Це уявлення не має нічого загального з реальністю, уважає Дж. Поттер. Насправді обидві частини науки розвиваються незалежно друг від друга. У соціальній дійсності практичні проблеми вирішують частіше самі практики, так званий «потік» знання блокується вже в третій фазі циклу: дослідження соціальної проблеми - публікація результатів - ознайомлення з ними практиків - застосування для рішення проблеми.
Для того щоб позбутися від традиційної «ідеології застосування» і нормалізувати відносини між теорією й практикою, Дж. Поттер пропонує відповісти на чотири питання: 1. У якому змісті могла б бути застосована соціально-психологічна теорія? 2. У якому ступені вона застосовується? 3. Яким образом розділені сфери теоретизування й практики і який обмін існує між ними? 4. Яким образом теорії трансформуються в процесі застосування?
Сам він із цією метою провів емпіричне дослідження - докладне інтерв'ю з анонімним провідним спеціалістом в області навчання навичкам спілкування, соціальним психологом, що досить добре розбирався у відповідних теоріях і які мають багаторічну велику практику. Результатом цього дослідження й аналізу літературних джерел з'явилися наступні висновки, які почасти відповідають на поставлені вище питання.
Обмін між теорією й практикою її застосування - менш звичайне явище, чим можна було б припустити, виходячи їхніх традиційних моделей застосування теоретичних знань.
Для того, щоб змінити традиційну ідеологію застосування, потрібні принципово нові методологічні рішення, на основі яких повинна зложитися нова парадигма прикладного дослідження, яка зніме протиріччя між ним і «чистою» наукою. Вказівки на ці фактори втримуються в роботах голландських соціальних психологів П. Стринджера - «Назустріч партиципативної психології», П. ван Стрина - «У пошуках соціальної психології, що емансипує» і ін.
3 Основи нової парадигми
Про те, що нові методологічні рішення вплинули на прикладні соціально-психологічні дослідження в Західній Європі, можуть свідчити підсумки порівняльного аналізу західноєвропейського й американського підходів в організаційній психології.
До цього можна було б додати, що людина в американській науці розглядається як пасивний об'єкт впливу, а в західноєвропейської - як активний суб'єкт соціальної дії. Наприклад, П. Стринджер, не коливаючись, уподобає реляційну модель біхевіоризму на підставі, що вона вірно фіксує такі характеристики людини, як активну участь у соціальній зміні, взаємозалежність його розвитку з розвитком соціальної групи, у яку він включений і т.д.
Зупинимося в цьому зв'язку на впливі Франкфуртської школи. Досить точну її оцінку дає П. ван Стрин у своїй роботі «У пошуках соціальної психології, що емансипує». Він пише: «Розглянувши відносини мислителів Франкфуртської школи і їхніх послідовників із широкою громадськістю, ми доходимо висновку, що їм не вдалося встановити активного зв'язку з якою-небудь конкретною соціальною силою в сучасному суспільстві. Вони залишилися на абстрактному, інтелектуальному рівні, увімкнувшись у багатослівні дискусії з іншими інтелектуалами».
Породженням цих дискусій стосовно до проблем прикладної соціальної психології з'явилися різні «критичні» і «радикальні» концепції соціальної психології, покликані виконувати функцію революційної ідеології. Прикладами можуть служити побудови И. Ізраела й К. Хольцкампа.
Відразу відзначимо їхню загальну характеристику, дану П. ван Стрином: «застревання» на рівні побажань і закликів проводити що емансипують (тобто «визвольні») дослідження, внаслідок чого цей напрямок залишається на стадії пропаганди неомарксистських ідей або на стадії проектів критичної соціальної науки.
Останнє особливо характерно для проектів І. Ізраела. На його думку, основна мета соціальної науки - критика апологетичної ідеології (тобто ідеології, що обґрунтовує й захищає пануючий лад), розкриття реальних цілей соціальної системи, можливих наслідків реалізації цих цілей. Критична соціальна наука «намагається застосувати критичний аналіз і саморефлексію до наукових процедур, а також науковим результатам. Вона настроєна на підвищену чутливість до миру, у якому ми живемо. Тим самим вона може сприяти розвитку теоретичних основ звільнення від існуючих небезпек. Дослідницький мотив критичної соціальної науки - є мотив звільнення».
Основна рекомендація Ізраела коштує в постійній орієнтації на критику критики нескінченно. Така теорія буде соціально релевантної в тому випадку, якщо вона буде орієнтуватися на постійну зміну, уникати догматизму, некритичного прийняття цілей суспільства.
Одним з найбільш видних соціальних критиків у психологічній науці Західної Європи вважається К. Хольцкамп. Дискусія навколо його книги «Критична психологія», що вийшла в 1972 р., триває донині. К. Хольцкамп широко цитує класиків марксизму, критикує основи сучасної психології в капіталістичних країнах. Набагато менш виразна його конструктивна позиція.
Залишивши на майбутнє докладний аналіз його концепції, розглянемо його розуміння соціальної релевантності. На думку Хольцкампа, дані психологічного дослідження, які можуть бути застосовані для забезпечення функціонування існуючих інститутів, тобто зовні вірні, є технічно релевантними. Однак, затверджує Хольцкамп, головна мета психолога, його «основне соціальне завдання - одержувати дані, які допомагали б людям скласти ясне уявлення про їх суспільні й соціальні залежності, і звільнятися від цих залежностей». Здатність науки вирішувати це завдання Хольцкамп визначає як емансипує релевантність. У цій же роботі він визначає її як соціально-критичну релевантність, основною характеристикою якої є «ступінь, у якій отримане знання служить інтересам прогресивних сил і перешкоджає реакційним силам у даному суспільстві».
Вирішальною умовою для одержання соціально-критичних релевантних даних у Хольцкампа виступає принцип історизму й усвідомлення двоїстого положення науки в капіталістичному суспільстві, що приховує від учених справжні цілі їхньої діяльності.
Перебуваючи під сильним враженням ідей Франкфуртської школи, К. Хольцкамп схильний приписувати (соціальної) психології пропагандистський і просвітительський характер. Так, виділяючи два класи залежностей людини: «первинні» і «вторинні», вона повідомляє місією «критичної психології» дослідження «вторинних» залежностей і викриття їх природи.
Таким чином, що відповідає характеристика в аналізі Кассема повинна бути щонайменше виправлена на «неомарксистську», та й то з істотним застереженням щодо її практичної значимості в сфері конкретних прикладних досліджень.
Визначати ідеологічну основу прикладної соціальної психології в Західній Європі як марксистську невірно ще й тому, що більшість соціальних психологів, що намагаються вирішувати практичні соціальні проблеми, слухняно додержуються вимог, заданим «кимсь», тобто державою, підприємцями й т.п. На відміну від представників «критичної, радикальної» орієнтації вони працюють у рамках традиційної парадигми, яку можна визначити як прагматичну. Її істота, обумовлена контекстом капіталістичного суспільства, було у свій час розкрите Марксом, що писав: «Тільки при капіталізмі природа стає всього лише предметом для людини, усього лише корисною річчю; її перестають визнавати самодостатньою силою, а теоретичне пізнання її власних законів саме виступає лише як хитрість, що має метою підкорити природу людським потребам, будь те як предмет споживання чи як засіб виробництва».
Прихильники прагматичної парадигми повинні вирішити деякі неминучі проблеми, серед яких найважливіше місце займає проблема відносини теорії й практики, академічної (теоретичної) і прикладної науки. Додамо, що ця проблема коштує перед представниками будь-якої ідеологічної й ціннісної орієнтації (у тому числі й самої радикально-критичної), як тільки вони переходять до матеріалізації своїх ідей.
Нижче ми спробуємо показати, що представники альтернативного, західноєвропейського підходу намітили деякі, які заслуговують уваги перспективи рішення згаданої проблеми й перейшли до розвитку нової парадигми прикладного соціально-психологічного дослідження.
Те принципово нове, що вносять західноєвропейські соціальні психологи, зводиться до пропозицій про зміну: 1) ролі тих, на кому (і нібито заради кого) проводяться прикладні дослідження; 2) напрямку потоку знань у обмін між теоретичною й прикладною наукою; 3) ролі самого дослідника; 4) методів прикладного дослідження; 5) джерел нових гіпотез і знань.
Головна ідея П. Стринджера полягає в тому, щоб зробити участь у дослідженні тих, у чиїх інтересах воно проводиться, обов'язковою умовою й тим самим забезпечити активність досліджуваних у практичному перетворенні дійсності. Ця ідея П. Стринджера заснована на наступних міркуваннях. По-перше, уважає він, відчуження, відсторонення широких мас людей від прийняття важливих рішень, бюрократизація суспільства викликали реакцію, що виражається у вимогах демократизації суспільства.