Сприймання віддаленості в глибинутакож передбачає дії, які забезпечують тривимірність перцептивного образу. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання.
Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв'язок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), перекриття (предмет, шо частково приховує інший, здається розміщеним попереду нього), перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близько), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше). Такого ж роду ефектом є руховий паралакс— зміна положення предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі — йому назустріч. При цьому що ближче предмет, то більшою здається швидкість його відносного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного руху.
Дослідження показали наявність паралакса руху навіть у немовляті дитинчат мавп. Отже, перцептивні дії спираються на вроджену систему координат. Про існування такої системи свідчить експеримент, за умовами якого дитину садовили на непрозоре місце серед великого скляного листа. З одного боку відкривалася «глибина», а з іншого — матова поверхня. З'ясувалося, що діти, які вміють повзати, а також дитинчата багатьох тварин демонструють неприязнь до «глибини» й рухаються у протилежному напрямку. Для того, щоб визначити, чи дійсно дитина раннього вікусприймає глибину, в неї вимірювали частоту серцевих скорочень, яка зростала у відповідь на спроби наблизити дитину до «глибини». Так реагували навіть діти, яким було всього шість тижнів.
Вроджена система координат виявляє себе й за інших видів сприймання.
Сприймання розміру залежить від сприймання віддаленості, яку описує закон зорового кута. За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений предмет. Іншими словами, розмір предмета, що сприймається, змінюється прямо пропорційно розмірові його зображення на сітківці. Проте під дію цього закону не підпадає явище константностісприйманнярозміру, яке виникає в результаті зіставлення інформації про зоровий кут та про віддаленість предмета від спостерігача. Тим часом, це явище нерідко зумовлює невідповідність зображення предмета на сітківці його реальній величині (права рука, яку піднято до очей, і ліва, витягнута уперед, сприймаються як однакові). Константність сприймання розміру підпорядковується законові Еммерта, за яким між величиною послідовного образуі віддаленістю проекційного екрана, на якому він відбивається, є прямо пропорційна залежність. Вивчення немовляті дітей тварин показало, що появі цієї константності передує досвід сприймання, причому досвід, отриманий в умовах, коли організм або ж предмет перебувають у русі.
Сприймання напрямку — відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях. Під час слухового сприймання напрямок задається джерелом звуку, що слугує сигналом повороту голови на певний кут, а також площинами, які проходять через голову. Так, звук, що йде зверху або знизу, локалізується стосовно горизонтальної площини; той, що надходить спереду або ззаду — фронтальної площини; справа або зліва — медіанної. Найточніше напрямок, з якого іде звук, оцінюється, коли джерело розташоване справа або зліва від медіанної площини. В основі цієї закономірності — явище бінаурального паралаксу— зміни характеристик образу звукової хвилі залежно від того, якого вуха вона досягає раніше.
Під час зорового сприймання напрямку істотне значення має взаємне розміщення предметів відображення на сітківці ока. Тут є своя система координат. Положення предмета задається в ній вектором, що виходить з точки між очима. Центр, щодо якого визначається місце предмета, розташовується на вертикальній осі повертання голови, в одній горизонтальній площині з центрами очей. Це, очевидно, робота відповідної вродженої і стереотипно діючої функціональної системи. Принаймні, курча, яке щойно вилупилося, відразу ж починає клювати пшоно з високою точністю; застосування маски з призмами, що зміщують реальний напрямок предмета, призводить при клюванні до постійних помилок. Аналогічні досліди з людьми показали, що завдяки рухам очей вони навчаються враховувати нові співвідношення між зображенням на сітківці і предметом.
Сприймання часу — відображення тривалості і послідовності явищ дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора. Вважається, що механізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слухова. Особливе значення має у цьому випадку послідовність, ритмічність дії стимулів. Зокрема, штучне гальмування рухів людини під час сприймання нею звукових ритмів зумовлює стійкі помилки при їх відтворенні, У середовищі, де немає звукових подразників, оцінка часу спотворюється.
Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприймання тривалості і орієнтування в часі.
Сприймання послідовності ґрунтується на нерівномірності, ритмічності і взаємозв'язку подій довколишнього світу. Тому людині неважко сприйняти і відтворити ряд з чотирьох-п'яти звуків, дотримуючись порядку інтервалів, але практично неможливо зробити це у зворотному порядку. На точність сприймання послідовності впливають різні чинники, особливе значення серед яких мають пам'ятьі увага. Стимул, що очікується, вирізняється з-поміж інших з порушенням послідовності їх появи.
Сприймання тривалості, як і сприймання послідовності, залежить від організації стимулів, що чергуються. При цьому важче порівнювати тривалість інтервалів, позначених подразниками різної якості (звук — світло — звук), ніж інтервалів, позначених однорідними подразниками (звук — звук — звук або світло — світло — світло). Речення зв'язного тексту видається коротшим, ніж такого ж розміру набір безглуздих поєднань літер. Виявлена й тенденція переоцінювати відрізки часу менші однієї секунди і недооцінювати більші. Відомо також, що час, заповнений якимись подіями, сприймається, як правило, з помилкою у бік збільшення, а незаповнений — у бік зменшення. Зменшує оцінку тривалості часу дія алкоголю, гашишу, прискорює — кофеїну, закису азоту.
Орієнтування в часі має місце при великих інтервалах між подіями, які вимірюються днями, тижнями, роками. Це складна форма сприймання часу, що спирається на систему координат з точками відліку: «теперішнє», «минуле», «майбутнє». Важливими елементами цієї системи є зміна дня і ночі, пори року, історичні і пам'ятні події. На рівні особистості — це психологічний час, що відбиває особливості життєвого шляху особистості. Значущі події, які трапляються на цьому шляху, надають орієнтуванню в часі виразного суб'єктивного відтінку.
Система орієнтування в часі складається здебільшого на сьомий рік життя дитини. Експерименти свідчать, що один і той самий проміжок часу у десятирічної дитини може «пройти» уп'ятеро швидше, ніж у шістдесятилітнього дорослого. В однієї і тієї самої людини орієнтування в часі залежить від її стану: під час фрустраціїчас плине повільніше, у стані афектувін взагалі порушується. Впродовж життя психологічний час змінює свої характеристики та ніби рухається з різною швидкістю і по колу: повільніше в перші і останні вікові періоди життя, швидко — в середні.
Сприймання руху— відображення зміни положення предметів в просторі і часі. Головну роль тут відіграють зоровий і руховий аналізатори. При фіксованому погляді рух відображається за рахунок зміни положення зображення предмета на сітківці; при нефіксованому — внаслідок функціонування окорухової системи. В останньому випадку має значення оточення, серед якого перебуває рухомий предмет: від цього залежить, правильно чи неправильно оцінюється швидкість руху.
Погляд на нерухомі об'єкти нерідко породжує ілюзії руху. Вони мають вигляд індукованого, стробоскопічного і автокінетичного руху.
Індукований рух виникає під час сприймання непорушного предмета. Наприклад, місяць, що ховається за хмари, часто здається таким, що рухається. В цьому та подібних випадках «рухається» той предмет, який є фігурою щодо тла, створюваного іншим, рухомим, предметом. Стробоскопічнийрух виникає при швидкій зміні нерухомих картин, як наприклад у кіно. Подібна ілюзія, названа фі-феноменом,виявляється при послідовних спалахах джерел світла, розміщених один за одним. Це явище пояснюється невронною взаємодією слідів подразників, що чергуються, а також судженням індивіда про наявність руху. Автокінетичний має місце при фіксованому погляді на точку, що світиться в темряві. Людині видається, ніби вона рухається: вбік, уперед або вниз. Напевно, це зумовлюється наявністю мимовільних мікро-рухів, властивих оку. Таким чином, сприйманняздійснюється опосередкованістю складно організованих процесів, що змінюють свої характеристики залежно від особливостей предмета відображення і мають вигляд перцептивних дій. Останні виконуються, спираючись на систему вроджених і набутих індивідом координат, що дає змогу людині правильно орієнтуватися в просторі і часі та адекватно відображати рух даного в органах чуття об'єктивного світу.
Сприйманняневіддільне від пам'яті— важливого складника пізнавальної функції психіки.