Лабораторні випробування теорії фрустрації-агресії дали змішані результати: іноді фрустрація підсилювала агресивність, іноді - немає. Наприклад, якщо причини фрустрації були цілком зрозумілі, як в одному з експериментів Юджина Бернстайна й Филипа Уорчела (Eugene Bumstein & Philip Worchel, 1962), де асистент експериментатора часто переривав процес групового рішення проблем, тому що в нього постійно виходив з ладу слуховій апарат (а не просто тому, що він був неуважний), фрустрація не приводила ні до роздратування, ні до агресії.
Зрозумівши, що у своєму первісному виді теорія перебільшує значення зв'язку фрустрації й агресії, Леонард Берковиц (Leonard Berkowitz, 1978, 1989) переглянув її. Він висунув припущення, що фрустрація викликає роздратування й емоційну готовність реагувати агресивно. Людина дратується більшою мірою, якщо той, хто викликав у нього фрустрацію, мав можливість діяти інакше (Averill, 1983; Weiner, 1981). Людина, що випробовує фрустрацію, скоріше накинеться на кривдника, коли його провокують на це. Іноді пробка вилітає з горлечка й без провокації. Однак у кожному разі стимули, що асоціюються з агресією, підсилюють агресію.
Берковиц (1968, 1981, 1995) і інші дослідники виявили, що подібним стимулом є зброю, що перебуває в поле зору. В одному з експериментів діти після забав з іграшковою зброєю з більшою готовністю руйнували будівлю з кубиків, зроблену чужими руками. В іншому експерименті розсерджені студенти університету посилали своєму «кривдникові» електричні розряди більшої сили, коли в поле їхнього зору перебували гвинтівка або револьвер (приблизно залишені по недогляду після попереднього експерименту), чим у тому випадку, коли «випадково залишеними предметами» були ракетки для бадмінтону (Berkowitz & Le Page, 1967). От чому Берковиц анітрошки не зачудувався, коли довідався, що половина всіх убивств у США відбувається за допомогою особистої вогнепальної зброї й що якщо вдома зберігається зброя, то з більшою ймовірністю буде вбитий хтось із числа домашніх, а не незваний гість. «Зброя не тільки дозволяє вчинити злочин,- говорить Берковиц, - воно може також підштовхнути до здійснення злочину. Палець тягнеться до курка, але й курок тягнеться до пальця».
Не здивував Берковица й той факт, що в тих країнах, де заборонене носіння вогнепальної зброї, відзначається менша кількість убивств. В Англії вчетверо менше населення, чим у Сполучених Штатах, і в шістнадцять разів менше вбивств. У Сполучених Штатах відбувається 10 000 убивств за допомогою вогнепальної зброї в рік, в Англії — біля десяти. У Ванкувері (Британська Колумбія) і в Сіетлі (Вашингтон) однакові чисельність населення, клімат, економіка й рівень злочинності. Однак у Ванкувері, де строго обмежене придбання вогнепальної зброї, убивств, зроблених за допомогою вогнепальної зброї, у п'ять разів менше, ніж у Сіетлі, і тому загальна кількість убивств на 40 % нижче (Sloan & others, 1988). Після того як у Вашингтоні був прийнятий закон, що обмежує права на володіння вогнепальною зброєю, кількість убивств, зроблених там з його застосуванням, і кількість самогубств різко скоротилася, приблизно на 25 %. Зміни не торкнулися ні інших способів убивства й самогубства, ні сусідніх районів, на які цей закон не поширювався (Loftin & others, 1991).
Зброя не тільки провокує агресію, але й створює психологічну дистанцію між агресором і його жертвою. Як було показано в роботах Милграма, присвячених вивченню підпорядкування, просторова далекість від жертви полегшує прояв жорстокості. Можна вбити ножем, але це сутужніше й трапляється рідше; куди легше зробити вбивство, коли ти просто натискаєш на курок, перебуваючи на значній відстані від жертви.
2.2 Плоди агресії
На власному досвіді й спостерігаючи за іншими, ми починаємо розуміти, що агресивність може здобуватися. В експериментальних умовах слухняні тварини перетворювалися в лютих забіяк; з іншого боку, що повторюються поразки ведуть до формування покірності долі (Ginsburg & Alice, 1942; Kahn, 1951; Scott & Marston, 1953).
І ми також починаємо розуміти, що агресія може заохочуватися й винагороджуватися.Дитина, що своїми агресивними діями з успіхом залякує інших дітей, стає усе більше агресивною. Агресивні хокеїсти - ті, хто найчастіше сидить на штрафній лаві через грубу гру,- приносять своїй команді більше балів, чим неагресивні гравці (McCarthy & Kelly, 1978a, 1978b). Канадські хокеїсти-юніори, чиї батьки схвалюють грубу гру, демонструють більше агресивний стиль гри (Ennis & Zanna, 1991). У цих випадках агресія є інструментом одержання певної винагороди.
Колективне насильство теж може бути дохідною справою. Після заколоту на околицях Ліберті-Сіті президент Картер прибув туди, щоб особисто завірити жителів у тім, що він зацікавлений у якнайшвидшому наданні їм федеральної допомоги. У результаті бунту в Детройті в 1967 році автомобільна компанія Форда збільшила кількість найманих робітників з національних меншостей, що дало привід акторові-комікові Дику Грегори пожартувати: «Минулим улітку вогонь підійшов занадто близько до заводу Форда. Не підпали своїх мустангів, бебі». Коли в 1985 році почастішали заколоти в Південно-Африканський Республіці, уряд анулював закони, що забороняють змішані шлюби, запропонував відновити «цивільні права» чорного населення (за винятком права голосу), а також скасувало ненависні пропуски, за допомогою яких здійснювався контроль за переміщеннями чорношкірих. Справа тут не в тім, що люди свідомо планують безладдя, покладаючись на їхню інструментальну цінність, а в тім, що іноді агресія добре оплачується. У всякому разі, вона привертає увагу.
Те ж саме вірно й відносно терористичних актів, за допомогою яких не володіють впливом і владою люди заволодівають загальною увагою. «Убий одного - злякаєш десять тисяч», - запевняє древня китайська приказка.
Альберт Бандура розробив теорію соціального навику. Він був переконаний у тім, що ми вчимося проявляти агресію не тільки тому, що це вигідно,- ми також переймаємо її як модель поводження, спостерігаючи за іншими людьми. Як і більшість інших соціальних навичок, ми засвоюємо агресивну манеру поводження, спостерігаючи за діями навколишніх і відзначаючи наслідку цих дій.
На думку Бандури (1979), повсякденне життя постійно демонструє нам моделі агресивного поводження в родині, субкультурі й засобах масової інформації. Діти, чиї батьки часто прибігають до покарання, звичайно використовують такі ж агресивні форми поводження у відносинах з навколишніми. Батьки домагаються від дітей слухняності за допомогою окриків, ляпанців і потиличників і в такий спосіб викладають урок агресії як метод рішення проблем (Ratterson & others, 1982). Дуже часто таких батьків самих у дитинстві піддавали фізичним покаранням (Bandura & Walters, 1959; Strans & Gelles, 1980). Хоча більшість дітей, що випробували на собі жорстокий обіг дорослих, не стають надалі злочинцями або жорстокими родителями, 30 % з них все-таки зловживають покараннями своїх дітей: вони карають їх учетверо частіше, ніж середньостатистичний батько (Kaufman & Zigler, 1987; Widom, 1989). Усередині родини часте насильство веде до насильства.
Соціальне середовище за межами будинку надає широкий вибір агресивних моделей поводження. У співтовариствах, де чоловічий стиль «мачо» викликає замилування, агресія охоче передається новому поколінню (Cartwright, 1975; Short, 1969). Пофарбована насильством субкультура підліткових банд демонструє підліткам зразки агресивного поводження. У таких видах спорту, як футбол, за проявом насильства на ігровому полі в більшості випадків випливають прояву насильства серед уболівальників (Goldstein, 1982).
Серед тих, хто успадкував цю культуру, сьогодні спостерігається втроє більша кількість убивств у порівнянні з убивствами серед білого населення в містах Нової Англії, заселених вихованими й чималими пуританами, квакерами й нащадками голландських селян. Культурні спадкоємці пастухів більш схвально ставляться до дитячих бійок, частіше стають активними прихильниками військових ініціатив і виступають за придбання особистої зброї.
Отже, люди зіштовхуються з агресивністю й на власному досвіді, і при пасивному спостереженні агресивних моделей поводження. Але в яких ситуаціях придбані ними навички одержують практичну реалізацію? Бандура затверджує (1979), що агресивні дії мотивовані різноманітними аверсивними переживаннями — фрустрацією, болем, образами.
Аверсивні переживання викликає в нас емоційне порушення. Але те, будемо ми поводитися чи агресивно ні, залежить від очікуваних наслідків прояву насильства. Агресія більш імовірно виявиться тоді, коли ми порушені й коли агресивні дії здаються нам безпечними й обіцяють певну вигоду.
3. Вплив зовнішнього середовища
3.1 Біль
Дослідник Натан Езрин один раз поставив наступний експеримент: пацюкі - через прикріплені електроди - піддавалися хворобливим ударам електричного струму. Езрин планував включати струм, а потім, як тільки пацюки наблизяться друг до друга, припиняти подачу болючих імпульсів, для того щоб з'ясувати: чи з'явиться це підкріпленням їхньої позитивної взаємодії? До його величезного подиву, експеримент провести не вдалося, тому що коштувало тільки пацюкам відчути біль, і вони відразу ж нападали один на одного - ще до того, як експериментатор устигав виключити струм. Ніж сильніше був розряд, відповідно й болючі відчуття, тим більше лютим був напад.
Чи вірно це тільки відносно пацюків? Дослідники виявили, що особини самих різних тварин, що піддавалися вищеописаному болючому впливу, проявляють друг до друга тим більшу жорстокість, чим сильніше викликані в них болючі відчуття.
Езрин (1967) повідомив, що атакуюче поводження у відповідь на біль має місце «у багатьох різновидів пацюків. Також ми виявили, що розряд струму викликав подібні атаки, коли пари особин одного виду були замкнені в одній клітці. Це стосується деяких різновидів мишей, хом'яків, опосумів, єнотів, мавп, лис, нутрій, кішок, черепах, мавп, тхорів, білок, бійцівських півнів, крокодилів, річкових раків, амфібій і різного роду змій: гримучих змій, коричневого щитомордника, чорної змії й ін. Напад як відповідь на електричний розряд чітко простежується в самих різних тварин. У всіх досліджуваних видів тварин атакуюча реакція на болючу стимуляцію спостерігалася практично завжди й була миттєвою; у пацюків, приміром, вона виникала «зі швидкістю натискання кнопки»».