Ціннісні судження Скіннера виявляються й в інших його висловленнях. Наприклад, він затверджує: «Якщо ми гідні нашої демократичної спадщини, то, природно, ми будемо готові зробити протидію використанню науки в будь-яких деспотичних чи просто егоїстичних цілях. І якщо ми ще цінуємо демократичні досягнення і мету, то ми не маємо права баритися і повинні негайно використовувати науку в справі розробки моделей культури, при цьому нас не повинно бентежити навіть та обставина, що ми у відомому змісті можемо виявитися в положенні контролерів». Що ж є підставою для подібного ціннісного поняття усередині необіхейвіористської теорії? І при чому тут контролери?
Відповідь знаходимо в самого Скіннера: «Усі люди здійснюють контроль і самі знаходяться під контролем». Коли ми з'ясовуємо, яким чином пан контролює раба, а роботодавець - робітника, ми випускаємо з уваги зворотні впливи і тому судимо про проблему контролю односторонньо. Звідси виникає звичка розуміти під словом «контроль» експлуатацію, або щонайменше, стан однобічної переваги; а насправді контроль здійснюється обопільно. Раб контролює свого пана в такій же мірі, як і пан свого раба, - у тому змісті, що методи покарання, застосовувані паном, як би визначаються поводженням раба. Це не означає, що поняття експлуатації втрачає всякий зміст або що ми не маємо права запитати кому це вигідно? Але коли ми задаємо таке питання, то ми абстрагуємося від самого конкретного соціального епізоду й оцінюємо перспективи впливу, що зовсім очевидно зв'язані з ціннісними судженнями. Подібна ситуація складається і при аналізі будь-яких способів поводження, що роблять інновації в практиці культури.
Для Скіннера експлуатація не є частиною самого соціального епізоду, цією частиною є лише методи контролю. Це позиція людини, для якої соціальне життя нічим не відрізняється від епізоду в лабораторії, де експериментатора цікавлять тільки його методи, а зовсім не сам по собі «Епізод», тому що в цьому штучному світі зовсім не має значення, який пацюк - миролюбний він чи агресивний. І, немов цього ще було мало, Скіннер остаточно констатує, що за поняттям експлуатації «легко проглядаються» ціннісні судження. Це повинно означати наступне: будь-які психологічні і соціальні феномени втрачають характер фактів, доступних науковому дослідженню, як тільки їх можна охарактеризувати з погляду їхнього ціннісного змісту.
Ідею Скіннера про взаємність відносин раба і рабовласника можна пояснити тільки тим, що він вживає слово «контроль» у двоякому змісті. У тому змісті, у якому воно вживається в реальному житті, поза всяким сумнівом, рабовласник контролює раба, і при цьому не може бути і мови про «взаємність», якщо не вважати, що при визначених обставинах раб має у своєму розпорядженні мінімум зворотного контролю - наприклад, він загрожує бунтом. Але Скіннер не це має на увазі. Він має на увазі контроль у самому абстрактному змісті лабораторного експерименту, що не має нічого загального з реальним життям.
Оскільки біхевіоризм не володіє теорією особистості, він бачить тільки поводження і не в змозі побачити діючу особистість. Для необіхейвіориста немає ніякої різниці між посмішкою друга і посмішкою ворога, посмішкою добре навченої продавщиці і посмішкою людини, яка приховує свою ворожість. Однак важко повірити, що професору Скіннеру в його особистому житті це також байдуже. Якщо ж у реальному житті ця різниця для нього все-таки має значення, то як могла виникнути теорія, що цілком ігнорує цю реальність?
Необіхейвворизм не може пояснити, чому багато людей, які навчили переслідувати і мучити інших людей, стають душевнохворими, хоча «позитивні стимули» продовжують свою дію. Очевидно, існують у людині якісь потяги, які сильніші, ніж виховання; і дуже важливо з погляду науки розглядати факти невдачі виховання як перемогу цих потягів. Людина реагує на виховання по-різному і цілком певним чином поводиться, якщо виховання суперечить основним її потребам.
По суті справи, Скіннер є наївним раціоналістом, що ігнорує людські пристрасті. На противагу Фрейдові, Скіннера не хвилює проблема пристрастей, тому що він вважає, що людина завжди поводиться так, як їй корисно. І насправді загальний принцип необіхейвіоризму полягає в тому, що ідея корисності вважається самою могутньою детермінантою людського поводження; людина постійно апелює до ідеї власної користі, але при цьому намагається поводитися так, щоб завоювати прихильність і схвалення з боку свого оточення. Неймовірну популярність Скіннера можна пояснити тим, що йому удалося з'єднати елементи традиційного ліберально-оптимістичного мислення з духовною і соціальною реальністю
Скіннер вважає, що людина формується під впливом соціуму і що в «природі» людини немає нічого, що могло б рішуче перешкодити становленню мирного і справедливого суспільного ладу. Таким чином, система Скіннера виявилася привабливою для всіх психологів, що відносяться до лібералів і знаходять у цій системі аргументи для захисту свого політичного оптимізму. Однак Скіннер притягує не тільки цим, але і тим, що йому удалося уміло вмонтувати в традиційно ліберальні ідеї елементи затятого негативізму. У століття кібернетики індивід усі частіше стає об'єктом маніпулювання. Його праця, споживання і вільний час - усі є під впливом реклами, ідеології і всього того, що Скіннер називає позитивним стимулюванням. Крім того теорія Скіннера звучить дуже переконливо, тому що вона (майже) точно «попадає» у відчужену людину кібернетичного суспільства.
"Проміжні перемінні" Едварда Толмена
Едвард Толмен (1886-1959) свої основні ідеї виклав у книзі "Цільове поводження у тварин і людей" (1932). Як і інші біхейвіористи, експериментальну роботу він вів в основному на тваринах (білих пацюках), вважаючи, що закони поводження є загальними для всіх живих істот, а найбільш чітко і досконально можуть бути простежені на більш елементарних рівнях поводження.
Подібно своїм попередникам, "класичним біхейвіористам", Толмен відстоював положення, що дослідження поводження повинно вестися строго об'єктивним методом, без усяких довільних допущень про недоступний цьому методу внутрішній світ свідомості. Однак Толмен заперечував те, щоб обмежуватися в аналізі поводження тільки формулою "стимул-реакція" і ігнорувати фактори, що відіграють незамінну роль у проміжку між ними. Ці фактори він назвав "проміжними перемінними".
Раніше вважалося, що ці фактори є суто внутрішніми, відкритими тільки для індивідуального суб'єкта, здатного спостерігати за своєю свідомістю. Толмен доводив, що і внутрішні процеси можна "вивести назовні" і додати їх дослідженню таку ж точність, як дослідженню будь-яких фізичних речей. Для цього поводження варто розглядати не як ланцюжок окремих реакцій, а з погляду його цілісної організації. Таке цілісне поводження Толмен описував як систему, зв'язану зі своїм оточенням мережею пізнавальних відносин. Організм орієнтується в ситуаціях, до яких пристосовується, завдяки тому, що виділяє визначені ознаки, що дозволяють розрізняти "що веде до чого". Він не просто зіштовхується із середовищем, а як би йде назустріч йому зі своїми очікуваннями, будуючи гіпотези і навіть виявляючи винахідливість у пошуках оптимального виходу з проблемної ситуації.
На відміну від інших біхейвіористів, Толмен наполягав на тому, що поводження не зводиться до вироблення рухових навичок. По його експериментальних даних, організм, поступово освоюючи обстановку, будує пізнавальну ("когнітивну") карту того шляху, якому потрібно дотримуватися для рішення задачі. (Головною задачею випробувані тварини в досвідах Толмена повинні були знайти вихід з лабіринту, щоб одержати підгодівлю і тим самим задовольнити потреба в їжі.) Приділяючи велику увагу питанням научіння, Толмен виділив особливий тип научіння, яке було названо латентним (прихованим). Це приховане, що неспостерігається научіння відіграє роль, коли підкріплення відсутнє. І проте воно здатно змінювати поводження.
Теорія Толмена спонукала переглянути колишні погляди біхейвіористів на фактори, що регулюють адаптацію організму до середовища. Серед цих факторів особливо варто виділити цільову регуляцію дій живих істот, їхня здатність до активної пізнавальної роботи навіть у тих випадках, коли мова йде про вироблення рухових навичок.
Після експериментів Толмена стала очевидна не достатність колишніх поглядів на поводження. Потрібен був їхній перегляд.
Гипотетико-дедуктивний метод Кларка Халда
Кларк Халд (1884-1953) прагнув додати психологічній теорії стрункість і точність, властиві фізико-математичним наукам. Виходячи з цього, він вважав, що в психології варто висунути кілька загальних теорем (подібно геометрії Евклида чи механіці Н¢ютона), піддати їх експериментальній перевірці й у випадку, якщо вони досвідом не підтвердяться, перетворити їх у більш адекватні положення. Такий підхід одержав назву гипотетико-дедуктивного методу.
Халд спирався в основному на навчання І.Л.Павлова про умовні рефлекси, вважаючи, що найважливішу роль при використанні цього поняття варто додати силі навички. Для того щоб ця сила проявилася, необхідні визначені фізіологічні потреби. З усіх факторів вирішальний вплив на силу навички робить редукція потреби. Чим частіше вона редукується, тим більше сила навички. Величина редукції потреби визначається кількістю і якістю підкріплень. Крім того, сила навички залежить від інтервалу між реакцією і її підкріпленням, а також від інтервалу між умовним подразником і реакцією. Халд розділив первинне і вторинне підкріплення. Первинним підкріпленням є, наприклад, їжа для голодного організму або удар електричним струмом, що викликає стрибок у пацюка. Потреба з'єднана з подразниками, реакція на який, у свою чергу, відіграє роль підкріплення, але уже вторинного.