1. Психофармакотерапія, особливе лікування нейролептиками, в абсолютній більшості випадків дозволяє блокувати у хворих психозами психомоторне порушення, афективні спалахи й агресивне поводження. Це дозволяє у відділеннях психіатричної лікарні відмовитися від мір, що практикувалися раніше, стиснення, включаючи зв'язування хворих, створити у відділеннях обстановку звичайної терапевтичної установи. Застосування психотропних препаратів в амбулаторних умовах у багатьох випадках дозволяє домогтися впорядкування поводження хворих і уникнути приміщення їх у психіатричний стаціонар.
2. Застосування психофармакотерапії психічних захворювань сприяє скороченню часу перебування хворих у психіатричному стаціонарі, що дозволяє зменшити негативні наслідки тривалої госпіталізації, забезпечити максимальне збереження соціальних, сімейних зв'язків хворого, його працездатності, а також має позитивне економічне значення.
3. У випадках, коли за допомогою психофармакотерапії не вдається досягти повного відновлення нормальної психічної діяльності хворого, воно все-таки сприяє ефективному застосуванню методів реабілітації. Зокрема, ослаблення під впливом лікування рухового занепокоєння, тривоги й страху, зниження актуальності маревних і переживань відкриває шляхи до впливу, дозволяє використовувати власну активність хворого у відновленні порушених психічних функцій.
2. Психотерапія
Психотерапія - це система психологічних впливів на психіку й через неї на весь організм хворого з лікувальними цілями. Психотерапія - це спеціальна наука. На відміну від так званої "народної медицини", що також користується різними способами психологічного впливу на хвору людину, вона опирається на наукове знання клінічних і психологічних особливостей хворобливих явищ, їхнього походження й закономірностей розвитку. Вона розробляє різні науково обґрунтовані методи й систему лікування шляхом вселяння, переконання хворого, роз'яснення симптомів його хвороби для того, щоб він міг краще зрозуміти себе, свій стан, краще відповідати на вимоги навколишнього середовища й переборювати особистісні конфлікти, що приводять до психічної неврівноваженості. У психіатрії областю застосування психотерапії є в основному прикордонні стани, хоча не припиняються по катування психотерапевтичного лікування хворих з деякими формами психозів.
До психотерапії як медичній науці примикають різні способи впливу на хворого за допомогою організації правильного відношення до нього родини, друзів, товаришів по роботі, медичних працівників у лікувальній установі. Спокійне, співчутливе відношення до пацієнта в побуті й на роботі сприяють поліпшенню його настрою, зміцненню оптимістичної спрямованості на результати проведеного лікування, концентрації зусиль для подолання хвороби. Часто вони не мають наукових підстав і складаються стихійно. Але відмінність їх від психотерапевтичних впливів не є абсолютним, оскільки спеціально організовані впливи середовища (так звана "терапія середовищем") також являють собою одну з різновидів психотерапії.
Психотерапію розділяють на індивідуальну й групову. Індивідуальна психотерапія адресується до одного хворого. При ній у максимальному ступені враховуються особливості його особистості, установлені в процесі психологічного й психопатологічного обстеження, і індивідуальні особливості захворювання. В умовах контакту "один на один" особливого значення набуває сумісність лікаря й хворого. Питання сумісності тісно пов'язані з поняттям образа "ідеального лікаря", яким його бачать хворий і його родичів. Багато хто вважають, що психотерапевтові для успішної роботи потрібно мати особливі якості особистості, такі як розвинена інтуїція й здатність із перш же хвилин спілкування зрозуміти хворого, знайти з ним загальна мова; упевненість у собі й у своїх можливостях полегшити стан пацієнта при будь-якому, навіть найважчому захворюванні; уміння слухати хворого із щирою зацікавленістю, чому сприяють тактовність і артистичні здатності; широкий кругозір, знання життя; і ін. Але навіть весь цей набір якостей, необхідних психотерапевтові, не гарантує успішність його терапевтичних контактів з усіма пацієнтами без винятку; деякі з них чекають від психотерапевта інших особливостей, які, на їхню думку, повинні бути властиві "ідеальному лікареві".
Близько до індивідуального перебуває психотерапія "у групі", при якій підбирається група з 8-15 хворих з подібними захворюваннями, що вимагають психотерапевтичного впливу (наприклад, хворі, у яких був інфаркт міокарда, у періоді реабілітації). Лікар при цьому звертається до всієї групи, маючи на увазі, що його слова зачіпають інтереси кожного її члена. Такий принцип підбора подібних хворих, що бідують в однаковому психотерапевтичному впливі, порушується в умовах психотерапії в більших і практично неконтрольованих групах, як це буває, наприклад, при проведенні телевізійних терапевтичних сеансів. Ігнорування принципу індивідуальності з урахуванням особистісних особливостей і характеру захворювання при цьому нерідко приводить до негативних наслідків.
На відміну від психотерапії "у групі", при груповій психотерапії вплив терапевта в значній мірі підмінюється взаємним впливом один на одного членів самої групи. З погляду соціальної психології, група - це сукупність людей, об'єднаних спільною діяльністю й у взаємодії між собою. Серед малих груп, у яких всі члени знають один одного перебувають у тих або інших емоційних взаєминах, виділяють формальні - спеціально створені для виконання тієї або іншої соціально значимої діяльності, і неформальні (спонтанні), які виникають стихійно на основі потреби людей у спілкуванні. Відомий американський психолог і психотерапевт Дж. Морено розробив метод соціометрії, що дозволяє вимірювати міжособистісні відносини в малій групі, найчастіше сховані від безпосереднього спостереження. У результаті діючих у групі сил відбувається групова динаміка - розвиток і зміна людських відносин між її членами. Групові рішення й норми надійніше змінюють поводження її членів, чим їхні індивідуальні рішення. Наскільки агресивний або здатний до співробітництва дана людина, яка ступінь його самоповаги й упевненість у собі, до чого він прагне, у що вірить, які в нього переконання й забобони - всі ці характеристики найвищою мірою детерміновані його приналежністю до даної групи. Групова динаміка багато в чому залежить від лідера групи - найбільш авторитетного її члена, що впливає на інших її членів, використовуючи міжособистісні відносини для зміцнення своєї позиції.
У терапевтичній групі психотерапевт як формальний лідер створює атмосферу взаємної підтримки, що є умовою спрямованого терапевтичного впливу. На першій його стадії він сам бере активну участь у діяльності групи, задає навідні запитання при колективному обговоренні якої-небудь проблеми, стимулює активність членів, сприяє виробленню групових норм. У наступній стадії активність психотерапевта знижується, і він поступово передає керування групою самим її членам, продовжуючи спостерігати за їхньою взаємодією.
Методи психотерапії розділяють також на директивні й недирективні. Директивна психотерапія заснована на вселянні й переконанні хворого, на формуванні в нього правильного відношення до хвороби і її лікуванню. Вона опирається на авторитет, престиж і знання лікаря. Психотерапевт приймає на себе всю відповідальність за хід лікування пацієнта, якому приписується роль суб'єкта впливу, зміст якого він не розуміє й не повинен розуміти. Кінцева мета директивної психотерапії полягає в усуненні симптомів хвороби. На відміну від цього не директивна (індивідуально-орієнтована) психотерапія виходить із визнання самоцінності особистості, індивідуальних властивостей пацієнта й з поваги до його потреб. Вона спрямована на розвиток особистості, її внутрішніх резервів, оптимізацію її відносин із суспільством. Пацієнтові пропонується самостійно взяти на себе відповідальність за вибір кінцевих цілей психотерапевтичного впливу, взявши за основу свої індивідуальні життєві цінності, а не безликі соціальні "норми". Симптоми хвороби перестають бути безпосереднім об'єктом впливу; ним стають такі особистісні переживання, як страх перед миром, непевність у собі, незадоволеність своїми відносинами з іншими людьми. Таким чином, не директивна психотерапія прагне до гармонізації особистості хворого. При ній зростає роль неформального спілкування психотерапевта й хворого, які виступають у цьому спілкуванні як партнерів.
До числа директивних методів відносять раціональну психотерапію, або терапію переконанням. У процесі лікування психотерапевт намагається змінити відношення хворого до обстановки, що породила його захворювання, вплинути когнітивним шляхом, через розум на вкорінені неправильні погляди й забобони, що роблять пацієнта особливо ранимим стосовно проявів хвороби, роз'яснення й переконання при цьому сполучається із вселянням. А. В. Свядощ у монографії про неврози наводить приклад раціонального впливу на хворого: "У вас різні неприємні відчуття в тілі - в області те серця, то груди, то шлунка, і ви думаєте, що це ознака якогось важкого, невиліковного захворювання. У дійсності це не так. Наше серце безупинно працює, безупинно рухається кров по кровоносних посудинах, скорочуються стінки кишечника, переміщаючи їжу. Усього цього ми звичайно не зауважуємо. На щастя, потік імпульсів, що надходять у мозок від внутрішніх органів, нами не усвідомлюється. Ви перенесли травму голови, і тепер "фільтри" небагато ослабнули, імпульси стали проникати у свідомість, і ви стали їх відчувати. Справа не в тім, що у вас серце або шлунок працюють ненормально, а в тім, що у вас знизився поріг збудливості й ви стали відчувати те, чого в нормі не відчувають. У вас немає хвороби внутрішніх органів, а лише підвищена чутливість до нормальних подразнень. Вона підсилюється тому, що ви фіксуєте увагу на цих відчуттях. Чим більше ви на них будете звертати увагу, тим сильніше ви їх будете сприймати. Ми дамо вам ліки, що підвищить поріг сприйняття й у такий спосіб послаблять ці відчуття, але головне у вас самих. Займіть себе роботою, не давайте собі зосередитися на них, не надавайте їм значення, і ви поправитеся".