Смекни!
smekni.com

Психологія як наука про поводження. Видатні вчені (стр. 2 из 3)

Однак слиновиділення побачивши їжі не є безумовним рефлексом. Для того, щоб викликати таку реакцію, потрібно научання. Таку реакцію Павлов назвав умовним рефлексом (на відміну від психічного поняття "фізичного" рефлексу), оскільки він був обумовлений і залежав від формування асоціативного зв'язку між видом їжі й наступним поглинанням.

При перекладі праць Павлова з російської мови на англійський американський дослідник У. X. Гантт замість "обумовлений" використовував слово "умовний". Пізніше Гантт говорив про те, що шкодує про заміну терміна. Проте, термін "умовний рефлекс" дотепер є загальноприйнятим.

Павлов виявив, що багато подразників здатні викликати умовну реакцію слиновиділення в лабораторних собак, якщо вони можуть привернути увагу тварин, не викликаючи в той же час страху або агресії. Павлов перевірив зумери, лампи, свистки, музичні звуки, шум киплячої води, що цокає метроном і одержав однакові результати.

Старанність і точність, властиві Павлову, виявилися в складній і витонченій методиці збору слини у тварин. У хірургічний розріз у щоці тварини була вставлена гумова трубочка. Щораз, коли крапля слини падала па платформу, установлену на чутливій пружині, активізувався маркер на обертовому барабані. Це пристрій, що дозволяє реєструвати точна кількість крапель і час їхнього падіння, є лише одним із численних прикладів зусиль Павлова в його прагненні додержуватися наукового методу - забезпечувати стандартні умови проведення експерименту, застосовувати твердий контроль, усувати джерела погрішностей.

Він був настільки стурбований проблемою виключення сторонніх впливів, що розробив спеціальні бокси. Піддослідна тварина в спеціальній збруї містилася в один бокс, а сам експериментатор перебував в іншому. Експериментатор міг оперувати різними подразниками, збирати слину й давати їжу тварині, залишаючись невидимим для нього.

Але всі ці запобіжні заходи не цілком задовольнили Павлова. Він думав, що умови зовнішнього середовища однаково можуть впливати й затемнювати результати експериментів. Використовуючи засобу, виділені одним росіянином підприємцем, Павлов спроектував триповерховий лабораторний будинок - так звану "Вежу мовчання", у якому у вікна були вставлене спеціальне скло. У кімнатах також установлювалися подвійні залізні двері, а сталеві балки, що тримають перекриття, поринали в пісок. Будинок був оточений ровом, заповненим соломою. Вібрація, шум, перепади температури, заходи й протяги були повністю виключені. Павлов прагнув до того, щоб ніщо стороннє не впливало на піддослідних тваринах, за винятком подразників, яким тварини піддавалися в ході експериментів.

Давайте простежимо типовий досвід у лабораторії Павлова. Умовний подразник (наприклад, світло) починає діяти (у цьому випадку запалюється лампочка). Негайно з'являється безумовний подразник (їжа). Після декількох одночасних появ світла і їжі тварина починає випускати слину вже побачивши тільки світло, тобто вона звикає певним чином реагувати на умовний подразник. Між світлом і їжею виробляється асоціативний зв'язок. Цей процес научання може відбуватися тільки в тому випадку, коли включення світла супроводжується появою їжі достатня кількість разів. Таким чином, научання може відбуватися тільки в тому випадку, якщо є підкріплення (годівля).

Крім вивчення формування умовних реакцій Павлов і його співробітники досліджували й інші супутні моменти - наприклад, заохочення, загасання рефлексу, спонтанне відновлення, узагальнення, установлення розходжень, обумовленість вищого порядку. Всі ці проблеми й зараз залишаються у фокусі уваги науки. Разом з Павловим працювали більше 200 чоловік, його експериментальна програма тривала тривалий час і зажадала участі більшої кількості людей, чим яка-небудь інша програма із часів Вундта.

Підкріплення - те, що підвищує ймовірність реакції.

Те ж саме відкриття приблизно в той же час зовсім незалежно було зроблено іншою людиною. В 1904 році молодий американець Едвин Беркет Твитмайер (1873-1943), що був студент Лайтнера Уитмера з Пенсильванського університету, представив на конференції Американської психологічної асоціації свою статтю, написану за матеріалами його ж докторської дисертації, що він захистив ще два роки тому. Його робота стосувалася всім відомого рефлексу посмикування коліна. У ході дослідження Твитмайер помітив, що піддослідні починали реагувати на подразники, які відрізнялися від вихідного - удару молоточком нижче коліна. Він описав реакцію випробуваних як новий і незвичайний вид рефлексу й запропонував провести подальші дослідження.

Тоді на конференції ніхто не зацікавився доповіддю Твитмайера. Після його виступу йому не задали ні єдиного питання. Його дослідження були просто зігноровані. Збентежений Твитмайер ніколи більше не повернувся до цієї теми.

Можна тільки догадуватися, що послужило причиною настільки довгої безвісності Твитмайера. Бути може, свідомість американської наукової громадськості ще не дозріло для сприйняття нового поняття умовних рефлексів. Бути може, сам Твитмайер був ще занадто молодий і недосвідчений, або йому не вистачило навичок і матеріальних ресурсів, щоб завзято переслідувати свої мети й належним чином представити своє відкриття. А може бути, час було обрано невдало.

Твитмайер робив свою доповідь про рефлекси саме перед обідом і був одним з низки виступаючих у багатогодинній конференції, що працює під головуванням Вільяма Джемса. Конференція явно затягалася, і Джемс (видимо, він був голодний і до того ж відверто нудьгував) завершив її, нс давши достатнього часу для обговорення виступу Твитмайера.

Незважаючи на те, що історія Твитмайера періодично спливає як приклад одночасного відкриття того самого явища двома вченими, ця історія також являє приклад трагедії вченого, що міг стати великим, зробивши одне з найважливіших відкриттів у психології, але не став. "Безсумнівно все своє подальше життя Твитмайер боровся із цією думкою - з розумінням того, який міг би бути його внесок у розвиток психології".

Павлов продемонстрував, що вища нервова діяльність може вивчатися в термінах фізіології, на піддослідних тваринах і без залучення такого поняття, як свідомість. Надалі методи умовних рефлексів набутили широкого застосування в терапії. Таким чином, роботи Павлова вплинули на ухил наукової психології убік більшої об'єктивності в предметі вивчення й методах, а також підсилив тенденцію до функціональності й практичності.

Павлов продовжив традиції механіцизму й атомізму, у яких із самого початку формувалася нова психологія. Відповідно до поглядів Павлова, собаки й люди, як і всі інші тварини, були механізмами. Він дотримувався подання, відповідно до якого "живий організм поводиться як машина - безсумнівно складна, але настільки ж покірна й слухняна, як будь-яка інша машина".

Умовні методи Павлова надали психологічній науці базовий елемент поводження, конкретну робочу одиницю, до якої могло бути зведене складне людське поводження для його вивчення в лабораторних умовах. Джон Б. Уотсон ухопився за цю робочу одиницю й зробив її ядром своєї програми. Павлов був удоволений роботами Уотсона, помітивши, що розвиток біхевіоризму в Сполучених Штатах є підтвердженням його ідей і методів.

По іронії долі найдужчий вплив ідеї Павлова зробили саме на психологію - тобто ту область, до якої він не дуже благоволив. Він був знаком зі структурною й функціональною психологією, але погоджувався із Джемсом у тім, що психологія ще не досягла рівня справжньої науки. Тому Павлов виключив психологію зі сфери своєї діяльності. Він обкладав штрафами співробітників, які використовували психологічну, а не фізіологічну термінологію, і у своїх виступах не раз схиляв "неспроможні психологічні претензії".

Наприкінці життя Павлов змінив своє відношення й навіть став називати себе психологом-експериментатором. Але як би те не було, його негативне відношення до цієї галузі науки не перешкодило психологам ефективно використовувати плоди його праць.

Володимир М. Бехтерев (1857-1927)

Володимир Бехтерев є важливою фігурою в розвитку зоопсихології. Він сприяв просуванню цієї галузі науки від суб'єктивних ідей убік об'єктивно спостережуваного зовнішнього поводження. Менш відомий, чим Іван Павлов, цей видатний росіянин фізіолог, невропатолог і психіатр став піонером у багатьох областях досліджень. Він був політичним радикалом, що відкрито критикував царський режим і уряд. Він приймав на роботу й навчання жінок і євреїв - і це в той час, коли вони в масовому порядку виключалися з російських університетів.

Бехтерев одержав учений ступінь у санкт-петербурзької Військово-медичної академії в 1881 році. Він учився в Лейпцігському університеті разом з Вільгельмом Вундтом, прослухав курси в Берліні й Парижу й повернувся в Росію, щоб вступити на посаду професора кафедри нервових хвороб у Казанському університеті. В 1893 році він був призначений завідувачем кафедрою щиросердечних і нервових хвороб Військово-медичної академії, де організував психіатричну лікарню. В 1907 році він заснував Психоневрологічний інститут – який носить тепер його ім'я - і почав там проводити в життя програму неврологічних досліджень.

Бехтерев і Павлов стали непримиренними супротивниками після того, як Павлов опублікував негативний відгук на одну із книг Бехтерева. "Ворожнеча між Бехтеревим і Павловим була настільки явною, що вони починали лаятися прямо на вулиці. Якщо вони зіштовхувалися один з одним на якій-небудь науковій конференції, то між ними негайно спалахувала люта сварка. Вони постійно перебували в стані війни, формуючи кличі прихильників і допускаючи уїдливі випади на адресу один одного. Коштувало якому-небудь прихильникові Бехтерева зробити публічна заява, як Павлов його парирував - це перетворилося в нього в якийсь умовний рефлекс".