Вступ. 2
1.Визначення характеру. 4
2.Структура характеру. 8
3.Природні і соціальні передумови характеру. 14
4.Формування характеру. 17
Висновки. 19
Використана література. 21
Кажучи про характер (що в перекладі з грецької означає «карбування», «друк»), розуміють ті властивості особистості, які накладають певний відбиток на всі її вияви і виражають специфічне для неї відношення до світу і передусім до інших людей.
Характер зумовлює визначеність людини як суб'єкта діяльності, який, виділяючись з навколишнього, конкретним образом відноситься до нього. Знати характер людини - це знати ті істотні для неї риси, з яких витікає, чим визначається весь образ її дій. Риси характеру - це ті істотні властивості людини, з яких з певною логікою і внутрішньою послідовністю витікає одна лінія поведінки, одні вчинки і якими виключаються, як не сумісні з ними, ті, що їм суперечать.
Наявність у людини характеру передбачає наявність чогось значущого для неї в світі, в житті, чогось, від чого залежать мотиви її вчинків, цілі її дій, задачі, які вона собі ставить або на себе приймає. Характер являє собою внутрішні властивості особистості, але це не означає, що вони в своєму генезисі і суті визначаються зсередини, системою внутрішніх органічних або ванутрішньоособистісних відносин. Навпаки, ці внутрішні властивості особистості, що складають її характер, виражаються у відношенні до того, що є значущим для людини в світі, і визначаються через відношення до світу.
Проблема характеру хвилювала дослідників з часів далекої старовини. Вже Аристотель і Платон пропонували визначати характер людини по фізіономії. У основу їх характерології лягла гіпотеза так же фантастична, як і наївна. Пропонувалося відшукувати у зовнішності людини риси схожості з якою-небудь твариною, а потім ототожнювати її характер з характером цієї тварини.
У XVIII віці придбала популярність фізіономічна система І.К.Лафатера, який вважав, що людська голова є «дзеркало душі», і вивчення її будови, конфігурації черепа, міміки є основний шлях для пізнання людського характеру. Лафатер залишив ряд дотепних спостережень над обличчями знаменитих людей, зібраних в його книзі «Фізіогноміка», абсолютно позбавленій наукового значення, але вельми цікавої.
Френологія пов'язана з ім'ям німецького лікаря Ф.Галя. У основі вчення Галя лежало твердження, що всі властивості характеру мають свої суворо спеціалізовані центри в півкулях головного мозку. Ступінь розвитку цих якостей знаходиться в прямій залежності від величини відповідних частин мозку.
Протягом всієї історії психології робилися спроби побудови типології характерів. Однієї з найбільш відомих і ранніх була запропонована німецьким психіатром і психологом Е. Кречмером. Трохи пізніше аналогічну спробу зробив його американський колега У. Шелдон, а в наші часи - Е. Фромм, К. Леонгард, А. Е. Личко і ряд інших вчених.
Думки вчених про формування характеру, його місце в структурі особистості і вплив на діяльність людини розходяться. Однак безсумнівно, що характер є сукупністю рис особистості, що визначають взаємовідносини людини з іншими людьми і з самою собою.
Мета даної роботи - розгляд поняття, структури і особливостей формування характеру, його зв'язку з діяльністю і спілкуванням.
Актуальність теми даної роботи полягає в значенні особливостей характеру в житті і діяльності людини, в тому числі і професійній.
Характер - це особливі прикмети, які придбаває людина, живучи в суспільстві. Подібно тому як індивідуальність особистості виявляється в особливостях протікання психічних процесів (хороша пам'ять, багата уява, кмітливість і т.д.) і в темпераменті, вона виявляє себе і в рисах характеру.
На думку видатного психолога С. Л. Рубінштейна [12, з. 211], характер людини - і передумова, і результат її реальної поведінки в конкретних життєвих ситуаціях; зумовлюючи її поведінку, він в поведінці ж і формується. Смілива людина поступає сміливо, а благородна людина поводиться благородно. Об'єктивно благородні або сміливі справи можуть первинно здійснюватися, зовсім не вимагаючи особливої суб'єктивної сміливості або благородства; сміливість справ або благородство вчинків переходить в сміливість або благородство людини, закріпляючись в її характері; в свою чергу сміливість або благородство характеру, закріпившись в ньому, зумовлює сміливість або благородство поведінки.
Цей взаємозв'язок характеру і вчинку опосередкований взаємозалежністю властивостей характеру і мотивів поведінки: риси характеру не тільки зумовлюють мотиви поведінки людини, але і самі зумовлені ними. Мотиви поведінки, переходячи в дію і закріпляючись в неї, фіксуються в характері. У мотивах риси характеру виступають уперше ще у вигляді тенденцій; дія переводить їх потім в стійкі властивості. Шлях до формування характеру лежить тому через формування належних мотивів поведінки і організацію направлених на їх закріплення вчинків. Ця точка зору була запропонована Рубінштейном і згодом розвинена іншими дослідниками (Теплов Б. М., Петровський А. В.).
Як загальне правило, характер визначається не кожним одиничним, більш або менш випадковим вчинком, а всім образом життя людини. Лише виняткові по своєму значенню вчинки людини - ті, які визначають вузлові моменти в її біографії, поворотні етапи в її життєвій дорозі, накладають певний відбиток і на її характер; взагалі ж в характері людини відображається її образ життя загалом; відображаючи образ життя людини, характер в свою чергу відбивається в ньому. Образ життя включає певний образ дій в єдності і пов’язаний з об'єктивними умовами, в яких він здійснюється. Образ же дій людини, який завжди виходить з тих або інших спонук, включає певний образ думок, почуттів, спонук діючого суб'єкта в єдності і пов’язаний з об'єктивною течією і результатами його дій. Тому, в міру того як формується певний образ життя людини, формується і сама людина; в міру того як в ході дій людини виділяється і закріпляється характерний для неї, більш або менш стійкий образ дій, в ній самій виділяється і закріпляється більш або менш стійкий комплекс її властивостей. На думку Теплова[15, з. 56] він формується «в залежності від об'єктивних суспільних умов і конкретних життєвих обставин, в яких проходить життєвий шлях людини, на основі її природних властивостей - передусім темпераменту, внаслідок її діянь і вчинків".
До характеру у власному значенні слова відносяться, однак, не всі відносно стійкі властивості особистості, які виділяються і закріпляються в людині, в міру того як формується її образ життя, а тільки ті риси і спонуки, які зумовлюють по перевазі її дії. До характеру безпосередньо не відносяться фізична спритність, взагалі властивості, що зумовлюють уміння людини; в нього включаються тільки ті властивості, які виражають спрямованість особистості.
У характері укладена внутрішня логіка, взаємозв'язок визначальних властивостей і установок. До характеру відносяться лише ті вияви спрямованості, які виражають стійкі властивості особистості і витікаючі з них стійкі особистісні, а не тільки випадкові ситуаційні установки. Відносно стійкі властивості особистості, які визначають її якісну своєрідність і виражають її спрямованість, складають її характер.
Оскільки в характері зосереджені стержневі особливості особистості, всі індивідуальні відмінності в ньому придбавають особливу значущість і вираз. Тому питання про характер нерідко помилково зводилося до одного лише питання про міжіндивідуальні відмінності або індивідуальні особливості особистості. Тим часом питання про характер - це передусім питання про загальну будову особистості. Характер - це єдність особистості, яка опосередкує всю її поведінку.
У радянській психології не було єдиної точки зору на співвідношення особистості і індивідуальності, особистості і індивідуального в ній. Якщо, наприклад, В. С. Мерлін[8, з. 14] максимально зближував поняття особистості і індивідуальності, розглядаючи особистість як інтегральну індивідуальність, то Б. Г. Ананьєв[1, з. 53] вважав індивідуальність вищим рівнем розвитку особистості. Основна теоретична проблема тут полягає в тому, наскільки істотні індивідуальні відмінності, по-перше, і на яких рівнях особистісної структури вони виявляються, по-друге. Позиція С. Л. Рубінштейна з даного питання така: він вважає неможливим зводити індивідуальне тільки до індивідуальних особливостей, що виявляються, як відомо, переважно на природному, темпераментному рівні. Підкреслення в особистості ролі внутрішніх умов - їх вибірковості, специфічності, активності - по відношенню до зовнішніх є принципове введення принципу індивідуалізації в саму суть визначення особистості. Одночасно індивідуалізація, т. є. особливе в особистості, формується в процесі взаємодії із зовнішніми умовами - в індивідуальній історії особистості. З цим поєднується індивідуальна історія розвитку особистості, зумовлена співвідношенням специфічних для неї зовнішніх і внутрішніх умов. Внаслідок цього одні і ті ж зовнішні умови (наприклад, умови життя і виховання для дітей в одній сім'ї) по суті, по своєму життєвому значенню для індивіда виявляються різними. У цій індивідуальній історії складаються індивідуальні властивості або особливості особистості.
Характер - це сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, що складається і що виявляється в діяльності і спілкуванні, зумовлюючи типові для індивіда способи поведінки.
Особистість людини характеризується не тільки тим, що вона робить, але і тим, як вона це робить. Діючи на основі спільних інтересів і переконань, що розділяються всіма, прагнучи в житті до загальних цілей, люди можуть виявляти в своїй суспільній поведінці, в своїх вчинках і діяннях неоднакові, часом протилежні індивідуальні особливості. Можна нарівні з іншими людьми зазнавати тих же труднощі, виконувати з рівним успіхом свої обов'язки, любити або не любити одне і те ж, але бути при цьому м'якою, поступливою або жорсткою, нетерпимою людиною, веселою або сумною, упевненою або боязкою, злагідною або незлагідною. Однакові по значенню критичні зауваження школярам робляться одними педагогами завжди в м'якій, ввічливій, доброзичливій формі, а іншими - грубо і безцеремонно.