1. Поняття соціальної установки
2. Погляди дослідників щодо соціальної установки
3. Структура соціальної установки
4. Дві течії у розумінні соціальних установок
Список використаної літератури
Внутрішній стан готовності людини до дії передує поведінці й має назву атитюд (від англ. attitude — ставлення, установка). Атитюд формується на підставі попереднього соціально-психологічного досвіду, розгортається на усвідомленому й неусвідомленому рівні та здійснює регулятивну (спрямовує поведінку або управляє нею) функцію стосовно поведінки індивіда. Він також визначає стійкий, послідовний, цілеспрямований характер поведінки в ситуаціях, що змінюються; звільнює суб'єкта від необхідності приймати рішення й довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях; може виступати і як чинник, що зумовлює інертність дії та гальмує пристосування до нових ситуацій, котрі вимагають зміни програми поведінки. Залежно від того, на який об'єктивний чинник діяльності спрямована установка, виокремлюють три рівні регуляції поведінки — рівні смислових, цільових та операційних атитюдів.
Смислові атитюди складаються із інформаційного (світогляд людини), емоційного (симпатії, антипатії стосовно іншого об'єкта), регулятивного (готовність діяти) компонентів. Вони допомагають сприймати систему норм і цінностей у групі, зберігати цілісність поведінки особистості в ситуаціях конфлікту, визначати лінію поведінки індивіда тощо. Цільові атитюди зумовлені цілями й визначають стійкість перебігу певної дії людини. У процесі вирішення конкретних завдань на підставі врахування умов ситуації та прогнозування розвитку цих умов виявляються операційні атитюди, що проявляються в стереотипності мислення, конформній поведінці особистості тощо.
Особистість, виступаючи суб'єктом спілкування в групі, маючи певну позицію в соціальному середовиші, характеризується оцінним, вибірковим ставленням до людей, які її оточують. Тобто вона зіставляє, оцінює, порівнює і вибирає людей для спілкування, керуючись можливостями конкретної групи і своїми власними потребами, інтересами, установками, минулим досвідом спілкування, які в сукупності створюють конкретну ситуацію життєдіяльності особистості, постають як соціально-психологічний стереотип її поведінки.
Більшість праць соціальну установку (атитюд) розглядають як самостійний об'єкт дослідження й самостійний розділ у підручниках із соціальної психології. Відомо, що вивчення цієї проблеми було започатковано американськими соціологами В. Томасом і Ф. Знанецьким ще в 1918 році. Дослідники розглядали установку як предмет соціальної психології. В їхньому розумінні соціальна установка означає певний психічний стан переживання індивідом цінності, значення або смислу соціального об'єкта. А зміст переживання, своєю чергою, визначається зовнішніми, тобто локалізованими в соціумі, об'єктами. Загалом, соціальна установка — не пояснювальне поняття для визначення суб'єктивних орієнтацій індивіда як члена групи (суспільства) на ті чи інші цінності, соціальні об'єкти. Названі орієнтації диктують індивідові певні, соціально прийнятні способи поведінки. Соціальна установка розглядалась як елемент структури особистості й водночас як елемент соціальної структури. Саме тому вона набула такого широкого визнання в соціальній психології: в ній вбачали ту пояснювальну категорію, вихідну одиницю, яка може подолати дуалізм соціального та індивідуального, визначити соціально-психологічну реальність в її цілісності.
Усі численні визначення соціальної установки передбачали виокремлення її основних функцій: випереджувальної та регулятивної. І визначення соціальної установки як готовності до дії, як її передумови фіксує насамперед ЇЇ регулятивну й випереджувальну функції. Систематизуючи та узагальнюючи різні дефініції установки, Г. Олгюрт визначав її як стан психонервової готовності індивіда до реакції на всі об'єкти чи ситуації, з якими він пов'язаний. Таким чином, роблячи цілеспрямований і динамічний вплив на поведінку, установка завжди є залежною від минулого досвіду. Подібне розуміння соціальної установки суттєво різниться від того, як її визначали В. Томас і Ф. Знанецький, адже вони вважали атитюд дуже близьким до колективних уявлень. Стосовно визначення Г. Олпорта, то соціальна установки — це суто індивідуальне утворення. Г. Олпорт прослідкував три основних джерела виникнення поняття "атитюд". Одне з перших джерел — експериментальна психологія кінця XIX століття, яка у своїй практиці використовувала попередників атитюду — м'язову установку, установку на завдання та ін. Вважається, що саме в цей час були закладені основи типологізації установок, експериментальна база їх виявлення й диференціації. Другим джерелом є соціологія, зокрема, класичні соціологічні доробки В. Томаса та Ф. Знанецького. Третім джерелом виникнення атитюду став психоаналіз.
Розробляючи цю категорію, Д. Узнадзе та представники його школи розглядали установку як готовність до певної активності. При цьому готовність визначається взаємодією конкретної потреби й ситуацією її задоволення.
Отож передбачається, таким чином, поділ установок на два різновиди — актуальні та фіксовані, де перші виявляються у формі дифузного, недиференційованого стану, а другі — цілком диференційовані, одержані в результаті повторного впливу ситуації, тобто базуються на досвіді. Ці загальні положення теорії установки Д. Узнадзе зберігають своє принципове значення і для соціальної психології, особливо стосовно фіксованої установки. Дослідники вказують на такі важливі ознаки установки, як інтенсивність позитивного чи негативного афекту, тобто ставлення до якогось психологічного об'єкта, її латентність або недоступність для прямого спостереження. Виходячи саме з цих ознак, установка вимірюється на підставі вербальних самозвітів опитуваних. Такий самозвіт є нічим іншим, як узагальненою оцінкою особистості власного відчуття схильності або несхильності до конкретного об'єкта. Тобто атитюд — це міра почуття (афекту), викликаного конкретним об'єктом ("за" чи "проти"). За таким принципом побудовані передусім відомі шкали установок Л. Терстоуна, Р. Лайкерта, шо є біполярним континуумом з полюсами: "дуже добре" — "вкрай погано", "цілком згоден" — "ні з чим не згоден" тощо. Дослідження атитюду дали змогу в його структурі виокремити когнітивний (пізнавальний), афективний (емоційний) та поведінковий (конативний) компоненти.
Отже, соціальну установку почали розглядати водночас як знання суб'єкта про предмет його ставлення, як емоційну оцінку та певний намір — програму дій щодо конкретного об'єкта.
Завдяки подальшим дослідженням і розширенню уявлень про структуру соціальної установки вдалося зробити висновки про якості самої структури: рівні інтенсивності, спрямованості, компактності, стійкості визначених компонентів. Ряд учених вбачає суперечність між емпіричним дослідженням соціальної установки як оцінного ставлення та двома іншими її компонентами — когнітивним і поведінковим. Пояснюється це тим, що пізнавальний компонент (знання про об'єкт) вже охоплює певну оцінку об'єкта як корисного чи шкідливого, доброго чи поганого, і відповідно поведінковий компонент акумулює в собі оцінку дії стосовно предмета установки. Також зазначається, що в реальному дослідженні дуже важко відокремити в чистому вигляді когнітивний і поведінковий компоненти від афективного (емоційного). Детально названа суперечність з'ясувалася під час дослідження так званого парадокса Р. Лапієра — проблеми взаємозв'язку між атитюдами й реальною поведінкою. До Р. Лапієра беззастережно бралося на віру твердження про їхній збіг, однак виявилось, що це не відповідає дійсності. Так, у 1934 році Р. Лапієр разом із китайським подружжям здійснив подорож Сполученими Штатами Америки (цьому передувало дослідження з темношкірими громадянами США). Подорожани зупинялися в багатьох готелях, кемпінгах, їх обслуговували в усіх ресторанах. А після цього дослідник надіслав господарям відвіданих закладів листи із запитанням: "Чи приймете Ви представників китайської нації як Ваших гостей?" Опрацювання відповідей показало, що 92 % власників ресторанів та 91 % хазяїв готелів дали негативну відповідь. Що з цього випливає? А те, що дослідник наперед виходив із припущення, що відповідь на запитання, поставлене власникам готелів і ресторанів, про їхню згоду чи незгоду прийняти та обслужити китайців, є об'єктивним критерієм їхньої поведінки стосовно представників цієї національності. Отримані результати дослідження змусили автора змінити своє припущення. Отож висновок був таким: вербальні відповіді є нічим іншим, як вербалізованою реакцією на символічну ситуацію, що різниться від реальної ситуації взаємодії.
Згодом експеримент повторно провели інші дослідники, але результати виявилися подібними до попередніх, у зв'язку з чим постало цілком логічне запитання: "Чи поводяться люди в житті так, як вони про це говорять?" Це запитання можна сформулювати и інакше: "Який зв'язок діє між відповіддю на словесний вираз і тією реальністю, яку вона символізує?" Таку невідповідність — між установкою (вербальною поведінкою) і реальною поведінкою — дослідники пояснювали тим, що характер відповіді залежить від ситуації, в якій перебуває піддослідний індивід. Були зафіксовані три типи ситуацій:
- знеособлена ситуація, наприклад лист, в якому є відповідне запитання (така ситуація диктує одноманітну поведінку — залишити лист без відповіді);
- частково особистий контакт: безпосередня або телефонна розмова (у цьому разі відповіді будуть дещо різноманітнішими — від згоди до пошуків аргументів для відмови);