Таким чином, те, що люди явно переоцінюють очікувану погодженість поводження, забуваючи при цьому про переваги показників перед одиничними, ставиться лише до поводження, що відбиває особистісні риси, але не здатності. Схильність ігнорувати переваги ад'єктивування представляється особливо важливої, оскільки означає на практиці, що люди дають упевнені пророкування особистісних рис, виходячи з невеликого обсягу даних, не маючи при цьому мотивації попередньо розширити коло наявної інформації. Що ж стосується здатностей, те тут люди, навпаки, проявляють схильність запитувати відомості про порівняно велику кількість дій, перш ніж винести впевнене судження.
Кунда й Нисбетт затверджували, що люди більше точні у своїй оцінці погодженості проявів здатностей з кількох причин. По-перше, здатності людей проявляються звичайно в строго певних ситуаціях, для яких характерна висока повторюваність. По-друге, поводження, що відбиває здатності, порівняно легко піддається чіткому числовому або словесному «кодуванню». По-третє, оцінка подібного поводження найчастіше дається в числовій формі, що значно полегшує застосування закону більших чисел, збільшуючи тим самим ступінь усвідомлення переваг ад'єктивування.
Зіставимо тепер все це із двозначністю, характерної для соціального поводження. Дружелюбність, виявлена Джо в аудиторії, не може бути «закодовано» у вигляді показників по тій же вимірювальній шкалі, що й дружелюбність Джейн. Проблему представляє навіть те, яку одиницю виміру використовувати для відліку по цій шкалі. Яка найбільш прийнятна одиниця виміру дружелюбності? Кількість посмішок у хвилину? Кількість позитивних енергетичних флюїдів на одну зустріч?
Недавнє дослідження, проведене Брендоном, Лоуренсом, Гриффином і Россом надало нове підтвердження тому факту, що люди очікують від «особистісного» поводження такого рівня погодженості й передбачуваності, що це просто не в'яжеться з найкращими дослідницькими даними, наявними в цей час. Це справедливо навіть тоді, коли випробувані пророкують поводження не тільки гіпотетично описаних людей, але й людей, яких пропонують для цієї мети самі.
Брендон і його колеги спочатку попросили своїх випробуваних назвати кого-небудь, хто, по їхньому уявленню, міг би виявити високий ступінь дружелюбності або сором'язливості. Потім вони попросили випробуваних угадати, який процентний ранг відносно дружелюбності або сором'язливості буде привласнений цій людині при порівнянні з іншими людьми, а також оцінити розподілу подальших реакцій цієї людини в ситуаціях, де проявляються дані риси особистості.
Найбільш важливим відкриттям дослідників стало те, що випробувані з великою готовністю пророкували прояв названими ними людьми дуже високого ступеня дружелюбності або сором'язливості в кожній із запропонованих ситуацій. Вони вважали також, що названі ними люди будуть поводитися явно соромливо або явно дружелюбно набагато частіше, ніж типовим, або «середнім», образом. Іншими словами, зроблені ними пророкування були б розумними й доречними тоді й тільки тоді, коли погодженість поводження в різних ситуаціях характеризувалася б коефіцієнтом кореляції не в районі 0,10 (про що свідчать об'єктивні емпіричні дослідження) і навіть не порівняно більше високими коефіцієнтами (на яких наполягають критики подібних досліджень), а кореляцією, дуже близької до одиниці.
Незважаючи на свою переконливість, дані досліджень, що стосуються повсякденних поглядів на крос-ситуативну погодженість поводження, отримані ще дуже недавно й мають потребу в подальшому критичному розгляді. Однак факти, що говорять про схильність людей пояснювати поводження наявністю особистісних диспозицій, а не впливом ситуаційних факторів, а також будувати при цьому судження про характеристики діючих у ситуаціях людей, замість того щоб міркувати про характеристики самих ситуацій, далеко не так нові, як може здатися. Тут представляється доречним звернутися до літератури по цьому питанню, включаючи новітні й неопубліковані дані, що свідчать про те, що особистості погодяться лише з найбільш рудиментарними й застарілими напрямками соціальної психології.
Далі ми покажемо, що люди: (1) виводять висновку про диспозиції з поводження, явно породженого ситуацією, (2) не зауважують істотно важливих факторів ситуаційного контексту й (3) роблять надмірно впевнені пророкування при наявності невеликого обсягу інформації, що стосується чорт особистості.
Виведення диспозицій з поводження, породжуваного ситуацією
Нездатність взяти до уваги змушений характер поводження. Класичною роботою, що показала, що звичайні люди не проявляють належної чутливості до ситуаційних обмежень, стало дослідження, почате Джонсом і Харрисом (Jones & Harris, 1967). По іронії долі дослідники спочатку мали намір продемонструвати, що випробувані можуть адекватно скористатися інформацією про ситуаційні обмеження з метою формування умовиводу. Джонс і Харрис пропонували своїм студентам ознайомитися із творами або прослухати запис висловлень, що належали, як затверджувалося, їхнім товаришам - таким же студентам, як вони. Випробуваним повідомлялося, що комуникатору було поставлене завдання відстоювати певну точку зору. Говорилося, наприклад, що есе належить студентові факультету політичних наук, що получили завдання написати твір у захист режиму Кастро на Кубі, або що записана на плівку мова вимовлена одним з учасників дебатів, від якого було потрібно нападати на пропозицію легалізувати марихуану.
Незважаючи на те, що студенти цілком усвідомлювали тім, наскільки тверді обмеження були накладені на комуникатора в цих не умовах, що залишають вибору, дана ними оцінка його щирої позиції перебувала під істотним впливом висловленої їм точки зору. Випробувані вважали саме собою що розуміє, що людина симпатизує Кастро або виступає проти легалізації марихуани, якщо така була позиція, викладена у творі. Дані дослідження вказують на те, що спостерігачі з надзвичайно великою готовністю приймають поводження людини за чисту монету, уважаючи, що воно відбиває стійкі особистісні диспозиції, навіть коли зовсім ясно, що ця людина поставлена у тверді зовнішні рамки.
Віднесення добровільної ініціативи на рахунок стійких диспозицій, а не пропонованої винагороди. Дослідження, проведене Нисбеттом, Капуто, Лигантом і Маречеком, показало, що при наявності можливості пояснити або пророчити поводження в термінах диспозицій вплив навіть такого явного й широко визнаного фактора, як фінансове стимулювання, може бути ослаблено. Дослідники дозволили випробуваним спостерігати за поводженням інших - активних випробуваних, що брали участь нібито в дослідженні процесу прийняття рішень, про що й тим, і іншим було повідомлено заздалегідь. Всі випробувані були студентками молодших курсів. Експериментатор повідомляв: «Перш ніж ми приступимося до нашого дослідження, я пропоную вам прийняти одне сьогодення рішення». Він пояснював далі, що існуючий у студентському містечку «Інститут розвитку людини» збирається фінансувати культурну програму на вихідні дні для членів ради директорів і деяких значних осіб, що роблять інституту фінансову підтримку. У вихідні дні для дружин цих людей необхідно організувати розваги й екскурсії по студентському містечку. Якщо випробувані не бачать перешкод для своєї участі в цьому, то їм буде забезпечена погодинна оплата. Деяким випробуваним запропонували 50 центів у годину, а іншим - один долар і 50 центів Із числа тих, кому була запропонована низька оплата, добровольцями записалася тільки одна п'ята частина, у той час як серед тих, кому запропонували більше високу оплату, число добровольців склало дві третини. Відсоток добровольців, таким чином, збільшувався в явній залежності від розміру запропонованої суми.
Питання про причини, по яких люди записалися або не записалися добровольцями, були задані як спостерігачам, так і реальним діючим особам. Те, наскільки поводження діючих осіб був розцінено як прояв їхньої узагальненої диспозиції добровільно брати участь або не брати участь у гідних починаннях, виявляв наступне питання: «Наскільки ймовірно те, що ви (або той, за ким ви спостерігали) станете збирачем засобів для Об'єднаного фонду?» (Іншими словами, випробуваних запитували про готовність зробити суспільно корисний учинок в іншій ситуації, де за нього до того ж не платили.)
Випробувані-спостерігачі порахували, що ймовірність виступити в подібній ролі буде істотно вище для випробуваних, що вже записалися добровільними екскурсоводами й організаторами розваг, чим для тих, хто цього не зробив, незалежно від того, пропонували їм за це 50 центів або півтора долара. Очевидно, що спостерігачі були уведені в оману поводженням «діючих осіб», припустивши, що воно відбивало схильність, що корениться в їхніх диспозиціях, до добровільної участі, а не реакцію на можливість пристойно заробити.
Ігнорування рольових детермінант на користь умовиводів про диспозиції. Якщо вже люди не в змозі побачити, що грошові стимули, а не особистісні диспозиції значною мірою детермінують поводження, то навряд чи здасться несподіваним, що вони не зможуть усвідомити й ступінь впливу, надаваного на поводження більше тонкими й схованими факторами - такими, як рольові відносини.
Росс, Амабайл і Стейнметц продемонстрували це простим, на перший погляд, способом. Вони запропонували своїм випробуваним пограти в щось начебто вікторини, у якій відібраний випадковим образом один з випробуваних повинен був задавати питання іншим випробуваним. Завданням «питаючого» було сформулювати десять «важких, але не безнадійних» питань, на які ті хто змагається повинні були давати відповіді вголос. Раз за разом запитувачі користувалися перевагами своєї ролі для того, щоб продемонструвати свої виняткові пізнання як за допомогою питань, що задаються, (наприклад: «Як називається рідина, що має солодкуватий захід, одержувана з організму китів і використовувана як основу для парфумів?»), так і відповідей (ця рідина - сіра амбра), які вони повинні були давати самі у випадках, що ті, хто змагаються відповідали неправильно.