Однак є учні, у яких навіть під впливом самих грубих помилок педагогів не виникають дидаскологенiї. Гарантією стійкості самооцінок таких дітей є стиль спілкування з ними в сім’ї. Якщо з раннього дитинства дитина відчуває, що батьки люблять його, поважають, вірять у його сили, співчувають його невдачам, усилюють впевненість у собі, у нього, по влучному виразу М. Клейн, як би вироблюється «імунітет проти соціальних стресів» поза родиною.
Демократичний, гуманний, довірливий, заснований на взаємному прийнятті і повазі стиль спілкування в сім’ї може компенсувати негативні наслідки порушеного спілкування вчителя з молодшими школярами в школі. Однак практика показує, що іноді характер спілкування із школярами батьків не тільки не компенсує труднощі, що виникають перед дитиною в школі, але і часом збільшує їх. Неуважне відношення до дитини в перші роки його навчання в школі, прагнення деяких батьків вберегти його від труднощів, відгородити від необхідності робити самостійні вчинки, недовіри в його можливості нерідко є причиною того, що молодший школяр не опановує навички навчальної роботи, спілкування з учителем, дітьми, способом самоврядування.
Наші спостереження переконали нас у тому, що дуже часто з приходом дитини в школу батьки починають поступово будувати свої відносини з ним у залежності від його успіхів у навчанні і поведінці. Добре вчиться, задовольняє вчителів – батьки ним задоволені; погано вчиться, одержує зауваження – і вдома переважають докори та повчання. Між тим спілкування з дитиною звужується до обговорення шкільних проблем, родина дублює школу. А якщо, до нещастя учня, невдоволення вчителя його невдачами в школі всіляко підтримується в сім’ї, то ні батьки, ні вчитель не зможуть допомогти школяреві перебороти труднощі.
Деякі батьки вступають у протиріччя зі школою, ведуть боротьбу з вимогами вчителя, школи, домагаючись їхнього скасування, налаштовують дитину проти школи. За нашими спостереженнями, якщо батьки в спілкуванні з дитиною дискредитують школу, це приводить до відмовлення дитини ходити в школу, до неслухняності, негативізму, найсильніших невротичних реакцій. В основі цих порушень – гострий внутрішній конфлікт дитини, що він ще не в силах продуктивно розрішити.
Інша крайність поведінки батьків полягає в тому, що батьки впроваджують у життя обґрунтовані й адекватні вимоги школи з такою надмірністю, що досягають зворотних результатів. Батьки, що чекають від своїх дітей виняткових досягнень, сприяють формуванню підвищеної тривожності в дітей, страху за отриману оцінку; такі діти несуть у собі подвійний вантаж, щоб відповідати чеканням батьків, їм потрібно ними неадекватно гостро, сприймається як велика поразка. Стимулом для таких переживань є слова, оцінки, стиль комунікативної поведінки батьків.
Порушення внутрісімейного спілкуваня не є фатальними, так само як не фатальні педагогічні прорахунки вчителів. У багатьох випадках доброзичлива обстановка в класі, добре відношення до дитини, демократичний стиль спілкування з учителями, однокласниками можуть компенсувати негативні наслідки порушених відносин у родині.
Дитина складає уявлення про себе через оцінку навколишніх. Ці переживання будують емоційний компонент самооцінки, що є ведучим у молодших школярів. Через емоційні відносини до себе, значимих дорослих, молодший школяр усвідомлює самого себе, свої можливості, що лягає в основу саморегуляції поведінки. Оскільки молодший школяр уже здатний узагальнювати свій емоційний досвід, то переживання, що виникають у нього в ході спілкування з батьками, учителями, як би доповнюються, і його самооцінка формується як результат такого синтезу-узагальнення. Таким чином, поведінка дитини спирається на підсумок цього узагальнення.
Отже, самопочуття молодшого школяра з перших днів перебування в школі нерозривно пов’язано з характером відносин з дорослими: батьками і вчителями. Формою вираження цього відношення є стиль спілкування. Саме стиль спілкування дорослих з молодшим школярем може затрудняти оволодіння дитиною навчальною діяльністю, а часом може привести до того, що реальні і надумані труднощі, почнуть сприйматися дитиною як нерозв’язні, породжені непоправними недоліками. Усі ці негативні переживання не компенсуються, якщо не знаходиться значимих людей, що були б здатні підвищити самооцінку школяра.
3.Поняття самостійності
Часто говоримо, що діти самостійні, коли вони вже можуть самі одягнутися та поїсти. Натомість для дорослої людини цього недостатньо, аби бути самостійною. Самостійність можемо розуміти як рису, притаманну людині (тоді кажемо, що вона самостійна), або як стан життєвої незалежності (наприклад, коли самостійно приймати важливе рішення). Самостійна людина відповідальна за кожен свій учинок. У важких ситуаціях вона може сама впоратися з проблемами. На жаль, багато людей, навіть будучи дорослими, так і залишаються безпорадними, залежними від інших. Більшість з нас визна, що було би добре бути самостійним, але це не так просто, як здається.
Висновок
Взаємостосунки дитини з батьками на кожному з етапів самооцінки, залежатимуть від її ставлення до себе.
Якщо батьки невиправдано підкреслюватимуть реальні та вигадані досягнення дитини, то це стане причиною формування в неї завищеної самооцінки та рівня домагань. І навпаки, недовіра батьків до можливостей дитини категорично придушить норму дитячого негативізму, можуть призвести до виникнення у дитини відчуття своєї слабкості, неповноцінності і заниженої самооцінки.
Формування самооцінки триває в шкільні роки:
Конкретні оцінки вчителів і оточення, успіхи в навчанні, мають сприяти формуванню адекватної самооцінки.
А для кращого формування самооцінки, вчитель повинен дати можливість учневі самому оцінити свою відповідь і рецензувати її з відповідями інших учнів. Вона застосовується як в теоретичних так і практичних частинах знань, умінь і навичок. А для того щоб учневі легше було визначатись його та інших учнів ознайомлюють з нормами і критеріями оцінювання знань, умінь і навичок. Кожна людина має сформовані свої рівні самооцінки, а також у період життя формуються і рівні домагань.
Рівень домагань людини – це її потреби,мотиви або тенденції що мають прояв у ступені трудності мети, яку вона ставить перед собою.
Рівень домагань залежить від віри у свої здібності та прагненні отримати репутацію. Цього можна досягти за рахунок успіхів у певній сфері діяльності (успіхи, звання, наукові ступені) чи екстравагантності одягу та стилю поведінки.
Рівень домагань людини – відноситься до ідеалу, оскільки визначаються цілі яких людина прагне. Власне розуміння сутності рівень домагань людини дозволяє з’ясувати такий парадокс: вона не радіє успіху і не засмучується після невдачі. Самооцінка і домагання розвиваються шляхом поступової інтеріоризації зовнішніх оцінок які фіксуються у класному журналі і виражають суспільні вимоги людини до самої себе тим самим посилюючи відповідальність за навчальну роботу та визначає успіх в її життєдіяльності.
Це пов’язано з тим, що завжди зацікавлена не лише щось робити, досягати мети, а й отримувати задоволення. Успіх як подія, що отримала соціальну та суспільну оцінку. Саме суспільство вирішує чи можна вважати успіхом результати людей. Успіх можна засвідчувати і самому собі.
Добра думка про себе – це вже половина щастя.
До рівнів самооцінки (самоповаги) відносять:
Високий – те що людина не вважає себе гіршою від інших і позитивно ставиться до себе.
Низький – неповага до себе та до оточуючих.
Середній (нормальний) – адекватна думка про себе.