Людина в дитинстві виробляє свій "стиль життя" - найбільш особисте розуміння життя й визначення свого місця на її тлі. Від цього "стилю життя" залежать напрямок людської діяльності й "мети", які людина ставить собі в наступному житті. На формування особистості впливають не стільки спадкоємні й середові фактори, скільки ця найбільш власна концепція самого себе й життя. У психотерапії прагнуть установити "стиль життя" хворого через розуміння його дитинства, особливо сімейної ситуації, роз'яснити хворому сховані цілі його поводження й зміцнити почуття віри у свою цінність, у свій "стиль життя", завдяки чому хворий знову може вернутися в соціальну групу.
Юнг розділяє несвідоме на особисте й колективне. В особистому несвідомому збираються всі забуті й подавлені стимули, які діяли на людину з моменту народження. Деякі цінності, зібрані в несвідомому, становлять як би пункти кристалізації з більшим емоційним зарядом, які притягають інші родинні змісти, тим самим самостійно підсилюючись. Це - комплекси. До таких комплексів належать: комплекс матері, батька, продукти травматичних переживань. Комплекси як би притягають до себе психічну енергію. Зрештою вони можуть виростати настільки, що стають незалежними від іншого змісту психіки й загрожують цілісності Его. Про таких людей говорять, що вони "одержимі". Саме Его Юнг також уважав комплексом, причому найбільш позитивним, частково усвідомлюваним, котрий завдяки функції пам'яті поєднує й організує цілісне психічне життя, обумовлюючи найбільш особисте почуття цілісності, єдності й безперервності.
Крім комплексів, що здобуваються протягом особистого життя, існують комплекси вроджені, виниклі в ході багатовікової еволюції культури; це - комплекси, загальні для всіх людей. Їхні мотиви ми зустрічаємо в міфах і легендах. Повторення тих самих мотивів у різних культах занадто часте, щоб уважати це випадковим. Ці колективні комплекси Юнг назвав "архетипами". Вони становлять зміст колективного несвідомого. Це колективне несвідоме особливо сильно виступає в дитинстві. Дитина здобуває загрозу ззовні, як і зсередини від страшних колективних комплексів - "архетипів". Щоб сформувати своє Его, що згрупує психічні функції й збереже їхню цілісність і єдність перед хаосом ззовні й зсередини, дитина повинна спочатку ідентифікуватися зі своїми родителями.
Популярна в Англії Меланія Кляйн іде далі й говорить про - поглинання матері й батька дитиною, що в першій фазі через амбівалентну емоційну установку до матері або батька (любов - ненависть) викликає внутрішнє розщеплення. Цю фазу Кляйн називає шизофренічною, уважаючи її закономірним періодом психічного розвитку в раннім дитинстві. У наступній фазі, "маніакально-депресивної", дитина викидає зовні свої "погані" почуття, уважаючи їх не своїми. Із цим зв'язане почуття провини, і слідом за цим виникає депресія. На думку Юнга, людина, змушена постійно адаптуватися до свого соціального оточення, створює зовнішню надбудову, що складається із соціально прийнятих норм поводження й дозволених емоційних реакцій. Цей фасад, persona, як називає його Юнг, також є комплексом, що часто "покриває бронею психічне життя" настільки, що унеможливлює її подальший розвиток. Для інтроверта persona є безцінним захисним механізмом, що охороняє його перед напором зовнішнього миру, для екстраверта становить спокусу звести до неї все психічне життя.
Юнг, на противагу американським психологам і психіатрам, не вважав, що найкраще пристосування до соціального середовища є вищим психотерапевтичним досягненням; у надмірному пристосуванні він бачив погрозу втрати власної індивідуальності. Юнг передбачав небезпеку того, що через багато років американський психолог Фромм визначив - "ринкова особистість". Це - тип людини, що оцінює себе винятково відповідно до того, як оцінюють його інші й тому прагне бути таким, яким хоче бачити його оточення. На думку Фромма, цей тип особистості є продуктом сучасних капіталістичних культур.
По Юнгу, кожна риса або почуття, що яскраво проявляється в нашій свідомості, має свій зворотний бік медалі - свою "тінь" у несвідомому. Таким чином, любов у свідомості має свою тінь ненависті в несвідомому. Самий "мужній" чоловік має в несвідомому "тінь" "жіночності" - anima, а жінка - "тінь" "мужності" - animus. Це - механізм, що вирівнює, несвідомого. Від того, наскільки "тінь" інтегрована за допомогою Его, залежить психічна рівновага й гармонія; вислизаючи від контролю Его, вона стає комплексом, що може загрожувати цілісності психіки. Невроз є хворобливим сигналом того, що розвиток психіки виявляється затриманим або деформованим.
Всупереч думці багатьох психіатрів про неефективність психотерапії людей літнього віку, Юнг охоче займався лікуванням таких пацієнтів, тих, що пройшли вже бури молодості, досягли стабілізації й раптом побачили перед собою порожнечу. Він уважав, що в першій половині життя людина бореться за своє положення в зовнішньому світі - його Его росте й кристалізується в боротьбі з хаосом зовнішніх і внутрішніх стимулів. У той час як у другій половині життя, коли положення у світі вже завойовано, коли психічне життя досягло врівноваженості, перед людиною коштує завдання дослідження свого внутрішнього миру, відшукання центра особистості, що Юнг називає самостью. Метою життя Юнг уважає усвідомлення своєї самости й розширення свідомості. Китайці називають це дао, або шляхом.
Ці погляди обумовили те, що серед психоаналітиків про Юнга зложилася думка як про містика.
Соціопсихіатрична, або "культурна" школа (culturel school), виникла в міжвоєнні роки в Америці. Її творцем є американський психіатр Салливен і частково соціальний психолог Е. Фромм.
Якщо Фрейд рушійною силою психічного життя вважало широко сексуальний потяг, що розуміється, - лібідо, то для Салливена такою силою був страх. Страх породжується почуттям погрози. Погроза може бути біологічної, як, наприклад, недостатнє надходження кисню в дитини, або соціально-психологічної - втрата почуття безпеки у своєму соціальному середовищі. Соціальне середовище, а точніше кажучи, "поважні особи" (significant persons), такі як мати, батько, і т.д. відіграють вирішальну роль у формуванні особистості дитини. На початку страх передається дитині за допомогою емпатії. Коли мати або особа, що для дитини представляє матір (mothering one) перебуває в стані занепокоєння, роздратування, її занепокоєння загадковим образом (емпатія) переноситься на дитину. Можливо, що тут відіграють роль міміка, захід, м'язова напруга, звучання голосу. Надалі страх з'являється щораз, коли дитина почуває погрозу своєї соціальної позиції. Дитина дуже рано навчається розпізнавати, яке поводження приймається оточенням зі схваленням і викликає атмосферу безпеки, а яке зустрічає несхвалення, створюючи атмосферу погрози. Тенденції, які приводять до схвалення з боку оточення, становлять "я гарний" (good me), а протилежні - "я поганий" (bad ті). Ребенок прагне відокремити "я поганий", щоб захистити себе від почуття погрози. У такий спосіб виникає дисоціація.
У дитячі й наступні роки людина вишиковує багату систему різних механізмів, які Салливен детально описує. Вони повинні захищати його від страху втрати контакту зі своїм оточенням, перед втратою почуття безпеки. Ці захисні механізми (selfsystem) бувають тим більше твердими, чим сильніше був страх у ранні періоди дитинства.
Психотерапія прагне до розшифровки цієї системи й можливої її кореляції. Вона ґрунтується на взаємному активному відношенні (interpersonal relation) двох осіб: хворого й лікаря. Щодо цього вирішальну роль грає особистість лікаря. Як технічну деталь варто відзначити, що Салливен був супротивником укладення пацієнта на кушетку, як це прийнято в класичному психоаналізі; він саджав хворого напроти себе, небагато збоку, так що пацієнт міг так само добре бачити його, як і він пацієнта.
Салливен уважав, що подібно тому, як у сучасній фізиці окремі найменші елементи матерії нерозпізнавані, а ми бачимо тільки результати їхньої дії, так і в психіатрії ми можемо досліджувати тільки взаємну дію людей один на одного (interpersonal relation). Саме "я" непізнаване; Салливен сумнівався, чи існує воно взагалі, уважав його вигаданим.
Фромм не погоджувався по цьому питанню із Салливеном; на його думку, такий погляд є результатом сучасної культури, що не допускає самовираження й тому породжує почуття відчуження. На думку Фромма, людина, на відміну від тварин, найменш залежимо від інстинктів, має найменше число готових при народженні способів поводження. Більшість його потягів (drives) формується саме суспільством.
Еволюція людини в західній культурі орієнтована убік індивідуалізації. Він не може покладатися на статичні, колективні форми поводження. Життя усе більше ускладнюється, ставить людини перед всі новими проблемами, які він повинен вирішувати сам. Одночасно людина віддає звіт у своїй малості й безсиллі перед космосом і смертю. Сучасне суспільство не дозволяє йому повністю виразити свої можливості, вимагаючи максимального пристосування. Звідси - фрустрація, почуття самітності, відчуження. На думку Фромма, труднощі сучасної людини не є наслідком порушень лібідо, як думав Фрейд, але випливають із почуття відчуження, викликаного неможливістю виразити себе в сучасній культурі. Ціною своєї індивідуальної волі людина хоче вернутися до примітивних, колективних форм життя, бути знову разом з іншими.