Однак, якщо раніше батьки на агресивність дитини реагували ласкою, то тепер вони частіше прибігають до погроз, позбавленням задоволень, ізоляції.
А. Фромм, вказує на існування феномена “перенесення”, що у три-чотири роки є однієї із самих звичайних прикмет агресивності. Суть його в тім, що дитина не насмілюється в цьому віці відкрито виливати свою злість на матір і переносить гнів і агресивність на інший, більш необразливий об'єкт. Дитина не може узяти верх над матір'ю з батьком насамперед тому, що вони дорослі і мають реальний авторитет. До того ж дитині вже прищеплене почуття поваги і слухняності, нехай навіть із застосуванням погроз і покарань [6; 160].
Дитина до актів насильства може відносити досить широкий спектр дій, у який включаються навіть такі, як позбавлення ласощів, іграшки, вербальні переконання, вимовлені підвищеним тоном.
До шести-семи років до інструментальної агресії починає домішуватися агресія, адресована на інших людей особисто. Відбувається зміна форм агресії: частота просто фізичного нападу зменшується за рахунок росту більш “соціалізованих” форм (образа, боротьба).
Обговорюючи проблему агресивності в молодшому дошкільному віці не можна не відзначити, що цей вік збігається з кризою трьох років.
В.В.Лебединський відзначає, що періоди вираженої агресивності дитини. Його гармонічні відносини, що порушують, з навколишнього і нормального афективного розвитку, що спостерігаються в процесі, в основному збігаються з переживаннями вікових афективних і особистісних криз [13;204].
Е. Клер у роботі “Про особистості трирічної дитини” виділила кілька важливих симптомів цієї кризи: негативізм, упертість, норовистість, свавілля, знецінювання дорослих, протест-бунт, прагнення до деспотизму [13;102].
Розшифруємо ці поняття.
Негативізм – цетакі прояви в поведінці дитини, коли вона хоче зробити що-небудь тільки тому, що це запропонував хтось з дорослих, тобто це реакція не на зміст дії, а на саму пропозицію дорослих.
Упертість - така реакція дитини, коли вона наполягає на чому-небудь не тому, що йому це сильно захотілося, а тому що вона це зажадала, тобто реакція на своє власне рішення.
Норовистість носить, на відміну від негативізму, безособовий характер. Вона спрямована проти норм виховання, встановлених для дитини.
Свавілля укладається в прагненні дитини до самостійності. Спостерігається самостійність у намірі, у зачатку.
Знецінювання дорослих.
Протест-бунт, що виявляється в частих сварках з батьками. “Вся поведінка дитини набуває рис протесту, начебто дитина знаходиться в стані війни з навколишніми, у постійному конфлікті з ними,” - писав Л.С.Виготський [14;304].
У родині з єдиною дитиною зустрічається прагнення до деспотизму. Дитина виявляє деспотичну владу стосовно усього навколишнього і вишукує для цього безліч способів.
Як вважав Д.Б.Ельконін, криза трьох років - це криза соціальних відносин, а всяка криза відносин є криза свого “Я” [15;49 ]. Л.С.Виготський вказував, що в даних симптомах дитина виступає як важковиховувана. Дитина, що не доставляла турбот і труднощів, тепер виступає як істота, що стає важким для дорослих. Завдяки цьому, створюється враження, що дитина різко змінилася протягом якогось часу. З “бебі”, якого носили на руках, він перетворився в перекірливе, уперте, негативне, заперечливе, що ревнує або деспотичне, так що відразу весь його вигляд у родині міняється [14;38].
У кризі трьох років відбувається те, що називають роздвоєнням: тут можуть бути конфлікти, дитина може лаяти матір, іграшки, запропоновані в невідповідний момент, вона може їх розламати зі злістю, відбувається зміна афективно-вольової сфери, що вказує на зрослу самостійність і активність дитини. Тенденція до самостійної діяльності знаменує собою те, що дорослі не закриті для дитини предметом і способом звертання до неї, а як би вперше розкриваються перед нею, виступають як носії зразків дій і відносин у навколишньому світі.
Феномен “Я сам” означає не тільки виникнення зовні помітної самостійності, але й одночасне відділення дитини від дорослої людини. У результаті такого відділення дорослий як би вперше виникають у світі дитячого життя. Дитячий світ зі світу обмеженого предметами перетворюється у світ дорослих людей.
Дитина приходить у наш світ дорослою з “проблемною” поведінкою, з погляду дорослих, що обумовлюється нерозвиненістю афективно емоційно-вольової сфери, звідси невміння керувати своїми емоціями.
З одного боку, самостійність дитини у всьому, а з іншого боку - слабка саморегуляція. І нам дорослим, особливо батькам, потрібно бути ще більш уважними і співчуваючими дитині в цей період часу, тобто поставитися до неї з розумінням.
Але, як відзначає Б.Спок, саме в цей період дитинства батьки “консолідуються” і усі разом починають придушувати “самоствердження дитини”. І, звичайно, батьки для цього використовують будь-які засоби [12;76].
Як відзначає К. Бютнер, від дітей вимагають відповідності батьківським представленням про поведінку. А ці представлення мають на увазі повну “покірність”. Але, незважаючи на те, що переважають негативні відносини з дорослими, діти, все-таки, постійно намагаються до встановлення і збереження позитивних взаємин з ними. І, якщо ці взаємини не задовольняють дитини, у нього виникають глибокі афективні переживання, що ведуть або до значного зниження активності в спілкуванні з однолітками, або до агресивності стосовно них. В цьому випадку ми говоримо про нерозуміння батьками своєї дитини, її важкого періоду. І це нерозуміння виражається застосуванням фізичної сили і брутальності стосовно “свого милого бебі”.
Батьки стають нестерпними, сварячись з дитиною й один з одним через його виховання. А в цьому випадку, при вихованні дітей в атмосфері постійних скандалів, бійок, непорозумінь у родині в дитини культивується і підсилюється невміння стримувати безпосередні емоційні реакції, збудливість, конфліктність. Заражаючи дратівливістю дорослих, діти переносять її на своє найближче оточення - однолітків. І, хочеться повторитися, що саме в молодшому дошкільному віці перед дітьми дорослі виступають як носії зразків дій і відносин у навколишньому світі. І, звичайно ж, у цьому віці в першу чергу такими зразками є батьки.
Питання сімейного виховання і впливу взаємин у родині на дитину стали розроблятися в рамках психолого-педагогічного підходу (К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко, В.А.Сухомлинський, Е.А.Аркін, А.Н.Леонтьев, А.В.Запорожець, Н.И.Лисина, В.К.Копирло й ін.).
Автори, що займаються цією проблемою призначають важливу роль ранньому досвідові виховання дитини в конкретному культурному середовищі, сімейним традиціям і емоційному фоні відносин батьків до дитини.
М. Мід вивчаючи примітивні співтовариства, зробила дуже цікаві спостереження. У тих співтовариствах, де дитина має негативний досвід, як правило, формуються негативні риси особистості. Зокрема, стиль взаємодії з дорослими зводиться до наступного: мати рано відлучає дитину від грудей, надовго іде працювати, спілкування з матір'ю відбувається рідко.
Подальше виховання залишається досить суворим: в основному, використовуються часті покарання, ворожість дітей по відношенню один до одного не викликає в дорослих осудів. В результаті, формуються такі якості як тривожність, підозрілість, сильна агресивність, егоїзм і жорстокість.
А.А. Бодалев вважає, що оцінка дитиною іншої людини і його дій є простим повторенням оцінки авторитетним для дитини дорослим. Звідси батьки є еталоном, по якому діти звіряють і будують свою поведінку [15;301].
Передаючи соціально корисний досвід, батьки, часом передають і негативні його сторони, що є дуже емоційно зарядженим “керівництвом до дії”. Не маючи свого особистого досвіду, дитина не в змозі співвіднести правильність моделей поводження, що нав'язуються, з об'єктивною реальністю.
Самі ж батьки завжди задоволені, хоча можуть і не показувати виду, коли діти їх наслідують, нехай навіть у самому дурному відношенні.
Таким чином, спираючи на отримані дані, можна зробити такий висновок, що на соціалізацію агресії впливають два основних фактори:
· зразок відносин і поведінки батьків;
· характер підкріплення агресивної поведінки з боку навколишніх.
Зокрема, був установлений зв'язок між батьківським покаранням і агресією у дітей. Батьки часто по-різному реагують на агресивну поведінку дітей в залежності від того, чи спрямоване воно на них або однолітків.
Р.Берон, Д.Річардсон указують на залежність між практикою сімейного керівництва й агресивною поведінки у дітей, що зосередилася на характері і строгості покарань, а також на контролі батьками поведінки дітей. Виявлено, що жорстокі покарання пов'язані з відносно високим рівнем агресивності в дітей, а недостатній контроль і догляд за дітьми корелює з високим рівнем асоціальності, що найчастіше супроводжується агресивною поведінкою [5;10].
Р.С.Сирс, Е.Е.Маккобі, К.Левін у своєму дослідженні також виявили два головних фактори, що визначають можливий розвиток агресивності в поведінці дитини:
1. Поблажливість, тобто ступінь готовності батьків прощати вчинки, розуміти і приймати дитину;
2. Строгість покарання батьками агресивних проявів дитини.
Найменш агресивні ті діти, батьки яких не були схильні ні до поблажливості, ні до покарання. Їхня позиція – в осуді агресії і доведенні цього до зведення дитини, але без строгих покарань у випадку провини. Батьки більш агресивних дітей поводилися так, начебто будь-яке поводження дітей пристойне, не роблячи своє відношення до агресії більш ясним. Однак, коли дитина робила провину, вона була суворо покарана. Строгість батьків, якщо вона послідовна та досить чуттєва для дитини, може привести до придушення агресивних імпульсів в присутності батьків, але поза будинком дитина буде поводитися ще більш агресивно.