Робота з казкою. До нашої розмови про навчання зробимо короткий вступ – послухайте віршовану казку “Про Колю”
(автор – Н. Селезньова, творчий переклад – О. Кізь)
Жив на світі хлопчик Коля. Не хотів навчатись в школі,
Робить уроки не любив і мамі твердо говорив:
“В школу не буду я ходити, тому що вмію все робити.
Міліціонером можу стати, буду усіх я захищати!
Чи хворих буду лікувати, а треба – то й дітей навчати.
Усе я вмію вже робити й до школи можу не ходити!”
Сказав так мамі та й побіг, а ввечері він спати ліг.
Заснув і бачить в сні себе, так ніби він мужчина вже.
“Дорослий я, – подумав Коля, – не буду я навчатись в школі.
Усе я зможу, все зумію, я працювати добре вмію!
Піду я хворих рятувати важкі хвороби лікувати!”
Бачить хлопчина: лікар йде й термометр у руках несе.
Коля до лікаря біжить і голосно йому кричить:
“Я вам сьогодні допоможу, усе я вмію, все я можу!”
Та лікар Колі не зрадів, натомість грізно відповів:
“А знаєш ти, як лікувати, що при застуді слід приймати?
Яку призначиш ти мікстуру, щоб знизити температуру?
Ти в школу, друже, не ходив, уроків в школі ти не вчив.
Таблицю множення не знав, і книг корисних не читав.
А якщо в школу не підеш, в житті роботи не знайдеш”.
Коля подумав: “Не біда! Професій в світі – не одна!”
Міліціонером хочу стати та всіх у місті захищати!”
Пройшла лиш мить – а той іде та честь колезі віддає.
А Коля голосно кричить: “Злочинця я впіймаю вмить!
Я вам в роботі допоможу, усе я вмію, все я можу!”
Міліціонер сповільнив крок і Колі дав такий урок:
“Чи знаєш ти, як рятувати, життя людей як захищати?
Злочинців швидко як ловити, правопорушників провчити?
Закон ти, хлопче, поважаєш? А Кодекс кримінальний знаєш?
Ти в школу, друже, не ходив, уроків в школі ти не вчив.
Таблицю множення не знав, і книг корисних не читав.
А якщо в школу не підеш, в житті роботи не знайдеш”.
Коля подумав: “Не біда! Професій в світі – не одна!
Художником я можу стати, картини буду малювати”.
Пройшла лиш мить – а той іде, палітру й пензлики несе.
Коля чимдуж за ним біжить і голосно йому кричить:
“Я вам сьогодні допоможу, усе я вмію, все я можу!”
Художник Колі не зрадів, натомість грізно відповів:
“Чи знаєш ти, як малювати, як фарби вдало підбирати?
Портрет, пейзажі як творити, як натюрморти зобразити?
Ти в школу, друже, не ходив, уроків в школі ти не вчив.
Таблицю множення не знав, і книг корисних не читав.
А якщо в школу не підеш, в житті роботи не знайдеш”.
Задумався сумненький Коля: “А може, й справді треба в школу?
Професію знайти я зможу і людям, звісно, допоможу.
Я вивчуся й розумним буду, а сон цей дивний не забуду.
Прокинувся наш хлопчик Коля. Кричить до мами: “В школу! В школу!”
Швиденько речі я зберу і першим в школу я прийду.
Я хочу знати все на світі, всі таємниці на планеті.
Книги корисні прочитаю, усе я вивчу, все пізнаю!”
То ж Коля учнем був зразковим і став художником чудовим.
А міг він стати інженером, лікарем, міліціонером.
Багато нового пізнав й корисним для людей він став.
Питання для обговорення:
– Що означає “стати корисним для людей”?
– Для чого ви навчаєтесь у школі?
Вправа “Я – третьокласник”. Ведучий нагадує дітям, що після літа їх називають по-новому – третьокласниками, а далі пропонує подумати, чим третьокласники відрізняються від першокласників та другокласників.
У другій частині вправи діти по черзі вимовляють фразу “Я – третьокласник” з різними інтонаціями – з радістю, зі страхом, зі здивуванням, задумливо, сердито, замріяно, з гордістю, з тривогою, урочисто, величаво, невпевнено, соромлячись, вихваляючись, . Інтонацію задає ведучий усно чи за допомогою карточок з назвами почуттів.
Вправа “Що цікаво для третьокласника”. Діти отримують завдання уявити собі чарівну підзорну трубу, через яку можна роздивитися близьке майбутнє. Чого вони очікують від нової зустрічі зі школою? Якими є їхні бажання? Що їх тривожить та турбує? Що їх лякає у новому навчальному році? Про що вони хотіли б дізнатися? Нехай кожен розкаже, яку картинку він побачив крізь чарівну підзорну трубу.
Вправа “Мої досягнення в школі та вдома”. Ця вправа для постійного домашнього самостійного аналізу досягнень учня під час виконання домашніх завдань та батьківських доручень. Кожне заняття пропонується починати з аналізу досягнень дітей за тиждень. Для початку тренер може навести приклад. Учні 3-4 класів можуть зробити це завдання письмово. Цю вправу можна виконувати також і в парах, ускладнивши завдання: після пригадування ситуації, учням роздаються заготовки (вправа “Коло моїх умінь”). Діти попарно мають домовитися, чиї спогади цікавіші та корисніші. Домовившись, складають план презентації спогадів, а наприкінці заняття аналізують вміння слухати іншого.
Вправа “Я виконую домашні завдання”. Учні розповідають, як виконують домашні завдання: з яких предметів починають, хто допомагає у підготовці уроків, використовують чернетку чи одразу записують у чистовик, чи перевіряють домашні завдання дорослі. Завдання. Учням пропонується скласти поради щодо виконання домашніх завдань
Заняття 2.
Мета. Зняття наруги, створення позитивного настрою, вміння слухати інших, формування та підкріплення позитивної самооцінки; сприяння формуванню дружніх взаємин у класі.
Робота з казкою. Діти слухають та обговорюють казку.
Дивна історія трапилась зі мною у дитинстві. Я був приблизно таким, як ви зараз, коли моя сім’я вирішила переїхати в інше місто. До цього часу ми жили у великому світлому будинку. У ньому було дуже спокійно і затишно.
Це було невелике казкове містечко мого дитинства. Усі його мешканці, на диво добрі і привітні люди, часто ходили один до одного в гості, дарували подарунки.
Кожного ранку ми з бабусею прогулювались парком. Зимою ліпили цілу снігову сім’ю. Весною знаходили найдивовижніші квіти для моєї мами. Улітку та поринав у цікаві спостереження за різнокольоровими метеликами, дивними жуками та іншими мешканцями нашого парку. З приходом осені я починав поповнювати свою колекцію, набиваючи кишені гладенькими жолудями і ніжними листочками.
Минав час. Усе частіше я чув від батьків про якісь необхідні зміни. “Прийшла пора”, – говорили вони з хвилюванням, часто поглядаючи на мене. Але що це була за “пора”, і яке вона мала право змусити мене змінити наш затишний, тихий будинок на зовсім чужі, чорно-білі вулиці неприємного міста, я так і не зрозумів.
Тривожні очікування батьків закінчились нашим переїздом. І моє життя перевернулося з ніг на голову.
Чорно-біле місто було містом дітей. У тому розумінні, що батьків я майже перестав бачити, не говорячи вже про бабусю, яка приїжджала до нас лише на вихідні. Центром міста був Головний Будинок, сіра споруда середніх розмірів. Там я і проводив більшу частину свого часу, серед галасливих, чимось постійно зайнятих хлопчиків і дівчаток.
У Головному Будинку мені, як і усім решта дітям, потрібно було вирішувати важливі завдання. І в цих справах нам допомагала єдина доросла з-поміж нас – добра, але строга фея. У неї навіть була справжня чарівна паличка, яку вона ніколи не випускала з рук. А мені так хотілося до неї доторкнутися, хоч один разочок!
Нам говорили, що від нашої праці залежить майбутнє, не лише наше, але й інших людей. Тому я щиро намагався виконувати завдання. Здається, лише у цих випадках мене і помічали.
У перервах між “важливими заняттями” я з боку помічав, як інші діти сміються, граються, і мені ставало ще сумніше. Адже кожен з них вмів щось дуже добре робити, і вони збиралися, демонстрували один одному свої вміння. А я ніяк не міг зрозуміти, що ж таке цікаве можу запропонувати для гри. Я не вмів так високо стрибати, як висока, худа дівчинка з забавним ластовинням, у мене не було такого довгого блискучого волосся, як у її подружки, я навіть не вмів так голосно хрустіти кістками пальців чи виразно сміятися, як ті двоє хлопчиків, що завжди і всюди ходили разом. Можливо, саме тому я ніколи не брав участі в цих іграх, а може просто не хотів цього.
Ще я не розумів, чому мої мама та тато так переживають і так хочуть, щоб я подружився з дітьми із Головного Будинку. Адже у мене були друзі, бабуся, наприклад, чи ті, які спокійно вміщувались у коробці з-під мого улюбленого шоколадного печива. Я маю на увазі набір фар, який я позичив, виїжджаючи з улюбленого містечка, у соковитих зелених дерев, жаркого жовтого сонця, голубого неба, солодкої бабусиної полуниці.
Та все ж таки одного разу мені захотілося взяти участь у спільній грі, і я вирішив підійти до дітей.
– Можна мені разом з вами? – запитав я і сам здивувався, почувши свій несміливий голос.
– А що ти вмієш? – хором поцікавились діти, а одна дівчинка хитро прижмурила очі.
Намагаючись не хвилюватися, я напружився і став пригадувати, що ж можу робити найкраще. І тут раптом відповідь вирвалася сама по собі:
– Я... я можу бути улюбленим...
– Дуже треба! – упереміш з насмішками почувся чийсь недоброзичливий голосочок.
Це було останнє, що я пам’ятаю, перед тим, як усе навколо розплилося від непроханих сліз, що виступити на моїх очах, а образа і дивний сором не давали дихнути на повні груди. Мені хотілося щонайшвидше бігти додому і більше ніколи не повертатися до Головного Будинку. Далі я лише пам’ятаю, як повернувся ввечері додому.
А оскільки я був змушений і надалі відвідувати Головний Будинок, то наступні дні стали для мене ще сірішими від попередніх.
Про те, як було знайдено вихід
Минав час… Усі вже забули про той чорний для мене день. Ми готувались до великого свята. Від нас, мешканців Головного Будинку, усе місто очікувало до свята чогось особливого, тому метушня була нестерпна. Але придумати, чим же можна здивувати місто, ніхто не міг. Навіть наймудріша добра, але строга фея із сумом очікувала прозріння.