Розглянемо першу точку зору, найбільше чітко виражену Г. Олпортом. Вона цікава тим, що представляє характерний варіант підходу до стереотипу як когнітивному елементу (тобто одному з компонентів) установки, причому установки специфічної - етнічного забобону.
Конструкція Г. Олпорта така. Забобон включає два обов'язкових компоненти: відношення (установку) симпатії або антипатії, причому не просто, як «конкретне відношення до конкретної групи», а як «вираження всього способу мислення про світ, у якому він живе», і «пов'язане з ним надмірно загальне й тому помилкове переконання». Відношення між компонентами забобону полягає в тому, що система переконань звичайно пристосовується до системи установок, представляє їх у свідомості суб'єкта, раціоналізує.
У свою чергу, головну роль у системі переконань виконує «категорія», «наявний набір (група, зв'язування) асоційованих ідей, направленим у цілому управляти повсякденним пристосуванням». Що стосується стереотипу, то він є «перебільшене переконання, пов'язане з категорією. Його функція полягає в тому, щоб виправдувати (раціоналізувати наше поводження у зв'язку із цією категорією»). Отже, категорія раціоналізує відношення, а стереотип категорію.
Виходячи зі свого уявлення про категорію, Олпорт затверджує, що У. Липпман саме її мав на увазі, говорячи про стереотип. Полемізуючи з Липпманом, він говорить: «Стереотип не тотожний категорії. Він, скоріше, фіксована ідея, що супроводжує категорію. Наприклад, категорія «негр» може втримуватися в розумі просто як нейтральне, стверджуюче поняття, що ставиться просто до расової приналежності. Стереотип з'являється, коли і якщо спочатку нейтральна категорія наповнюється «образами» негра й судженнями про нього як музичному, ледачому, марновірному й т.п.». Іншими словами, Олпорт ділить стереотип Липпмана на дві частини й визнає лише за «образом-картинкою» право називатися стереотипом. На наш погляд, подібний розподіл не має принципового значення; категорія, «наповнена» образом, і є стереотип Липпмана, розділити їх можна лише теоретично. Однак Олпорт не випадково наполягає на різному тлумаченні. Для Липпмана яскравий емоційний образ - це обов'язкова ознака будь-якої категорії, пов'язаної із ціннісною структурою особистості. Олпорт же обмежує сферу дії стереотипу тим аспектом, що пов'язаний із внутрішніми психологічними процесами, у першу чергу такими, як витиснення, проекція, раціоналізація й іншими - захисними в їх класичному фрейдистському розумінні. Висновок, до якого приходить Оллпорт, відповідає його логіці: стереотип і стереотипне мислення суть сумні привілеї особистості певного типу - невротичної, «авторитарної» і т.п.
Зрозуміло, Олпорт далекий від того, щоб пояснювати існування стереотипів тільки психодинамікою особистості. У своїй книзі «Природа забобону» він аналізує ще дві основні причини: людина може випробовувати упередженість до інших, загрозливих його інтересів; він може також зовні демонструвати забобон як вираження згоди з нормами групи, іншими словами, лише формально бути упередженим.
У цілому останнім часом психоаналітичний підхід має набагато менше прихильників.
Необхідно відзначити, що психодинамічний підхід до стереотипу має набагато менше прихильників, ніж точка зору, заснована на визнанні вирішальної ролі соціальної спільності в процесі формування, функціонування стереотипів і їхнього засвоєння особистістю, а спроби визначити стереотип без застосування понять «соціальна група», «соціальний символ» і т.д. рідкі.
Навіть у тому випадку, коли зізнається роль психодинаміки, це визнання супроводжується вказівкою на не меншу, принаймні, роль соціальної групи. Так, наприклад, на думку Ла Виолетт і Силверт: «Вибір, деталізація й наповнення стереотипу в процесі його формування й структурування може пояснюватися не тільки його особистісними потребами або психологічними механізмами, але, крім цього, також процесом збереження своєї ідентифікації із групою й свого в ній статусу».
Усвідомлення цього ми знаходимо й у наступних словах Мак Девида й Херери: «Коли індивіди належать до високоорганізованих груп або суспільств, вони найчастіше бувають обмежені у своїх зв'язках зі членами інших суспільств або груп, і в такий спосіб їхні міжособистісні відносини ґрунтуються скоріше на забобонах, ніж на точній і надійній інформації й безпосередньому досвіді».
Підбиваючи підсумок, не можна не відзначити, що й у цьому поясненні, і в дослідженнях стереотипу в цілому мова практично йде або про стереотип, що виник помилково, випадково в даному соціокультурному середовищі, або переважно про етнічний забобон. По суті немає жодного серйозного дослідження стереотипів не тільки представників класів (підприємця, робітника й т.п.), але навіть професій, що констатується й самими американськими дослідниками. Цей факт зайвий раз свідчить про дію ідеологічних заборон на певні теми.
Необхідність вивчення закономірностей того, що у філософії прийнято називати повсякденною свідомістю, практичним розумом, здоровим глуздом і т.п., не вимагає особливих доказів. Це одна із центральних проблем соціальної психології, якщо врахувати регулятивну роль у поводженні людини, його умовиводів, уявлень про навколишній світ, інших людей, самому собі.
В американській соціальній психології до робіт К. Левина значення цієї важливої області, хоча й визнавалося, однак вивчалася вона мало. Суб'єктивний мир уважався недоступним для вивчення методами науки, зобов'язаної мати справа тільки із зовні спостережуваними явищами. К. Левин чи не першим із соціальних психологів у США поставив знову на порядок денний питання про необхідність вивчення реальності.
Як відомо, відповідно до теорії поля, поводження людини розгортається не тільки відповідно до зовнішніми, об'єктивними, доступними для зовнішнього спостереження матеріальними умовами. Воно залежить також від такої реальності, як психологічна картина дійсності. Оскільки індивід поводиться у відповідності саме із цією психологічною реальністю, завданням першорядної важливості стає аналіз закономірностей її формування, збереження й зміни. Властиво, головна відмінність теорії поля від біхевіоризму складається саме в збереженні психологічної реальності. Відповідно до теорії поля, центральним об'єктом дослідження повинна бути психологічна екологія, а поводження (під яким розуміється будь-яка зміна в життєвому просторі) повинне «описуватися в термінах психологічного поля в тім виді, у якому воно існує для індивіда в будь-який даний час». На думку Шоу й Костанцо, «опис ситуації повинне бути скоріше «суб'єктивним», ніж «об'єктивним», тобто ситуація повинна описуватися з позиції індивіда, поводження якого досліджується, а не з позиції спостерігача».
Цілком логічно, що Левин неодноразово зазнавав критики за феноменологізм. Досить цікаво й показово те, як захищає Левина від подібної критики його учень М. Дойч. По-перше, говорить він, Левин не заперечував, що поняття й методи повинні бути доступні для верифікації. По-друге, він ніколи не ототожнював «те, що існує для людини», з «усвідомленням», «свідомістю» або «здатністю до вербального опису»; він розумів, що багато факторів діють не усвідомлено. Тому, якщо виходити з того, що Левин припускав існування якоїсь суб'єктивної реальності, що лежить за межами усвідомлюваного, те Левина не можна вважати феноменологом. Крім того, його цікавили процеси усвідомлення, і він «чуйно ставився до тих можливостям проникнення в суть психологічних процесів, які дають суб'єктивні звіти».
Про те, що саме ця лінія в роботах Левина виявилася найбільш перспективної, свідчить дійсний розвиток соціальної психології в наступні роки. Так, згодом різко зросла роль символічного інтеракціонизму й саме тих його напрямків, у яких як основний матеріал дослідження фігурують самозвіти випробуваних. Крім того, ця лінія одержала розвиток і в цікавих дослідженнях Ф. Хайдера й Г. Келли, які в центр уваги поставили закономірності відбиття причинно-наслідкових зв'язків у повсякденній свідомості. Нарешті, випливаючи тієї ж традиції, Абельсон поклав початок експериментальному вивченню так званої психологіки, що має свої, специфічні правила. У сьогодення, час навіть такі адепти біхевіоризму, як А. Бандура, визнають, що суб'єкт може бути об'єктом власного аналізу.
Цілком очевидно, що дослідження повсякденної свідомості не може обійтися без використання самозвіту випробуваних. Чи означає це повернення назад до інтроспекціонізму? Формально - так. Фактично - ні, оскільки самозвіт фактично позбавлений статусу самодостатнього методу й доповнюється поруч інших сугубо об'єктивних дослідницьких процедур. «Як правило, про наявність почуття симпатії або антипатії, любові, ненависті, прагнення до досягнення конкретної мети й т.д. часто не можна довідатися інакше, як із самозвіту. Іншими словами, самозвіт у соціально-психологічному дослідженні - неминуче й необхідне джерело даних. Ця банальна в загальному ідея, незважаючи на її формальне «відлучення», практично повсюдно використовується у всіх методах, заснованих на реєстрації вербального поводження (інтерв'ю, анкета, вимір установки й т.п.).
Як відомо, ідея дослідження психологічної екології в тім виді, у якому її пропонував К. Левин, при його житті не знайшла особливої підтримки. Вивчення суб'єктивного миру індивіда йшло у двох напрямках: дослідження впливу культури на мислення й когнітивні процеси й дослідження сприйняття людини людиною.