Провідним представником неофрейдизму був Э. Фромм. Значну роль у формуванні поглядів Фромма зіграло те, що в 1929-1932 р. він був співробітником Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, де в ті роки складалася Франкфуртська школа (М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе). Фромм приймає ту інтерпретацію марксизму, що склалася в цій школі, прагнучи синтезувати ідеї "молодого Маркса" із психоаналізом і іншими сучасними філософськими течіями (екзистенціалізмом, філософською антропологією й ін.). Він вважав, що в особистості немає нічого природженого. Всі її психічні прояви - це наслідок занурення особистості в різні соціальні середовища. Однак, на відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування того або іншого типу особистості не із прямого впливу соціального середовища, а з подвійності людського існування: "екзистенціального" і "історичного". До екзистенціальної складової людського буття він відносить два факти:
1. людина, за його словами, споконвічно перебуває між життям і смертю, "вона кинутий у цьому світі у випадковому місці й часі" і "вибирається з нього знову ж випадково",
2. існує протиріччя між тим, що кожна людська істота є носієм всіх закладених у ньому потенцій, але не може реалізувати їх у результаті короткочасності свого існування. Людина не може уникнути цих протиріч, але реагує на них різними способами, відповідно до свого характеру й культури.
Зовсім іншу, за Фроммом, природу мають історичні протиріччя. Вони не є необхідною частиною людського існування, а створюються й дозволяються людиною або в процесі його власного життя, або в наступні періоди історії. Усунення історичних протиріч Фромм пов'язував зі створенням нового гуманістичного суспільства.
У книзі "Революція надії" (1968) Фромм викладає свої уявлення про шляхи гуманізації сучасного суспільства. Він покладав велткі надії на введення "гуманістичного планування", "активізацію індивіда шляхом заміщення методів "відчуженої бюрократії" методами "гуманістичного керування", зміни способу споживання в напрямку збільшення "активації" людини й усунення його пасивності, поширення нових форм психодуховної орієнтації, які повинні бути "еквівалентами релігійних систем минулого". Одночасно Фромм висуває ідею створення невеликих суспільств, у яких люди повинні мати свою власну культуру, стиль життя, манеру поводження, засновану на загальних "психодуховних орієнтаціях", що нагадує результати й символи церковного життя.
На творчість одного з лідерів неофрейдизму К. Хорні вплинула серйозна ситуація соціальних потрясінь, в які ввійшов світ у період другої світової війни, що пов'язані із встановленням фашистського панування в Німеччині й фашистської окупації Європи. Як і інші послідовники Фрейда, вона надавала важливого значення несвідомим процесам і психічному життю. Своєрідність К.Хорні виявилася в тому, що основним спонукальним мотивом вона вважала прагнення до безпеки, що постійно народжується зі стану остраху й страху індивіда. Почуття тривоги й занепокоєння, які Хорні вважала базовими для поведінки індивідів, на її думку, супроводжують людину протягом всього життя. Вони можуть бути викликані недостатністю поваги, ворожою атмосферою й насильницьким придушенням за допомогою влади або авторитету. Хорні доводить, що всі конфлікти, які виникають у дитинстві, породжуються відносинами дитини з батьками. Саме через характер цих відносин у неї виникає базальне почуття тривоги, що відбиває базальне почуття тривоги в потенційно ворожому світі. Невроз є не що інше, як реакція на тривожність, описані ж Фрейдом збочення й агресивні тенденції є не причиною неврозу, а його результатом.
У книзі "Наші внутрішні конфлікти" (1945) К. Хорні формує три типи спрямованості поведінки особистості стосовно навколишніх їй людей:
1. до людей, як потреба в любові
2. від людей, як потреба в незалежності
3. проти людей, як потреба у владі.
При стійкому домінуванні в поведінці індивіда одного із цих векторів складаються три типи невротичної особистості:
1. послужливої, шукаючої любові, схвалення за всяку ціну
2. такої, що намагається відрешитися від суспільства
3. агресивної, прагнучої престижу й влади.
Оскільки всі ці форми реакцій є неадекватними, створюється порочне коло: тривожність не усувається, а навпаки, наростає, породжуючи все нові й нові конфлікти.
Ідеї нефрейдизму, незважаючи на свої психологічні концепції, мали величезний вплив на громадське життя, етику, культуру. Погляди неофрейдистів одержали особливо широку популярність у середині 60-х років у часи виступів "нових лівих", які з ентузіазмом сприйняли ідеї Райха про "сексуальну революцію", Маркузе про "одномірну" людину й необхідність "великої відмови" як від капіталізму, так і соціалізму, перекрученого тоталітарною системою влади.
На цьому можна закінчити розгляд питань психоаналітичної теорії, довідавшись, як з'явився й розвивався психоаналіз, як розглядається З. Фрейдом структура особистості й зв'язки між елементами, як оцінюються фрейдистами й неофрейдистами соціокультурні явища.
Приймати або не приймати теорію - справа добровільна, як і звертатися чи ні до психоаналітика. Важливі й філософські аспекти психоаналізу.
За словами В. Лейбина, можна з "повною підставою говорити про те, що в найближчому майбутньому психоаналітичне навчання Фрейда про людину й культуру не тільки втратить свій впливу на розвиток ... філософської думки, але, навпроти, збереже свою значимість в умовах зближення між собою різних філософських шкіл".
Якщо зараз, в умовах роз’єднання світу й спорів про те, що й хто кращий, теорія дійсно послужить справі створення загальних знаменників, то тільки за це можна буде дякувати З. Фрейду й сказати, що він працював не дарма.
1. З. Фрейд. "Я и Оно". Хрестоматия по истории психологии, М., 1980.
2. З. Фрейд. "Психология бессознательного". Сборник произведений. Составитель М. Г. Ярошевский. М., 1989.
3. З. Фрейд. "Лекции по введению в психоанализ". М., 1997.
4. З. Фрейд. "Основные психологические теории в психоанализе". М., 1923.
5. С. Цвейг. "Казанова. Фридрих Ницше. Зигмунд Фрейд". М., 1990.
6. В. Лейбин. "Психоанализ и современная западная философия". М., 1990.
7. Введение в философию: учебник для вузов. Часть 1 (под ред. Фролова). М., 1989.
8. Краткий очерк истории философии (под ред. М. Иовчука и др.). М., 1981.
9. Современная западная философия. Словарь (под ред. В. Лекторского и др.). М., 1991.
10. "Сумерки богов" Сборник. (Составитель А. Яковлев).
11. А. Радугин. "Философия". Курс лекций.
12. Р. Урсано, С. Зонненберг, С. Лазар. "Психодинамическая психотерапия". Российская психоаналитическая ассоциация, 1992.
13. М. Г. Ярошевский. "Краткий курс истории психологии". М., 1995.
14. Л. Шерток. "Непознанное в психике человека". М., 1982.
15. "Вопросы психологии". №2, 1996.
16. "Вопросы психологии". №6, 1995.