Необхідність експериментального дослідження стала особливо очевидної на початку XX в. Так, відомий представник гештальтпсихології К. Левін наполягав на тому, що розвиток психології повинен йти не по шляху збирання емпіричних фактів (шляху, по якому йде і зараз американська психологія), а що вирішальною в науці є теорія, що повинна бути підтверджена експериментом. Не від експерименту до теорії, а від теорії до експерименту - генеральний шлях наукового аналізу. Усяка наука націлена на перебування закономірностей - психологія повинна теж прагнути до перебування психологічних закономірностей. Курт Левін підкреслював це положення. Він говорив про те, що задачею психологічної науки повинно бути навіть не тільки встановлення законів, а пророкування індивідуальних явищ (у термінології Левіна "подій") на підставі закону. Але вони передбачувані тільки при наявності достовірної теорії. Критерієм наукової вірогідності є не повторюваність одиничних фактів, а, навпаки, одиничні факти повинні підтвердити теорію. Такий підхід до об'єкта психологічної науки К. Левин назвав "переходом від арістотелевського мислення до галілеєвського" [17].
Левін указував, що для мислення Аристотеля було характерне твердження, що світ гетерогенний, що кожному явищу властива саме йому іманентна закономірність: дим піднімається догори, тому що він легкий; камінь падає вниз, тому що він важкий. Галілей же установив, що світ гомогенний. Будь-яке окреме явище підкоряється загальним закономірностям. Дослідження повинне виявити ці загальні закономірності й умови, при яких те або інше явище розвивалося. К. Левін вважав, що психологія повинна використовувати галілеєвське мислення. Тому експеримент повинен бути строго продуманий: необхідно створити визначені умови, щоб одержати, вичленувати саме досліджуване явище. Іншими словами, розрізнення арістотелевського і галілеєвського підходів стосовно психологічного дослідження означає перехід від описового методу до конструктивного. Арістотелевський метод у психології полягає в тому, що причина ототожнюється із сутністю досліджуваного явища, у результаті чого наукове пояснення зводиться до класифікації і приводить до виділення середніх статистичних характеристик, у яких переважають оцінні критерії.
Галілеєвський же метод у психології припускає теоретичне пояснення фактів на основі цілісної системи причинних співвідношень. Саме перебування причинних співвідношень дає можливість пророкування одиничних подій. Кожна одинична подія повинна бути осмислена в контексті цілісної ситуації даного моменту. Емпіричний доказ повинний поступитися місцем конструктивно-теоретичному. Психологія повинна вивчати не фенотипи, а генотипи. Експеримент у психології покликаний давати пояснювальну характеристику, а не установлення факту, він повинний пояснити причину, детермінацію людського поводження, того або іншого психічного явища.
Мета нашого дослідження полягає в тому, щоб виявити типові патопсихологічні характеристики мислення хворих на неврастенію.
Предмет дослідження – патологія мислення при неврастенії.
Об`єкт дослідження – патологічні зміни мислення у хворих на неврастенію.
Основними завданнями дипломної роботи є:
1) охарактеризувати методологічні основи патопсихологічного дослідження особистості і зокрема, процесів мислення;
2) охарактеризувати особистісні зміни та динаміку мислення при захворюванні неврастенії;
3) дати характеристику організації патопсихологічного дослідження;
4) виявити типові патологічні зміни мислення хворих на неврастенію.
Патопсихологічне дослідження мають велике значення для ряду загальнометодологічних проблем психології, наприклад для рішення питання про співвідношення біологічному і соціального в розвитку психіки. Дані цих досліджень показують, що порушення особистості не означає "вивільнення" її біологічних інстинктів і потреб, а характеризується насамперед зміною самих людських мотивів і потреб. Установлюється також, що закономірності розпаду психіки не повторюють у зворотному порядку етапи її розвитку.
Дані патопсихологічних досліджень використовуються в психіатрії: як діагностичні критерії; при встановленні ступеня інтелектуального зниження; при проведенні експертизи (судової, трудовий, військової); при обліку ефективності лікування, особливо при використанні психофармакологічних засобів; при аналізі порушень психічної діяльності у випадку шкідливих умов праці; при рішенні питання про відновлення втраченої працездатності.
Патопсихологія використовує експериментальні методи дослідження, основним принципом яких є якісний аналіз порушень психіки як опосередкованої і мотивованої діяльності. Патопсихологічний експеримент надає можливість актуалізації не тільки розумових операцій, але і мотивів хворої людини.
Людина живе серед подій, які відбуваються одна за одною або паралельно. Потреби, цілі людини зумовлюють необхідність розібратись у тому, що з чого виходить, як пов'язані між собою події, об'єкти, явища, які їхні властивості детермінують цей зв'язок [9].
На перший погляд здається, що в цьому допоможе досвід, збережений у пам'яті людини. Наприклад, вона запам'ятала за прожитий період певну кількість випадкових зв'язків — і цього досить для підтримання життєдіяльності, для реалізації своїх потреб та завдань. Але буття складніше, і лише звички та минулий досвід не розв'язують усіх проблем. Це й змушує шукати таку властивість, такий зв'язок, які б допомогли дати відповідь на питання, досягти мети, розв'язати проблему. Скажімо, якщо будувати урок, покладаючись лише на новітню технологію як універсальну та чудодійну, ми не завжди зможемо досягти мети уроку.
Отже, потрібне уважне вивчення, обстеження, аналіз ситуації з метою виявлення таких взаємозв'язків фактів, подій, об'єктів та їхніх властивостей, які необхідні для розв'язання проблем. Пошук істотної для нас ознаки — непростий, досить своєрідний акт, який виконує мислення. Кожний автор визначає зміст цього поняття, пов'язуючи його з загальним предметом психології — психічним відображенням дійсності, яка опосередковує життя індивіда. Проте в поясненні предмета психологічної науки "психічне відображення" виступає як недиференційована єдність. Відображення, що здійснюється мисленням, має свої сутнісні і специфічні властивості.
Мислення — це вища форма психічного відображення. Пізнання світу починається з відчуттів, сприймань та уявлень, але ця картина світу не дає змоги глибоко і всебічно пізнати його. Зокрема, живе споглядання не спроможне проникнути у складні форми взаємодії явищ, об'єктів, подій, у їх причини та наслідки. Для відображення цих моментів буття необхідний перехід від відчуттів, сприймань (чуттєвого відображення) до мислення. Шляхом мислення індивід виявляє взаємозв'язки між предметами, подіями і явищами, з'ясовує причини та наслідки цієї взаємодії. Мислення, надбудовуючись над відчуттями й сприйманнями, відкриває нові аспекти явищ та різних об'єктів. Так, у фізиці відкриті елементарні частинки або ультрафіолетові та інфрачервоні промені, їх не можна побачити, про них можна тільки мислити [26].
Емпіричне знання містить у собі чуттєві ознаки предметів, явищ дійсності, але там, де цих знань не вистачає, виникає напруження, що є сплавом думки і почуттів. Відправним моментом мислення є постановка запитань: "Що це?", "Чому так?", "Хто винен?", "Що робити?".
Отже, мислення використовує емпіричні знання для міркування і становить трамплін для вищого ступеня відображення світу, що полягає у здійсненні глибинного аналізу, пошуку значущих для індивіда орієнтирів.
Мислення дає знання про істотні властивості, зв'язки і відношення об'єктивної реальності, здійснює у процесі пізнання перехід від явища до його сутності (О. М. Леонтьєв). На відміну від процесів чуттєвого відображення мислення опосередковано відображає дійсність — через аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, тобто через мисленнєві операції, спираючись на знання, що дістає вираження у слові. Опосередковане відображення дає змогу вийти за межі безпосереднього досвіду.
Мислення є узагальненим відображенням дійсності. Це процес пошуку істотних ознак, властивостей предметів та явищ і зв'язків між ними і водночас характеристик, спільних для однорідних явищ або предметів дійсності. Вирізнені найістотніші ознаки лежать в основі узагальнення, розкривають певну закономірність або тенденцію. Так, психологи, вивчаючи особливості сприйняття людиною дійсності, відкрили таку загальну закономірність, як константність.
Мислення має активний, дійовий і цілеспрямований характер. Виникнення в індивіда відчуттів, сприймань зумовлене зовнішніми чинниками. Ці процеси виникають за безпосередньої дії подразників на органи чуття, незалежно від бажань суб'єкта. Мислення, як правило, актуалізується і спрямовується сутністю та значущістю для суб'єкта проблеми [3].
Мислення нерозривно пов'язане з мовою та мовленням. Думка об'єктивується у мові та мовленні. Мовлення є способом, а мова — засобом вираження думки і формою її існування. Будь-яка думка виникає і набуває свого розвитку у слові, а вдало дібране слово вдосконалює, уточнює думку. Чим більше продумана думка, тим чіткіше вона буде виражена у мовленні. Враховуючи особливості взаємозв'язку і взаємодії мислення та мовлення, П. Я. Гальперін розглядає формулювання думок уголос, закріплення думки або судження в слові як один із послідовних етапів формування розумових дій. Так, якщо вчитель пропонує учневі думати вголос, це поліпшує контроль за "маршрутами" думки та вдосконалює її.