністю, її передумовами та результатами; здатності усвідомлювати свої вчинки, наміри, мотиви. Особливість подібної саморефлексії проглядається у такому аналізі своєї свідомості та поведінки, який приводить до узагальнення власних моральних позицій, рішень та дає відчуття внутрішньої свободи. „Етичне рефлектування стає при цьому способом внутрішнього самостановлення людини у зіткненні з обставинами”[17,127]. За допомогою рефлексії людина піднімається над собою, вириваючись за межі чуттєвої поглинутості безпосереднім потоком життя. На відміну від рефлективного роздуму про іншу особу або розумового діалогу з нею саморефлексія є самоаналіз у формі діалогу із самим собою, особливо з приводу критичних ситуацій, у яких суб`єкту доводиться здійснювати радикальний моральний вибір.