Дослідження конкретних об'єктів і явищ, що зложилися в рамках парадигми розуміння, являють собою складний результат рішення чотирьох важливих завдань, що виникли перед західноєвропейськими новаторами. Перша з них - прагнення до нових постановок проблем, пошуку нетрадиційних об'єктів. Друга - спроба довести реалістичність зроблених заявок на створення альтернативи пануючої парадигми пояснення, емпірично обґрунтувати інші методологічні постулати. Третя - необхідність збереження певної наступності соціально-психологічного знання, інтеграції в нові теоретичні схеми емпіричних даних, переконливо пояснені парадигмою пояснення. Нарешті, четверта, більше інституціональна, ніж властиво науці - твердження пропонованої парадигми в системі соціальних інститутів науки: визнання з боку представників магістрального напряму, можливостей публікації в авторитетних виданнях, кваліфікаційній сертифікації вчених ступенів і звань і т.п.
У цей час, по закінченні більше чверті століття з моменту появи західноєвропейської опозиції, можна затверджувати, що більшість цих завдань були вирішені, хоча й з різним ступенем успішності.
Необхідно відзначити при цьому наступні загальні підсумки. Набагато більше ідей і гіпотез було висловлено, чим емпірично перевірене й доведено. У ході конкретної дослідницької практики центральною проблемою стала проблема методу, що відповідає теоретико-методологічним постулатам.
Найбільш значимі емпіричні результати парадигми пояснення, отримані, наприклад, у дослідженнях соціальної установки, когнітивних процесів, знайшли своє місце в нових теоретичних схемах.
Західноєвропейська парадигма успішно затвердилася у світовій соціальній психології: вона має свої журнали серії періодичних тематичних видань, її провідні представники входять до числа визнаних метрів сучасної соціальної психології, їх запрошують читати лекції в оплот парадигми пояснення - американські університети. Таким чином, загальний позитивний підсумок у наявності.
Разом з тим, не можна не помітити, що це коштувало реформаторам помітного ослаблення первісного радикального імпульсу. Деякі дослідження, якщо їх розглядати ізольовано, мало чим відрізняються від традиційних. По ряду параметрів західноєвропейська парадигма співвідноситься з парадигмою пояснення. Такий виявилася об'єктивна ціна її інтеграції не тільки в соціально психологічне знання, але й у соціально-психологічний істеблішмент.
Подібна критична оцінка означає всього лише констатацію реального положення речей і аж ніяк не має на увазі хоч скільки-небудь знизити значимість внеску представників парадигми розуміння. Більше того, надалі будуть показані її дійсні досягнення. Із цією метою будуть розглянуті дослідження: між групових відносин, соціальних уявлень і соціальної ситуації.
У дослідженнях цих об'єктів найбільше рельєфно з'являються нові способи рішення методологічних і теоретичних проблем, запропоновані в рамках найбільш перспективного в Західній Європі культурологічного підходу, а саме: розгляд взаємодій через призму колективних процесів більше високого рівня; звертання до елементів культури (цінностям і нормам) як регуляторам цих взаємодій; дослідження психологічних механізмів регуляції соціального поводження через різні знакові й ідейно-психологічні форми; аналіз індивідуального поводження з урахуванням соціального середовища, у якій воно здійснюється.
Традиційний підхід опирався на модель суспільства, відповідно до якої в ньому підтримуються статус-кво, соціальний мир, безконфліктність і рівновага. Як показав С. Московичи, ця модель заснована на наступних постулатах:
1. Вплив у групі розподілений нерівномірно, його напрямок односторонній. Індивід у групі - пасивна й мало впливова одиниця.
2. Функція соціального впливу полягає в тім, щоб зберігати й зміцнювати соціальний контроль. Відхилення від групових норм розглядається як погроза існуванню групи, як наслідок поганої адаптації індивіда, що, у свою чергу, пояснюється вадами психіки.
3. Сила й напрямок впливу визначаються відносинами залежності між членами групи. Залежність - головний фактор, що детермінує, між групові відносини. Індивід підкоряється груповому впливу, тому що залежимо від інших членів групи, має потребу в їхньому визнанні.
4. Форми впливу залежать від ступеня невизначеності ситуації, у якій індивід приймає рішення, і від того, наскільки він тяготиться цією невизначеністю.
5. Досягнута групова єдність фіксується в об'єктивній нормі. У випадку, коли можливість об'єктивної перевірки відсутній, людям не залишається нічого іншого, як звертатися до загальноприйнятої думки, що виконує роль об'єктивного критерію.
6. Всі процеси групового впливу повинні аналізуватися як прояви конформності.
Починаючи з досвідів М. Шерифа по формуванню групових норм, а потім досліджень конформізму, виконаних С. Ашем, у соціальній психології міцно затвердилося уявлення, що індивід, як правило, уступає тиску суспільної думки. Однак західноєвропейські соціальні психологи звернули увагу на те, що в експериментах Шерифа й Аша були нейтралізовані фактори, що звичайно діють у реальному житті: попередній досвід учасників; їх емоційне залучення; переконаність у своїй правоті; статус; престиж; нарешті, відносини між членами групи, пов'язані з їхніми цінностями. Вони правильно помітили також вплив ціннісних уявлень авторів на результати їхніх досліджень. Теорії Шерифа й Аша, писали Дуаз і Московичи, з одного боку, "відбивають певне бачення колективних відносин... тенденцію трактувати ці відносини як конформні. Таке бачення колективних відносин... приховує за собою політичну практику репрезентативної демократії, а з іншого боку, практику ціноутворення на вільному конкурентному ринку". Додамо, що в основі цього бачення, так само як і правила "репрезентативної демократії" і "вільного ринку", лежить усіляко відомий у західному суспільстві принцип егалітаризму, відповідно до якого в політичній і економічній сфері всі громадяни рівні.
Тим часом в експерименті, що поставили Лемен, Депорт і Лумен, було встановлено, що випробувані з високим статусом відносно мало змінюють свою оцінку, причому групова норма зрушується убік оцінки цих осіб.
Отримані факти з очевидністю суперечили моделі однобічного (група-індивід) впливу. До того ж з повсякденної практики психологам було відомо, що індивід може:
1) підкоритися групі формально, зовні (мотиваційний варіант, досліджений і експериментально);
2) вийти із групи;
3) якийсь час, залежно від ситуації, пручатися;
4) спробувати змінити самі норми, тобто вплинути на групу. При вивченні цих альтернатив поводження в ситуації групового тиску й виник новий об'єкт емпіричного дослідження динаміки - вплив меншості.
Ще в експериментах С. Аша, а потім С. Милгрема по підпорядкуванню влади було відзначено, що досить випробуваному в конфліктній для нього ситуації виявити наявність так званої "соціальної підтримки", як його стійкість у відстоюванні своєї позиції значно підвищується. Для перевірки цього феномена була поставлена безліч експериментів, у яких виявилися наступні факти.
У випадку, коли мова йде про судження, досить одного висловлення, що суперечить думці більшості, щоб випробуваний не піддався груповому впливу. Однак проста девіація ще одного члена групи не діє, якщо мова йде про соціально значиме судження. Для стійкості нонконформного соціального судження необхідно, щоб хто-небудь підтримав саме дане судження, причому не обов'язково привселюдно. Важливо одне - щоб індивід, що відстоює свою точку зору, знав, що він не самотній.
Розвиток уявлень про природу "соціальної підтримки" привело до побудови моделі групового впливу. На відміну від функціоналістської моделі вона ґрунтувалася на тім, що в групі під впливом зовнішніх соціальних змін співвідношення сил постійно міняється й що меншості в групі може виступати провідником цих зовнішніх соціальних впливів. Тим самим відносини "меншість - більшість" як би вирівнювалася.
Інтеракціонистська модель, на думку її прихильників (Московичи й ін.), відрізняється від моделі "соціальної підтримки" і не є її різновидом, оскільки остання, по суті, представляє групові норми як незмінні, а конфронтуючі їм - як якийсь анклав, острівець "особливості" у групі, у те час як інтеракціонистська модель припускає саме зміна групових норм під дією цього анклаву.
Ще одна важлива її відмінність полягає в трактуванні "меншостей". У традиційних дослідженнях соціальної психології цей термін використовувався в його буквальному значенні, що повністю відповідало традиційному розумінню соціального. У дослідженнях же впливу меншості, про які мова йтиме далі, "меншості" - це та частина групи, що має менші можливості впливу (авторитетом, статусом, владою, компетенцією й т.п.). Із цього погляду, чисельне меншість фактично може бути "більшістю", якщо воно в стані нав'язати своє уявлення іншим членам спільності.
Таке розуміння меншостей більше відповідає реальній дійсності класового суспільства. Так, наприклад, у цей час у США група людей у кількості всього 3,5 тис. чоловік фактично контролює економіку й політику країни й, будучи в явних кількісних меншостях, проте виявляється в більшості в згаданому змісті.
У ряді досліджень ставилося завдання виявити умови, які дозволяють меншостям впливати на групу. Виявилося, що перша умова - це послідовність, стійкість поводження меншості, як синхронна, тобто єдність членів меншості (консенсус) у конкретний момент, тобто збереження, повторення позиції в часі.
Показові в цьому плані два експерименти, поставлені С. Московичи й французьким соціальним психологом К. Фошо. В одному з них випробуваним пред'являлися малюнки, на яких були зображені різні предмети. Пропонувалося вибрати той з них, що по одному із чотирьох параметрів (характеристик) може бути використаний при створенні приладів керування літаком. (Як відомо, прилад може бути зручний або незручний для пілота залежно від форми, розміру, кольору, обрисів). Спільник експериментатора, постійно орієнтуючись на той самий параметр, тобто проявляючи стійкість поводження, помітно впливав на вибір, що робили випробувані.