Ці перші паростки колективізму необхідно укріплювати та розвивати, заохочувати до них учнів. Дуже велике значення вже на перших етапах формування колективу має створення його структури: треба розбити колектив на мілкі елементи та встановлювати зв’язки між дітьми.
Як вже мовилося вище, одна з головних тенденцій молодшого шкільного віку - переорієнтація спілкування з батьків, вчителів на ровесників, більш менш рівних за положенням.
Потреба в спілкуванні з однолітками, яких не можуть замінити батьки, виникає у дітей дуже рано і з віком посилюється. Вже у дошкільників відсутність оточення однолітків негативно позначається на розвитку комунікативних здібностей і самосвідомості. Спілкування з однолітками в такому віці виділяється в абсолютно|цілком| особливу діяльність, предметом якої є інша людина, пізнання цієї людини, а також пізнання самого себе порівняно з ним.
Разом з рідною домівкою школа - найважливіша інстанція соціалізації. Шкільний клас - найважливіша група приналежності учня. Школяр вступає у певні особисті відносини з однолітками. Ці відносини грунтуються на відчутті симпатії і антипатії. Крім того, особистісні відносини можуть грунтуватися на спільності інтересів, думок, поглядів. Статус учня в системі особистісних відносин є для нього дуже значущим і робить сильний вплив на його поведінку і самосвідомість надалі. Відсутність близьких товаришів негативно позначається на емоційному стані учня, породжує глибокі переживання, наприклад відчуття самотності, невір'я в себе і т.п. Несприятливе положення в класному колективі - одна з головних причин передчасного невдоволення дітей по відношенню до школи.
Таким чином, група однолітків лише тоді є сприятливим для дитини середовищем, коли статус його достатньо високий. Місце в системі відносин залежить від різних рис вдачі школяра, у тому числі і від таких, як товариськість, здатність зрозуміти іншого, швидко орієнтуватися в обстановці, що склалася. Спостереження показують, що нерідко в групі між учнями виникають взаємини, які не тільки не виробляють у дітей гуманні один до одного відносин, але, навпаки, ведуть до виховання протилежних якостей. Не всім дітям добре живеться в середовищі однолітків, не для всіх тут сприятливий " клімат". У шкільній групі звичайно є декілька надзвичайно активних дітей, яких вчителі нерідко вважають ядром групи, на них спираються в навчально-виховній роботі. В той же час в групі є діти, які знаходяться в підпорядкуванні у перших. Така поляризація погано відбивається на розвитку особистості.
Будь-який шкільний клас диференціюється на групи і підгрупи, причому на різні, не співпадаючи одна з одною за ознакам. По-перше існує соціальне розшарування, що виявляється як в нерівності матеріальних можливостей, так і в характері життєвих планів, рівні домагань і способів їх реалізації у дітей. Іноді ці групи практично не спілкуються один з одним. По-друге, складається особлива внутрішньокласова ієрархія, заснована на офіційному статусі учнів їх учбовій успішності або приналежності до “активу”. По-третє, відбувається диференціація авторитетів, статусів і престижу на основі неофіційних цінностей, прийнятих в самому учнівському середовищі. Виявляється різниця в положенні “зірок” і “відкиданих".
Що стосується лідерства, в шкільних класах є офіційний лідер, що посідає керівні посади, не завжди буває найавторитетнішою людиною в колективі. Часто його висувають не діти, а дорослі. У стихійних же групах лідером може бути лише той, хто володіє реальним авторитетом.
Крім шкільного класу, учень є членом референтної групи, тобто тієї групи, яка відповідає його віковим потребам.
Шкільні групи задовольняють в першу чергу потребу у вільному, нерегламентованому дорослими спілкуванні. Вільне спілкування - не просто спосіб проведення дозвілля, але і засіб самовираження, встановлення нових людських контактів. Приналежність до певної компанії підвищує упевненість в собі і дає додаткові можливості самоствердження.
Часто такі групи учнів характеризуються певною манерою поведінки, що відрізняє її від дорослих і зазвичай відношуваної до ознак субкультури. Субкультурою називають культуру щодо дрібних груп, що характеризується низкою властивих тільки їм особливостей. Субкультура означає, як правило, власні норми, вдачі і звички, нерідко такі, що протирічать пануючим в суспільстві.
Спiлкування багатоплановий процес встановлення i розвитку контактiв мiж людьми, який передбачає обмiн iнформацiєю, певну тактику i стратегiю взаємодiї сприймання i розумiння суб’єктами спiлкування один одного.
Спілкування iсторично склалося в процесi спiльної дiяльностi, де спочатку вiдiгравало допомiжну роль: супроводжувало i обслуговувало певні дії. З ускладненням дiяльностi воно набуває вiдносної самостiйностi, починає виконувати специфiчну функцiю передачi наступним поколiнням форми культури i суспiльного досвiду. В онтогенезi спiлкування також поступово стає особливою дiяльнiстю. Задовольняючи потребу в спiлкуваннi дитина оволодiває мовленням, освоює соцiальнi норми, культуру в цiлому, будує образ свiту i свого Я. В процесi спiлкування вiдбувається перехiд від одного рiвня життя до iншого. Спiлкуючись, людина виявляє себе iндивiдом i заявляє про себе як особистiсть.
Експерименти з позбавленням людини можливостi спiлкуватись, випадки виживання дiтей, що виростали серед тварин, переконливо свiдчать: спiлкування - необхiдна умова повноцiнного психiчного розвитку iндивiда, нормального життя.
На вiдмiну вiд предметної дiяльностi, яка реалiзує суб’єкт-об’єктнi стосунки, спiлкування - зв’язок суб’єкта з суб’єктом. Навiть у найпростiшому виглядi спiлкування - це взаємини, в процесi яких його люди заявляють про себе i висловлюють відносне ставлення один до одного. Однак суб’єкт-суб’єктнi стосунки не iснують безвiдносно суб’єкт-об’єктних. У будь-якому разi вони є способом вияву суспiльних стосункiв мiж учнями i несуть у собi не тiльки iнформацiю, а й суспiльні цiнностi, соцiальнi норми.
Отже, спiлкування i предметна дiяльнiсть перебувають у взаємозалежностi i взаємозв’язку. Тому не випадково спiлкування виявляє риси дiяльностi, адже, як i дiяльнiсть, воно спонукається певними мотивами, спрямовується на досягнення якихось цiлей, має свiй операцiйний змiст. До того ж, чим бiльше дiяльнiсть об’єднує її учасникiв, тим iнтенсивнiше i глибше спiлкування мiж ними. В свою чергу, на дiяльностi позначається форма спiлкування. Про це, наприклад, свiдчить експеримент, пiд час якого кiлька груп учнів з приблизно однаковим рiвнем iнтелекту розв’язували математичнi задачi рiзної складностi. У першiй серiї кожен член групи розв’язував задачу сам i спiлкувався з iншими лише з приводу отриманих результатiв. У другiй члени групи, розв’язуючи задачi, повiдомляли один одного про свої пошуки i помилки. З’ясувалося, що результати першої серiї в усiх групах були майже однаковi. Друга серiя виявила iстотнi вiдмiнностi мiж ними за такими параметрами, як успiшнiсть, швидкiсть розв’язання, ступiнь точностi. При цьому бiльшої продуктивностi досягли групи, структура спiлкування яких вдало поєднувалася з поєднанням зусиль.
Про взаємозв’язок спiлкування i предметної дiяльностi свiдчить також вiдома схема перiодизації психiчного розвитку у дитячому вiцi, за якою такий розвиток вiдбувається шляхом закономiрного переходу вiд дiяльностi до спiлкування та вiд спiлкування до дiяльностi у молодшому шкільному віці.
В онтогенезi спiлкування дитини з однолітками складається особлива комунiкативна дiяльнiсть, мотивом якої є тi чи інші властивостi товариша. Вона складається з дiй дитини, адресованих товаришу i спрямованих на нього як на свій об’єкт; її операцiями є мовнi i немовнi засоби, що ними користується дитина. Потреба в спiлкуваннi, на якiй грунтується така дiяльнiсть, формується вже у вiцi немовляти а особливого свого піку розвитку досягає у шкільному віці.
У першi сiм рокiв життя комунiкативна дiяльнiсть проходить ряд форм ситуативно-особистiсну, ситуативну-дiлову, позаситуативно-пізнавальну i позаситуативну-особистiсну. Своєрiднiсть кожної визначають змiст потреби в спiлкуваннi, провiднi мотиви, а також мiсце спiлкування в життi дитини. Цi форми закономiрно змiнюють одна одну i забезпечують повноцiнний психiчний розвиток дитини за умови задоволення вiдповiдної потреби. Якщо ж цього не вiдбувається, порушується онтогенез спiлкування, а разом з ним i психiчний розвиток: вiн стає ненормативним.
Спiлкування - складний процес, в якому видiляють три взаємопов’язанi аспекти - комунiкативний, iнтерактивний i перцептивний.
Комунiкативний аспект спiлкування це обмiн мiж його учасниками рiзною iнформацiєю: знаннями, думками, почуттями тощо. Головним засобом спiлкування учнів у цьому разi є мовлення - використання мови, значення якої є водночас i носiями знань, i знаряддям пiзнавальної дiяльностi. Тому спiлкування - не лише передача iнформацiї, а й її створення. Про це, зокрема, свiдчить аналiз висловлювань - суджень, якi в зв’язку з особливостями спiлкування є ланкою своєрiдного ланцюга, створюваного учнем, що розмовляє. Вони несуть у собi власнi значення i смисли, а також значення i смисли висловлювань спiвбесiдника. При цьому висловлювання не втiлюється в словi, як слiд було б сподiватися, а породжується у ньому. Усе це робить мовне спiлкування молодших школярів багаторiвневим процесом: вiн дає змогу школярам не лише обмiнюватись iнформацiєю, а й творити її виявляючи при цьому змiст не лише своєї свiдомостi, а й несвiдомого.