Зайнятий пошуками "внутрішньої" людини, К.-Г. Юнг своєрідно трактує феномен релігії. Він зазначає, що релігія — це, перш за все, стан свідомості, який є проявом життєвого зв'язку з тими психічними процесами, які знаходяться у глибині душі. Релігія — це шлях спасіння, що розкривається в одкровенні; це внутрішня позиція людини, маніфестації якої виявляються у процесі її духовної історії. Будь-яка релігія спонтанно виражає певний домінуючий психологічний стан. Вона закорінена в історію народу, є виразником його психології.
К.-Г. Юнг вважає, що релігія надає людині психологічну рівновагу. Тому з давніх часів людина підкріплює свої дії відповідними заходами релігійного характеру. Саме магія надає людині почуття безпеки, сприяючи реалізації її намірів. Історія релігії, за К.-Г. Юнгом, — це історія зміни символічних образів, за допомогою яких колективне несвідоме прямує у своїй об'єктивації, тобто своєму самовираженні, і конструює систему символів. Тому "релігійні обряди в усіх формах грають роль посудини, здатної вмістити весь зміст несвідомого" [10, с. 78]. Вони вказують на дещо за межами самого образу, на прихований смисл, який злитий з образом, але йому не тотожний. Процес утворення символів є своєрідним проривом у свідомість тих подій, що започатковуються у темних глибинах доісторичних часів народженням архетипних образів.
Релігійні символи надають смисл людському життю, дають змогу відчути буттєвість. Коли людина розмірковує над своїм місцем у світі і надає йому смисл, вона здатна долати неймовірні труднощі. К.-Г. Юнг вважає, що якби святий Павло не був впевнений, що він Божий посланець, то навряд чи він став тим, ким став. Коли із символів вихолощується утаємниченість і божественність, люди втрачають сенс життя. Ця колосальна втрата компенсується символами наших снів. Образ лише тоді насичений емоціями, коли переживається його сакральність; у цьому разі він оживає і набуває сенсу. Світові релігії вловлюють невидимі душевні порухи, виражають таємниці душі з допомогою величних образів і тому претендують на сакральність.
К.-Г. Юнг констатує, що втрата священного характеру символів для людини є трагічною. У цьому разі їх сакральність замінюється абсурдними політичними і соціальними ідеями. Так, наприклад, ідея Бога вміщує велику психічну інтенсивність. І якщо з неї вихолощується нумінозність, тобто те, що навіювало почуття благоговіння, трепету, то на поверхню під іншим іменем може виринути все що завгодно. Як результат — психічний розлад особистості, порушення зв'язності психічних процесів. Відтак, релігія виступає своєрідним ціннісним центром, що задає мораль-нісні орієнтири для особистості.
К.-Г. Юнг прагне диференціювати такі феномени, як релігійний досвід, релігійне переживання, догма, віровчення, віра, хоча і акцентує увагу на їхньому взаємозв'язку. Мислителя не задовольняє те, що християнство тлумачить Бога як трансцендентну реальність, яка знаходиться поза людиною. Він переконаний, що теза "Бог всередині нас" перетворює релігію на невід'ємну властивість людського існування. Отже, колективне несвідоме, вкорінене в душі самої людини, може оживотворити релігійні догми.
За К.-Г. Юнгом, релігійний досвід — це стан захвату, одержимості ірраціональною, незбагненною силою, яка непідвладна розуму і волі людини. Продукують цей стан внутрішні психологічні чинники; їх філософ називає динамічними факторами. Вони мають амбівалентну природу. З одного боку, могутні та небезпечні, з іншого — величні та прекрасні. Символічним виразом певних психічних станів людини є релігійні догми. їх К.-Г. Юнг називає колективними і вічними образами, які немовби виткані з матеріалу одкровення і відображають первинний досвід божества. Відтак, догма — квінтесенція первинного релігійного досвіду. Отже, К.-Г. Юнг розрізняє досвід і догму. Різниця полягає в тому, що в релігійному досвіді образ Бога пізнається через внутрішнє переживання, в той час як у догмі він безпосередньо не переживається, по суті, стає трансцендентним. Релігійний досвід є своєрідним фіксатором іманентного Бога, водночас у релігійній догмі немовби згасає його безпосереднє переживання, а вирішальну роль починає відігравати феномен віри. Засобом "оживлення догми" виступає ритуал. Однак для того щоб він це зробив, йому повинна передувати релігійна віра.
Мислитель констатує, що в сучасному світі зруйнований зв'язок між догмою і внутрішнім досвідом. "Догма більше нічого не формулює і нічого не виражає, вона перетворилась на доктрину, яка вимагає визнання сама по собі і заради неї самої, без опертя на який-небудь досвід, здатний продемонструвати її істинність" [8,с. 203]. Місце такого досвіду займає віра.
К.-Г. Юнг робить спробу розкрити психологічний зміст догмата про Трійцю. Він виокремлює декілька аспектів цього психологічного символу. По-перше, Трійця означає омоусію, або єдиносутність триступінчатого процесу, який розглядають як несвідомий процес дозрівання. Три іпостасі — персоніфікація трьох ступенів закономірної та інстинктивної психічної події, яка виражається в формі міфологем і ритуальних практик. По-друге, Трійця означає процес усвідомлювання, який триває протягом століть. По-третє, Трійця здатна не тільки виражати персоніфікацію психічних процесів в трьох ролях, а й бути єдиним Богом в трьох ликах, які наділені однією божественною природою [11, с. 179].
Розглядаючи ідею Трійці як архетип (що логічно вписується у загальну юнгівську концепцію свідомого та несвідомого), мислитель віднаходить подібні еквіваленти у дохристиянських архаїчних культурах, таких як вавилонська, єгипетська та давньогрецька. Отже, на думку К.-Г. Юнга, Трійця не є "породженням" християнства, це прояв того архетипного, що вкорінене у людині.
Психоаналітик вважає, що релігійні догми не є закостенілими проявами людського духу, а живим нервом людської душі, через який виявляється психологічний стан людини. Згасання догми як символу згубно впливає на психічне здоров'я, оскільки жодний інший символ не в змозі виразити суть несвідомого. К.-Г. Юнг переконаний, що пошук екзотичних ідей на Сході, що охопив світ нині, — марна справа. Загалом там можна багато чому навчитися, однак усі східні вчення неспроможні виразити накопичене нами минуле, оскільки "залишаються безкровними інтелектуальними поняттями, що не зачіпають внутрішніх струн нашого буття" [9, с. 201].
К.-Г. Юнг уточнює поняття "віровчення", яке він визначає як "кодифіковані і догматизовані форми первинного релігійного досвіду. Зміст досвіду освячується і зазвичай застигає в жорсткій, часто добре розробленій структурі" [13, с. 134]. Віровчення — це колективна праця багатьох умів упродовж тисячоліть. Однак все-таки індивідуальний досвід має перевагу над колективним: він безпосередньо відображає живе биття життєвого пульсу. Отже, віровчення — це вияв колективних переконань. Натомість релігійний досвід — безпосереднє переживання зустрічі з нумінозним. К.-Г. Юнга не задовольняє розуміння релігії як мирської справи; він прагне довести перевершеність природної релігії як вродженої інстинктивної настанови, як того емоційно зарядженого нумінозного досвіду, що спроможний вдихнути життя в сучасні релігії і врятувати людство від дегуманізації, відчуженості та розпорошеності.
Отже, по суті, К.-Г. Юнг ототожнює релігійний досвід з безпосереднім внутрішнім переживанням. У догмі цей досвід ніби згасає: його місце займає віра. Віровчення — це вияв колективної репрезентації, виклад змісту віри в догматах. Розкриваючи сутність догми, К.-Г. Юнг порівнює її з сучасною наукою. Він зауважує, що в сучасному суспільстві функцію догми виконує наукова теорія, оскільки сучасна людина приголомшливо вірить "у все, на що приклеєний ярлик науки" [13, с. 161]. Якою витонченою не була б наукова теорія, вона не може зрівнятись з догмою. Теорія є абстрактною, раціональною; вона ігнорує емоційну значущість досвіду, виявляє лише зміст свідомості. К.-Г. Юнг акцентує увагу на тому, що саме догма виражає "життєвий процес несвідомого в формі драми покаяння, жертвоприношення і спокути" [13, с. 162].
Розум не уможливлює розуміння символів, раціональна свідомість віддаляє людей від їх витоків. На думку К.-Г. Юнга, будь-яка наукова теорія має меншу цінність, ніж релігійна догма, оскільки в релігії осягається душа, недоступна раціонально-науковому мисленню. Наукове розуміння дегуманізує наш світ, оскільки людина втрачає емоційну символічну причетність, зв'язок з природою. В результаті вона дезорієнтується і стає дезорієнтованою і бездуховною. Архетипні образи, звільняючись з-під контролю свідомості і набуваючи повної самостійності, продукують феномен одержимості. Втрата священного характеру символів, руйнація традицій неминуче призводить до розриву свідомого і несвідомого, "невротизують маси, готуючи їх до колективної істерії, — а колективна істерія вимагає колективної терапії, сутність якої полягає в знищенні свободи та встановленні терору" [9, с. 207].
Якщо ідея Бога не проектується зовні, природа деспіритиалізується. У цьому разі несвідоме продукує ідею обоженої людини. Юнг констатує, що в наш час Боги знайшли собі нове облаштування — вони стали психічними функціями. Бог в розумінні мислителя — перевершуюча всі інші чинники рушійна сила, фактор. Якщо він перестає бути таким, то його сутність омертвляється. Отже, згідно з К.-Г. Юнгом, Бог — це персоніфікація колективного несвідомого, а свідоме Я — це "невеличкий острів в безмежному океані несвідомого, божественного".
К.-Г. Юнг підкреслював важливість ідеї Бога для психічного здоров'я особистості; смерть Бога в душі людини неминуче веде до душевних і психічних розладів. Тому релігія є універсальною системою психотерапії, вона зцілює страждання душі та хвороби тіла, які ініційовані душею. Втрата релігійності — це втрата людиною самої себе. Тлумачення Бога як проекції психічних процесів, його переживання як психічної реальності перетворює релігію в невід'ємний атрибут людського існування.