Кар'єрний успіх любителів мистецтва пояснюється лондонськими дослідниками так: висококультурна діяльність підлітків створює для них можливість зав'язувати дружні стосунки з впливовими дорослими, і це визначає їх подальшу долю. На нашу думку, таке пояснення є недостатнім.
Схильність до мистецтва - це культивування спонтанності у власних самопроявах та толерантність до спонтанних самопроявів інших людей. Це бажання внутрішньої свободи й інтересу до життя безвідносно до його економічно еквівалентних вигод. Така особливість дає людині можливість працювати легко, радісно, із задоволенням в самому процесі, що є духовним показником життєтворчості.
Ці та інші зарубіжні дослідження дозволяють виділити спільні риси, які впливають на успіх людини, тобто є умовами розвитку її особистості:
• висока чутливість;
• емпатійність;
• внутрішня свобода та індивідуальність;
в сформовані загально інтелектуальні вміння.
А самоконтроль, дотримання моральних норм, правильне тлумачення функцій державно суспільних інституцій, мотивація власних досягнень стають похідними від цих рис.
Знову звернемо увагу на те, що, якщо останньому аспекту приділяється в освітніх впливах чи не найбільша увага, то перші три не тільки не розвиваються, а часто активно гальмуються. Особливо це стосується високої чутливості та свободи й індивідуальності.
Міркуючи над впливом чутливості - емпатійності на успішність особистості, слід вказати, що за її наявності механізм саморегуляції розвивається швидше, він у цьому випадку є більш тонким, ніж у людини з помірною чутливістю-емпатійністю.
Не слід забувати, що чутливі люди дуже залежні від схвалення оточуючих, тому роблять багато, аби це схвалення отримувати якщо не в прямій, то хоча б у відстроченій чи опосередкованій формі. Вмотивована таким чином діяльність приводить до успіху - звісно, за умов інтелектуатьного розвитку особистості та її здатності витримувати значні утиски й навантаження.
Варто застерегти, що висока чутливість може перетворюватися на вразливість-тривожність, яка мато асоціюється з успіхом за тими ж таки критеріями щастя.
Тривожна людина не вміє насолоджуватись життям, радіти з нічого, бо постійно хвилюється за майбутнє, жалкує за минулим, тримається за свої схеми належного, але нереального. У неї немає ні спонтанності, ні довіри, ні свободи, хоча при цьому може бути наявна інтелектуальна, моральна та вольова компетентність.
Вразливість-тривожність розвивається у чутливих дітей на фоні зовнішнього тиску, тотальних обмежень, в тому числі обмежень похвали, на фоні відсутності емоційно-тактильних контактів з матір'ю, іншими близькими людьми в перші роки життя.
Внутрішню свободу та індивідуальність легко розвивати засобами образотворчого та драматичного мистецтва. Проте не слід ставити дитину в ситуацію порівняння з іншими, навіть з її попередніми досягненнями. Кожен моментний прояв є сам оцінним.
Лише коли Дитина навчиться насолоджуватись своєю творчістю безвідносно до еталонів, тоді можна поступово підключати елементи навчання, схвалюючи дитину за старанність, терплячість і нові досягнення.
Наші дослідження дозволили зробити висновок: потрібно постійно підкреслювати дитині, що сьогоднішні здобутки є результатом сьогоднішньої праці й терпіння, що вони не залежать від минулого, вони завжди є результатом теперішніх дій.
Малювання, ліплення, аплікації є традиційними видами дитячого прикладної творчості, які пропонуються в усіх дошкільних, шкільних та деяких позашкільних закладах; також кожна дитина може займатись цим вдома.
Хоча за силою емоційного впливу, за інтенсивністю конструктивну щодо я-концепції особистості драматизаціям та їх варіантам немає рівних, на жаль, вони все ще залишаються екзотичними формами освіти та дозвілля. Це має своє пояснення: дитячі театральні студії, звісно, потребують фінансової, технічної та кваліфікаційної підтримки. Крім того, необхідно враховувати часові ,й енергетичні затрати дітей та їх керівників. Тому драматичні гуртки та театральні студії - справа особистого ентузіазму й самовідданості окремих педагогів - не є чисельними й довготривалими.
У цьому зв'язку елементи психологічної драми, рольової імпровізації та драматичного тренінгу є доступними й бажаними в навчально-виховному процесі. Ці форми психокорекції мають широко застосовуватись в роботі не тільки з проблемними дітьми. їх можна розробляти для системного виховання та навчання обдарованих дітей і дітей з не проявленими здібностями. Діапазон різновидів драматичних форм широкий: текстові (рідною та іноземною мовами) рольові відтворення та імпровізації, пантоміма, образна пластика, танцювальні сюжети, лялькові мініатюри, режисерські етюди. їх призначення має ту універсальність, яка робить взаємодію між педагогом і дітьми об'єктивно результативною та суб'єктивно приємною. А це гарантує успіх.
Під час драматичних вправлянь та імпровізацій інформація краще запам'ятовується та відтворюється в новій перекомбінованій формі, бо сприймання супроводжується емоційними переживаннями, в тому числі інтелектуальними (здивування від виявленого протиріччя, напруження, направлене на зняття протиріччя).
Крім того, така діяльність спирається на потреби в грі, в творчій самоактуалізації, спілкуванні, пізнанні, динаміці. Існує упередження щодо вікової пріоритетності - мовляв, грати необхідно з дошкільнятами та молодшими школярами. Але згадані потреби є актуальними для підлітково-юнацького віку. До того ж, проблеми духовного та морального змісту не вирішуються директивно та однобічно. Часто вони вимагають еклектичного підходу, індивідуального осмислення та альтернативності розв'язання. В розіграних назовні ситуаціях , виховується толерантність, повага й інтерес до інших бачень та чужого досвіду Рольові вправи екстеріоризують поняття та теоретично засвоєні закономірності, й тим перетворюють знання на вміння.
Особистість дитини розвивається в активних, зокрема драматичних формах за рахунок інтелектуального вдосконалення, емоційного саморегулювання, розширення внутрішньої свободи, засвоєння й закріплення суспільно доцільних правил взаємодії.
Колись задекларовані "правила поведінки школяра" в особистісно зорієнтованій освіті мають стати правилами взаємодії дітей і дорослих, бо великою є відповідальність кожного учасника інтеракції за її перебіг та результат.
Перевагою мистецьких форм навчання та дозвілля є те, що вони уможливлюють індивідуалізацію, яка сприяє особистіший рефлексії. Недаремно силу особистісної структури Євген Глива вбачає в здатності особистості до свідомого самопізнання.
Сприймаючи мистецькі твори, діти співставляють зовнішні подразники з власними внутрішніми реакціями на них. Так людина пізнає міру своєї глибини, знаходить свої больові точки, робить несподівані відкриття щодо самої себе. І чим більше діапазон її реакцій, тим вільнішою вона себе почуває. Це відбувається тому, що в кожній її реакції є щирість і тимчасове ототожнення з об'єктом, який вразив. З цієї причини дітям потрібно сприймати багато динамічних мистецьких зразків з одного боку та творити самостійно в умовах вдало змодельованих ситуацій, а не просто поставлених завдань - з іншого.
Робимо висновок: конкретне завдання особистісно зорієнтованої освіти полягає в тому, щоб розробити і впроваджувати систему вдало змодельованих ситуацій, які спонукають дітей до інтелектуальної, емоційної та духовної творчості. На наш погляд, духовна творчість включає:
-самопізнання, яке проходить через первинне само ототожнення з вражаючими об'єктами;
-самоприйняття, яке проходить через усвідомлення діапазону власної варіативності:
-самоінтеграцію в культурно-психологічний простір соціуму (на більш зрілому етапі - в буттєвий простір), яка проходить через вторинне самоототодження з елементами цього простору, опосередковане ціннісними орієнтаціями суб'єкта.
Досліджувати розвиток особистості в процесі її духовної творчості - перспектива подальших наукових пошуків.
Знаменитий фізик А. Ейнштейн відмічав що кожна дитина народжується геніальною. І від не: очікують, що вона зможе досягти майстерності якнайменше в одній із галузей життя, й у неї дійсно є така можливість. Власне, це також відображено в теоретичних засадах гуманістичної психології.
Здатність бути талановитим по-своєму є в кожному, і потрібно знайти лише засіб, щоб реалізувати її. Видатний український філософ і педагог Г. Сковорода розробив вчення проте, як розкрити специфічні для кожного учня здатності. "Кожна дитина потенційне обдарована. Пізнай себе і свою спільність", - наголошував Сковорода. Він вважав, що тільки на цій основ можна досягти великих успіхів як у самому педагогічному процесі, так і в його результатах, - тобто зробити щасливим учня.
Сучасна педагогіка теж доводить, що кожен учень якщо у нього відсутні органічні пошкодження нервової системи, може успішно вчитися в школі. Чому всі ж таки не всім дітям вдається досягти цього? Чому і кожній школі є учні, яким досить важко вчитися, як не засвоюють навчальну програму, для яких школа за лишається неприємною згадкою?
Причини шкільних невдач можуть бути дужі різними і складними. До них відносять такі чинники як відсутність інтересу до навчання, погана поведінка; в школі, важка атмосфера в сім'ї, тривала хвороба різні недоліки в навчально-виховному процесі. Склад ний характер причин невдач учня в шкільному навчанні відмічають всі дослідники. Одні схильні бачити основну їх причину в поганих соціально-економічних умовах життя учнів. Інші вважають, що "корінь зла потрібно шукати в дефектах біопсихологічної "підготовленості" учнів. Треті бачать причину в недосконалості школи. То що ж все-таки не дозволяє "потенційним геніям" досягти успіхів?