Крім того, схильний до тілесного покарання батько, хоча і ненавмисно, подає дитині приклад агресивної поведінки.
Дитина, у цьому випадку, робить висновок, що агресія стосовно навколишніх припустима, але жертву завжди потрібно вибирати меншу і слабкішу себе. Вона дізнається, що фізична агресія – засіб впливу на людей і контролю над ними, і буде прибігати до нього при спілкуванні з іншими дітьми.
Якщо покарання занадто збуджує і засмучує дітей, вони можуть забути причину, що породила подібні дії батьків.
Фактично стратегія соціалізації в цьому випадку заважає засвоєнню правил прийнятної поведінки, тобто після суворого покарання дитина розсерджена або розстроєна. Вона через біль може забути, за що її покарали.
Діти, що змінили свою поведінку в результаті настільки сильного впливу, швидше за все не зроблять норми, що їй намагаються прищепити, своїми внутрішніми цінностями. Тобто вони коряться тільки доти, поки за їхньою поведінкою спостерігають.
Отже, формування агресивних тенденцій у дітей відбувається декількома шляхами:
1. Батьки заохочують агресивність у своїх дітей безпосередньо, або показують приклад (модель) відповідного поводження стосовно інших і навколишнього середовища.
2. Батьки карають дітей за прояв агресивності. З досліджень видно, що:
· Батьки, що дуже рідко придушують агресивність у своїх дітей, виховують у дитині надмірну агресивність.
· Батьки, що не карають своїх дітей за прояв агресивності, імовірніше всього, виховують у них надмірну агресивність.
· Батькам, розумно гнітячи агресивність у своїх дітей, як правило, вдається виховати уміння володіти собою в ситуаціях, що провокують агресивне поводження.
Щоб подолати агресію в цьому віці батьки повинні прислухатися до дитини, давати можливість їй щось зробити самій, але постійно бути поруч, якщо дитині знадобиться допомога, не слід будувати життя дитини з одних заборон.
Говорячи про відносини “батько-дитина”, ми говоримо про взаємовідносини між ними і про положення, що займає дитина в родині. Якщо у дитини (незалежно від того, до якої вікової групи вона належить) погані відносини з одним або обома батьками, якщо дитина почуває, що її вважають нікуди не придатною, або не відчуває батьківської підтримки, вона, можливо, виявиться залученою у злочинну діяльність, буде ополчатися на інших дітей, однолітки будуть відзиватися про неї як про агресивну дитину, вона буде поводитися агресивно стосовно батьків.
Шефер з'ясував, що відносини батьків до своєї дитини можна описати двома парами важливих ознак:
· неприйняття - розташування;
· терпимість – стримування [9;112].
Ступінь виразності цих ознак обумовлює характер виховного впливу. В.І.Гарбузов виділив три типи негативних відносин батьків до дитини:
Тип А – відкидання (неприйняття дитини, демонстрація недоброзичливого відношення)
Тип Б - гіперсоціалізація (надвимогливе відношення: надмірна критика, причепливість, покарання за найменшу провину)
Тип В - гіперопіка (езопове виховання: надпіклувальне відношення, при якому дитина позбавлена можливості самостійно діяти) [10;193].
Перший тип формує у дитини відчуття покинутості, незахищеності, непевності в собі. Дитина не почуває підтримки, “стіни” за яку можна сховатися. Крім того, відкидання руйнує механізм ідентифікації (дитина не приймає батьківські переконання). При холодних емоційних відносинах вона не має позитивних поведінкових моделей реагування. Це знижує здатність саморегуляції дитини.
Другий тип (гіперсоціалізація), начебто б надає дитині зразок для розвитку і спрямований на формування сильної, вольової особистості, але все-таки приводить до негативних результатів - озлобленості, прагненню робити заборонне “нишком” та інше. Тут критика з боку батьків звичайно не є конструктивною і тому не приводить до позитивних результатів. Критика на адресу дитини формує в нього почуття неповноцінності, тривожності і чекання нових невдач. Найчастіше дитина, що займає таке положення в родині, виявляється неспроможною і не здатною зайняти високе положення в групі. І ця неспроможність приводить до того, що агресивна поведінка дитини служить їй для самоствердження в групі.
Також, батьки, пред'являючи завищені вимоги до дитини, не враховують її особливостей і можливостей. І звідси надмірна завантаженість дитини заняттями. Причому заняття, невідповідні вікові й інтересам дитини можуть привести до виникнення неврозу, що провокує агресивну поведінку.
Третій тип (гіперопіка) також порушує нормальний розвиток особистості. Вона надає дитині можливість одержання батьківської ласки і любові, однак, надмірний догляд приводить до інфантилізму, несамостійності, нездатності приймати рішення і протистояти стресам, знижує особистісні здібності до саморегуляції.
Такі діти, вважають психологи, найчастіше стають жертвами агресії. І, з огляду на, що вони нездатні постояти за себе, у них спостерігається непряма агресія, тобто свої негативні емоції вони зганяють на інших предметах (рвуть книги, розкидають іграшки, карають іграшки в грі й ін.).
Таким чином, неправильне відношення до дитини в родині також веде до формування агресивних тенденцій у поводженні дитини.
У висновку огляду літератури можна привести висловлення Перрі і Бассей що:
„Агресивні діти, як правило виростають у родинах, де дистанція між батьками і дітьми величезна, де мало цікавляться розвитком дітей, де не вистачає тепла і ласки, відношення до прояву дитячої агресивності байдужне або поблажливе, де замість дисциплінарних впливів, замість турботи і терплячого пояснення віддають перевагу силовим методам, особливо фізичним покаранням” [2;159].
Тому, щоб подолати агресію в цьому віці батьки повинні бути терплячими і уважними до своєї дитини, повинні цікавитися успіхами дитини, допомагати їй у подоланні труднощів.
Під агресивністю можна розуміти властивість особистості, що характеризується наявністю деструктивних тенденцій, в основному в області суб’єкт - суб’єктних відносин. Імовірно, деструктивний компонент людської активності є необхідним у творчій діяльності, тому що потреби індивідуального розвитку з неминучістю формують у людях здатність до усунення і руйнування перешкод, подоланню того, що протидіє цьому процесові.
У фізіологічному плані границі підліткового віку приблизно збігаються з навчанням дітей у 5-8 класах середньої школи й охоплює вік від 11-12 до 14-16 років. Особливе положення підліткового періоду в циклі розвитку відбито в інших його назвах: "перехідний", "важкий", "критичний" у них зафіксована складність і важливість процесів розвитку, що відбуваються в цьому віці, пов'язаних з переходом від однієї епохи життя до іншої.
Перехід від дитинства до дорослості складає основний зміст і специфічна відмінність всіх сторін розвитку в цей період фізичного, розумового, морального, соціального.
Важливість підліткового віку визначається і тим, що в ньому закладаються основи і намічаються загальні напрямки формування моральних і соціальних установок особистості.
Психологічні особливості підліткового віку одержали назву "підліткового комплексу". Підлітковий комплекс включає:
- чутливість до оцінки сторонніх щодо своєї зовнішності, здатності, умінні сполучитися з крайньою самовпевненістю і безапеляційними судженнями у відношенні навколишніх;
- уважність часом вживається з разючою черствістю, хвороблива сором'язливість з розв'язністю, бажанням бути визнаною й оціненою іншими - з показною незалежністю, боротьба з авторитетами, загальноприйнятими правилами і розповсюдженими ідеалами - з обожнюванням випадкових кумирів, а почуттєве фантазування із сухим мудруванням.
Однією з основних причин психологічних труднощів цього віку є полове дозрівання, що визначає нерівномірність розвитку у різних напрямках. Характерною рисою цього віку є допитливість розуму, прагнення до пізнання, підліток жадібно прагне опанувати як можна велику кількістю знань, при цьому не звертаючи належної уваги на їхню систематичність. Підлітки направляють розумову діяльність на ту сферу, що більше всього їх захоплює. Цей вік характеризується емоційною нестійкістю і різкими коливаннями настрою (від екзальтації до депресії). Найбільш афективні бурхливі реакції виникають при спробі ущемити самолюбство. Пік емоційної нестійкості приходиться у хлопчиків на вік 11-13 років, у дівчинок - 13-15 років. Характерна для підлітків полярність психіки:
- Цілеспрямованість, наполегливість і імпульсивність;
- Підвищена самовпевненість;
- Потреба в спілкуванні + бажання усамітнитися;
- Розв'язність у поводженні + сором'язливість;
- Романтизм + цинізм, ощадливість;
- Ніжність, пестливість + жорстокість.
Важливим етапом дозрівання є процес формування самосвідомості. У його основі лежить здатність людини відрізняти себе від своєї життєдіяльності, усвідомлене відношення до своїх потреб і здібностей, потягам, переживанням і думкам.
Суть "підліткового комплексу" складають свої, властиві цьому вікові і визначеним психологічним особливостям - поведінкові моделі, специфічні підліткові поведінкові реакції на вплив навколишнього середовища.