Розвиток тестології стало причиною жаркої соціальної полеміки, що не вщухає й понині. В 1912 році Годдард, що переклав на англійську мову тест Вине й увів в обіг термін moron, відвідав Еллис Айленд у Нью-Йорку - місце, де вперше ступали на американську землю сотні тисяч іммігрантів з Європи. Він думав, що тест Бине буде корисний для виявлення людей із психічними порушеннями, що прибувають у США з інших країн.
У свій перший візит в Еллис Айленд Годдард помітив парубка, якого він порахував психічно відсталим. Проведений через перекладача тест підтвердив діагноз. Перекладач заперечив, що слабкий результат тестування можна пояснити хвилюванням від прибуття в Америку, і крім того, даному тесту неправомірно піддавати людей, не знайомих з американський культурою. Але Годдард із ним не погодився.
Наступні тестування більших груп іммігрантів показали, що більшість із них - приблизно 87 відсотків росіян, 85 відсотків євреїв, 80 відсотків угорців і 79 відсотків італійців – слабоумні , їхній розумовий вік нижче 12 років. Ці так звані свідчення тестування інтелекту пізніше використовувалися в підтримку федерального закону про обмеження на імміграцію для тих расових і етнічних груп, яким приписували «низький рівень розумового розвитку».
Ідея расових розходжень у рівні інтелекту одержала додаткову підтримку в 1921 році, коли були оприлюднені результати тестів новобранців, що проводилися під час світової війни. Дані показали, що розумовий вік призовників і, як наслідок, білого населення в цілому, становить тільки 13 років. Згідно із цими даними чорношкірі американці, як, втім, і іммігранти із країн Середземномор'я й Латинської Америки, мали більше низький показник IQ, чим білі. По IQ з білими американцями змогли зрівнятися тільки іммігранти із країн Північної Європи.
Ці результати підняли буру збурювання серед учених, політичних діячів і журналістів. На чому ж тримається американська система, якщо народні маси настільки дурні? Чи варто дозволяти голосувати групам з низькими показником IQ? Чи треба уряду відмовити у в'їзді іммігрантам із країн з низьким IQ? А як бути з тим постулатом, що всі люди створені рівними?
Концепція расових інтелектуальних розходжень була висунута в Сполучених Штатах ще в 80-е роки минулого сторіччя, коли лунали численні заклики обмежити приплив іммігрантів із Середземномор'я й латиноамериканських країн. Думка про нібито низький рівень інтелекту чорношкірих американців широко існувало ще до появи перших інтелектуальних тестів.
Одним з найбільш різких критиків подібних поглядів був Горас Менн Бонд (1904-1972), афро-американець, учений, президент університету Линкольна зі штату Пенсільванія. Бонд, що одержав докторський ступінь по педагогіці в Чиказькому університеті, опублікував безліч книг і статей, де затверджував, що будь-які розходження в показнику ІQ між чорношкірим і білими обумовлені середовищем, а не спадковістю. Його дослідження показали, що результати тестування чорношкірих з північних штатів вище результатів білих з південних штатів - висновок, що всерйоз похитнув думку про те, що по своєму рівні розумового розвитку чорношкірі стоять на сходинку нижче білих.
У відповідь на заяви про расові інтелектуальні розходження багато психологів припустили, що відповідні тести були складені пристрасно. Згодом дебати затихли, але не дуже давно це питання знову підняли автори книги «Графік Белла» (The Bell Curve) (Hermstein & Murray. 1994), які, покладаючись на результати тестування інтелекту, затверджують, що рівень розумового розвитку чорношкірих нижче рівня розвитку білих.
Психологи працюють над розробкою тестів, вільних від упереджень, що мають відношення до культури й утворення, тестів, що більш точно оцінюють весь діапазон здатностей людини.
Лайтнер Уїтмер (1867-1956)
У той час як Хол прагнув до перевороту в американській психології за допомогою її застосування в дитячої психології й у педагогіці, а Кеттел використовував психологічні методи для оцінки розумових здатностей, один зі студентів Кеттела й Вундта використовував психологію для встановлення діагнозу й лікування аномального поводження. Усього через 17 років після підстави Вундтом сучасної психології його колишній учень знайшов ще одне практичне застосування психології, що явно суперечило позиції вчителі.
В 1896 році Лайтнер Уїтмер, що перемінив на пості університету Пенсільванії Кеттела, - той самий Уїтмер, що вимагав, щоб на його лекціях в аудиторії завжди підтримувалася постійна температура 68 градусів по Фаренгейтові, - відкрив першу у світі клініку психології.
Уїтмер - по відкликаннях, «безнадійно сварливий і потайливий», «марнолюбний карлик» - почав розвивати напрямок, що він назвав клінічною психологією.
Те, що Уїтмер практикував у своїй клініці, не було клінічною психологією в тому розумінні, яке сьогодні вкладається в це поняття. Його діяльність була присвячена діагностиці й лікуванню відхилень у розумовому розвитку школярів - він працював на поприще шкільної психології. Сучасна ж клінічна психологія займається більше широким діапазоном психологічних порушень - від легких відхилень до важких форм - людей всіх віків. Хоча Уїтмер сприяв розвитку клінічної психології й цілком обґрунтовано користувався цим терміном, насправді цей напрямок набагато ширше того, із чим він мав справу.
Уїтмер читав у коледжі перший курс по клінічній психології й почав видавати перший журнал «Психологічна клініка» (Psychological Clinic), редактором якого був протягом 29 років. Він був одним з тих представників функціоналізму, які думали, що сучасна наука повинна допомагати людям вирішувати їхньої проблеми, а не вивчати вміст їхніх розумів.
Сторінки життя
Лайтнер Уїтмер народився в 1867 році у Філадельфії, штат Пенсільванія, у родині заможного аптекаря, що вірив у силу освіти. Уїтмер закінчив Пенсільванський університет в 1888 році, потім якийсь час викладав історію й англійську мову в приватній школі у Філадельфії, після чого повернувся в університет, надійшовши на курс юриспруденції.
Очевидно, що Уїтмер не думав про кар'єр психолога, але із причин, які залишаються неясними, він вивчав експериментальну психологію в Кеттела й одержав місце асистента на психологічному факультеті. Уїтмер почав досліджувати індивідуальні розходження в часі реакції; його надії були пов'язані з одержанням докторського ступеня в університеті Пенсільванії.
Але Кеттел мав інші плани. Він був дуже високої думки про Уїтмере; саме його він вибрав своїм спадкоємцем, коли перейшов на роботу в Колумбійський університет. Для молодого вченого це був прекрасний шанс, але Кеттел поставив йому одна умова: Уїтмер повинен заробити свій докторський ступінь у Лейпцизі у Вундта. Престиж німецького утворення був дуже високий, і Уїтмер погодився.
У Німеччині він учився у Вундта й Кюльпе, одним з його однокурсників був Е.Б. Титченер. Уїтмера не надихав підхід Вундта, і пізніше він говорив, що крім ступеня нічого в Лейпцизі не одержав. Вундт не дозволив Уїтмеру продовжувати роботу з вивчення часу відповідної реакції, що той почав з Кеттелом, примушуючи його займатися інтроспективними дослідженнями елементів свідомості.
Уїтмер критикував метод дослідження Вундта, називаючи його «сумнівним». Він описував, як Вундт змушував Титченера повторювати спостереження, «тому що результати, отримані Титченером, були не тими, що очікував Вундт». Але Уїтмер все-таки одержав свій докторський ступінь, повернувся додому й улітку 1892 року зайняв новий пост в університеті штату Пенсільванія. У той же рік і Титченер одержав ступінь і поїхав у Корнеллский університет, а Хьюго Мюнстерберг, також студент Вундта, приїхав працювати в Гарвард за запрошенням Вільяма Джемса. У тому ж році Хол організував Американську психологічну асоціацію, одним зі членів якої став Уїтмер. Американську психологію почав охоплювати функціональний, прикладний дух.
Протягом двох років Уїтмер займався експериментальною психологією, проводячи дослідження й публікуючи статті із проблем індивідуальних розходжень і психології болю. Але він увесь час шукав можливості застосувати психологію до діагностики відхилень у поводженні. Випадок представився в березні 1896 року; він був пов'язаний з тими економічними обставинами, про які ми згадували раніше, - у країні усе більше грошей виділялося на загальнодоступне державне утворення.
У багатьох управліннях освіти штатів були засновані відділи педагогіки (для розробки принципів і методик навчання), і психологам запропонували прочитати спеціальні курси чиновникам із цих відділів і вчителям державних шкіл, що працюють по поглиблених програмах. Крім того, психологам довелося переглянути програми своїх лабораторних досліджень, для того щоб підготувати якнайбільше кваліфікованих шкільних психологів. Психологічні факультети істотно виграли від цього раптового припливу студентів, тому що тоді - як, втім, і тепер - бюджет факультету багато в чому залежав від кількості студентів, що навчаються на ньому.
В 1894 році Пенсільванський університет організував курси для вчителів державних шкіл, і Уїтмер читав там лекції. Один раз, після двох років існування курсів, до Уїтмеру підійшла одна зі слухачок, Маргарет Магьюїр з метою проконсультуватися із приводу свого 14-літнього учня, у якого були проблеми із краснописом, хоча по інших предметах він устигав. Могли б психологи допомогти вирішити цю проблему? «Я гадаю, - писав пізніше Уїтмер, - що якщо психологія чого-небудь так коштує, вона повинна виявитися здатної допомагати саме в таких випадках відставання в розвитку». Незабаром Уїтмер організував при університеті клініку, що замислювалася як тимчасова, але в підсумку стала справою всього його життя.
За кілька місяців Уїтмер підготував курс по методах лікування розумово відсталих, сліпих і душевнохворих дітей і опублікував у журналі «Педіатрія» статтю, озаглавлену «Практична робота в психології». На щорічній конференції АРА Уїтмер читав доповідь на ту ж тему, у ньому він уперше використовував термін клінічна психологія.